Новая книга Другой Эйнштейн, которую издали на украинском языке в  издательстве Vivat, рассказывает о научной карьере Милевы Марич и отношениях между супругами гениев. Anywell публикует отрывок из книги. 


Міца завжди відрізнялася від інших дівчат. У двадцять років вона мала б уже бути заміжня, натомість вивчала фізику в елітному навчальному закладі Цюриха. Для пані Марич, з її інтелектом, шлях науки ввижався простішим за шлях до вівтаря — а насправді був неприступний.

На відміну від обіймів юного Альберта Айнштайна… Та чи не затісний науковий світ для подружжя геніїв? Її світло загубилося в його тіні. Її ім’я так і не з’явилося в підручниках із фізики. Готові дізнатися, кому Мілева Марич присвятила СВОЮ теорію відносності у новій книжці від видавництва Vivat «Інший Айнштайн. Хто обґрунтував теорію відносності та дотла зруйнував ідеальний шлюб»?


Уривок
РОЗДІЛ 16


5—8 ТРАВНЯ 1901 РОКУ,
ОЗЕРО КОМО, ІТАЛІЯ


Трояндово-рожевий світанок займався за Альпами на небокраї, коли мій потяг наближався до Комо. У світлі  нового дня проступало чимраз більше ландшафту. Темно-сині води легендарного озера Комо були оточені смарагдово-зеленими схилами з віллами та селами, такими мальовничими, що їх, здавалося, намалював сам майстер Ренесансу Тіціан.

Нічна подорож із Цюриха тривала кілька годин, і я мала б відчувати втому. Але не відчувала. Навпаки, я відчувала піднесене хвилювання, ніби переступала через обвалювані залишки свого минулого, ступаючи на поріг нового, справжнього життя.

Потяг сповільнився, коли ми заїхали на станцію, і я визирнула у вікно. Чи буде Альберт справді чекати на мене? У листі я вказала час прибуття, але, знаючи його схильність до запізнень, не сподівалася, що він чекатиме на мене. Я вже готувалася сидіти за чашкою кави на вокзальній станції, поки він не прийде.

Вагон за вагоном заходив під склепінчасту стелю просторого вокзалу, і мої підозри справджувалися. Мене зустріли порожня платформа з не менш порожнім кафе. Ніхто інший, здається, не був присутній у цю ранню годину, крім самотнього білетера в зачиненому касовому вікні.

Але потім, у найдальшому кінці станції, я побачила фігуру. Жмурячись крізь вуаль заповненої паром станції, я впізнала характерний силует Альберта. Схопивши свої валізи, я закульгала довгим коридором вагона до найближчих до нього дверей. А коли потяг нарешті зупинився, то майже впала в його розкриті обійми. Альберт підхопив мене і закрутив.

Опустивши мене на землю, він прошепотів мені на вухо:

— У мене серце калатає. Я так довго чекав цього. Я поглянула йому в очі, заспокоюючи запаморочену голову.

— Я також.

Забираючи в мене клунки і навішуючи їх собі на плечі, він сказав:

— Ходімо, моя маленька чарівнице. Я маю так багато тобі показати.


Ми йшли ранковими вуличками Комо, що тільки починали прокидатися. Моя рука спочивала на лікті Альберта, що вів мене бруківками до кафедрального собору, небосяжного дива XV століття. Ми простували чорно-білими кахлями центральної ніші, і Альберт підвів мене до двох збляклих від часу, але неймовірно чудових фламандських гобеленів, і до трьох прекрасних картин Бернардіно Луїні та Гауденціо Феррарі.

— Ці зображення Мадонни з немовлям бездоганні, — сказала я, здивувавшись його обізнаному скеруванню. — Але звідки ти знав, що вони тут?

— Я приїхав учора вдень, щоб накидати карту прогулянок.

Хотів, щоб цей вихідний став для нас ідеальним. — Веселі зморшки розбіглися від його очей. Альберт радів успішності нехарактерного для себе планування. — А ще знайшов найкращу в Комо каву, яка стане тобі у пригоді після нічної подорожі, Доллі.

Я потисла його руку.

— Ти все продумав, Джонні.

Доки ми вмочали в повиту парою каву свіженький хліб, Альберт окреслив наші плани. До опівдня ми гулятимемо вулицями Комо, потім сядемо на човен, що прямує до Коліко, і це могло б стати тригодинною подорожжю до північного кінця озера, але ми зійдемо десь посередині шляху, у маленькому рибальському містечку Каденаббії, і відвідаємо віллу Карлотту, відому своїми чотирнадцятьма акрами садів.

