Как мы воспринимаем самих себя и других людей? Почему не принимаем тех, кто будто бы чем-то от нас отличается? В этом месяце увидит свет книга, которая приглашает к откровенной беседе на эту непростую тему. Её автор, писатель Иван Байдак, рассказывает о людях, живущих с витилиго, синдромом Туретта, алопецией и гемангиомой. Все они ежедневно сталкиваются с разной реакцией окружающих и переживают непростые моменты в жизни. Несмотря на то, что эти люди могут внешне выглядеть иначе, это история о каждом из нас. Предлагаем вам прочесть отрывок из этой книги. Надеемся, что он поможет по-другому взглянуть на толерантность, любовь и принятие себя и других.


Мені здається, що вся інакшість — усередині, усе те, про що ми думаємо, що для себе визначаємо важливим, як ставимося до інших. Мене завжди дивувало, наскільки різними ми можемо бути, як різні люди можуть цікавитися чимось від театру до машинобудування, відрізнятися вподобаннями в музиці, їжі, вболівати за різні спортивні команди. Наші зовнішні ознаки також є ознаками чиїхось уподобань, але хіба вони можуть стати причиною насмішок, знущань чи упереджень? Наше суспільство навчилося приймати інвалідів, хоча й не завжди спроможне забезпечити їм потрібні умови. Ми боїмося слів «рак», «СНІД» і виробили в собі співчутливу форму реакції. Малозабезпечені верстви населення отримують різноманітну допомогу. Також ми повсякчас боремося з проблемами ґендерної або расової нерівності. Натомість люди із рідкісними зовнішніми особливостями чомусь залишаються поза цією системою прийняття. Якось я зустрів чоловіка із синдромом Туретта у трамваї, коли повертався додому. Пригадую, він зайняв місце в кінці салону, думаю, для того, щоб не привертати надмірної уваги.

Наше суспільство навчилося приймати інвалідів, хоча й не завжди спроможне забезпечити їм потрібні умови. Ми боїмося слів «рак», «СНІД» і виробили в собі співчутливу форму реакції.

Періодично він різко закидав головою, ще рідше видавав якісь звуки, і я розумів, що так він намагається себе контролювати. Його тіло стало напруженішим, щойно пролунали перші незадовільні реакції, тик загострювався, тому я підійшов до нього і, ставши навпроти так, щоб він помітив моє кліпання очима, дав йому зрозуміти: він не сам. Він зрозумів та усміхнувся мені у відповідь. Його напад відступив. Питання реакції — завжди дуже делікатне. Ніколи не зрозуміло, як правильно повестися: чи відвернути погляд, чи, навпаки, затримати його. І та, й інша реакція може образити людину. Під час іншої схожої ситуації — тоді я побачив у громадському транспорті дівчину із синдромом Туретта, — пасажирка, помітивши мої тики, стала кричати і плакати, а потім на мою адресу полилось чимало бруду. Вона вийшла на наступній зупинці в нервовій істериці, а мені довелось іти за нею, перепрошувати, розказати, що я такий самий, а потім заспокоїти її. — Дівчино, я такий самий. У мене теж нервовий тик