Він ані словом не прохопився про ніч, а я і не питала. Мене лякало й надихало те, чим міг закінчитися вечір. Його перспектива була схожа на очікуваний, але ще невідомий десерт. 


Весь ранок ми гуляли, роздивляючись розкішні товари у вітринах магазинів, а тим часом заможних мешканців Мілана на берегах озера Комо ставало дедалі більше. Потім ми сіли у човен — неймовірно блакитні хвилі плескали в його борти, виграючи на сонці, і незабаром стало так тепло, що я зняла пальто. Рука Альберта обіймала мене, сонце зігрівало обличчя, повз нас пропливали стародавні замки, і я ледь не муркотіла від задоволення. Ми ще ніколи не були такими безтурботними і відкритими у прояві своїх почуттів.

 Сади вілли Карлотти не розчарували. Нескінченні мармурові сходи і мереживо доріжок привели нас до калейдоскопічного краєвиду розкішно зелених, буйно червоних, пишно рожевих і подекуди жовтих кольорів. Тут за нашу увагу змагалися понад п’ять сотень видів чагарників та сто п’ятдесят сортів самих лише азалій і рододендронів. Навіть численні скульптури Антоніо Канови губилися на тлі природи в красі її повного розквіту.

Я нахилилася до квіток фуксії, бажаючи глибоко вдихнути їхній аромат, аж тут до мене поспішив охоронець.

— Non toccare! — попередив він мене.

«Не торкатися». Я відступила на крок і сказала Альбертові:

— Вони ще прекрасніші через те, що не можна зірвати жодної квітки.

Він сухо усміхнувся мені у відповідь.

— Саме так я думав про тебе всі ці роки. Моя незірвана квітко.

Я засміялася. Один із нас нарешті торкнувся невисловленої теми.

— Сподіваюся, ти й після цього відпочинку так вважатимеш, — піддражнила я, прямуючи до особливо яскравої червоної азалії.

Я вже кілька років була з Альбертом трішки зухвала та все одно здивувалася власній ремарці. Коли я навчилася бути такою кокетливою? 

Звуки його кроків наблизилися, теплі руки огорнули мою талію.

— Я вже не можу дочекатися вечора, — видихнув він мені на вухо.

Мої щоки почервоніли, всередині розлилося тепло.

— Я теж, — прошепотіла я, відхиляючись назад, глибше в його обійми.


Коліко не був кінцевим пунктом нашої подорожі. Ми втекли з цього нудного приморського містечка, стрибнувши на поїзд для короткої мандрівки до К’явенни. Хоча небо вже темніло і я не могла детально роздивитися ландшафт, Альберт яскраво описав мені це ексцентричне стародавнє містечко, заховане в прекрасній долині біля підніжжя Альп. Він уже бував тут раніше, багато років тому, і сказав, що відтоді хотів повернутися сюди зі своєю коханою.

Його кохана.

Голодні та втомлені, ми вийшли із залізничного вокзалу й попрямували до невеликого готелю за два квартали від нього, будівлі надійної, але дещо простуватої. Альберт відчинив важкі дубові двері і звернувся до хазяйки готелю, худої літньої жінки, що сиділа за столом у фоє.

— Ми з дружиною хотіли б зняти номер на сьогодні, чи є у вас вільні?

Я майже захихикала, почувши про «дружину», але коли зрозуміла, що саме передбачає така роль, замовкла. Веселість змінилася нервовою збудженістю.

Хазяйка готелю суворо втупилась у нього. Зовсім не доброзичливо, як можна було б сподіватися.

— Звідки ви?

— Зі Швейцарії.

— Не схожі ви на швейцарців. І акценту у вас нема, — прокаркала стара.

Альберт поглянув на мене з лукавим нерозумінням. Чому ця жінка так зацікавилася нашим громадянством? У цьому містечку було повнісінько туристів з усієї Європи. 

— Перепрошую. Ви запитали, звідки ми. Ми приїхали зі Швейцарії. Але я родом із Берліна. — Альберт не надав їй документів про своє громадянство, бо наразі був у процесі його здобуття. Не сприймаючи мілітаристської культури, що запанувала в рідному для нього Берліні, Альберт відмовився від свого громадянства і тепер чекав на отримання швейцарських документів.

— На німця ти теж не схожий. А схожий ти на єврея.

Очі Альберта звузилися від гніву. Я бачила його таким лише раз, під час палкої суперечки з професором Вебером.

— Так. Я єврей. Чи це проблема?

— Проблема. У нас тут немає кімнат для євреїв.

Ми вийшли, підхопивши валізи і грюкнувши за собою дверима.

— Альберте, мені так шкода… — я намагалася пом’якшити удар, коли ми йшли до іншого готелю.

— Чому ти вибачаєшся, моя мила Доллі? Антисемітизм — це потворна частина мого світу. Шкода, що тобі довелося побачити це на власні очі.

— Джонні, якщо це частина твого світу, то це частина й мого. І протистояти цьому ми будемо разом.

Альберт відповів мені усмішкою.

— Як мені пощастило з тобою…

Ми дісталися іншого готелю. Вибіленого, з темними балками, які навхрест перекреслювали його, оздоблюючи й підтримуючи конструкцію, — схожішого на традиційні місцеві готелі. Альберт трохи нерішуче відчинив вхідні двері. Всередині панували тепло і чистота. Перед тріскучим вогнем стояло кілька порожніх столів, і, перш ніж ми попросили допомоги, до нас звернулася дівчина за стійкою.

— Wurden Sie ein Bier? 1 — запитала вона.Ніколи ще пропозиція випити пива не звучала так привабливо. Ми погодились і присіли на стільці. Я не зауваживши випила кілька кухлів ще до того, як нам принесли вечерю, шпецле з ковбасками. Ми сміялися над пригодами дня, і жарти Альберта здавалися мені дедалі смішнішими, а наукові роздуми глибокими як ніколи. Коли він вийшов на хвилинку, я зрозуміла, що трохи сп’яніла. І зовсім не нервувала через те, до чого може привести ця ніч. Я взяла собі ще один кухоль.

Альберт повернувся зі старезним ключем у руках, а наші валізи кудись поділися.

— Ти закінчила, Доллі? — запитав він, пропонуючи мені руку.

Я мовчки прийняла її та підвелася. Ми разом піднялися скрипучими сходами до гостьових кімнат. Біля дверей під номером чотири Альберт уставив ключ у замок і спробував відімкнути. Двері не піддавалися. Я опустила очі й побачила, що його руки тремтять.

— Джонні, дозволь мені, — сказала я. І легко вставила ключ у замок, щоб відімкнути двері в бездоганну спальню, за палахкотючим вогнем у каміні, невеличкою терасою та ліжком під балдахіном. Ліжком. Про яке пиво змусило мене ненадовго забути.

Я застигла. Відчувши мою нервовість, Альберт розвернув мене обличчям до себе.

— Доллі, нам не обов’язково це робити. Я можу попросити для тебе іншу кімнату.

Коли він замовк, у голові промайнули всі звинувачення мого батька, разом з істериками матері Альберта, і я мало не попросила окрему кімнату. Мало.

— Ні, Джонні. Я цього хочу. Ми надто довго чекали.

На маленькому столику перед каміном виблискувала карафа з темно-червоним вином. Альберт поспішив до неї і налив нам по келиху. І хай як рідко він уживав алкоголь, за винятком сьогоднішнього вечора, свій келих солодкого вина він випив дуже швидко. А другим відсалютував мені.

— Моя мила Доллі, сьогодні перша ніч нашого союзу. Незабаром ми відсвяткуємо наш шлюб із рештою світу. Але сьогодні ми матимемо власну, богемну церемонію. Тільки нашу з тобою.

Я зробила правильний вибір.

Він поцілував мене. Повно і глибоко, не турбуючись про те, що нас можуть перервати. Я відчула, як язик торкається мого, як рука Альберта губиться в моєму волоссі. Він витягнув шпильку з мого шиньйону, і важкі локони впали мені на плечі. Повільно, дуже повільно він розстібнув крихітні перлинки ґудзиків, що збігали по всій довжині моєї темно-синьої сукні. І задихнувся, коли сукня впала на підлогу.

Стоячи перед ним у самій лише білизні, я відчувала себе жахливо розкритою. Чи відчує він огиду від моїх нерівних стегон? Мого деформованого тіла?

— Хіба я така некрасива? — прошепотіла я, квапливо прикриваючи груди своїм довгим важким волоссям.

— Ні! Доллі, ти прекрасна.

Він провів пальцем по вигинах мого тіла, відштовхнув завісу волосся і почав повільно розв’язувати корсет. Я здригнулася від його ніжних дотиків.

— Твої плечі слонової кістки, твоя крихітна талія, твої повні груди. Я… навіть не думав…

Він мовчав не від розчарування. Він був у захваті. Я потягнулася до нього, міцно поцілувала в губи. Я порпалася з ґудзиками його сорочки та штанів; я хотіла відчути його груди, його тіло своїм. Деякий час ми ніби зливалися одне з одним, просто дихаючи, торкаючись шкірою. А потім він повів мене до ліжка.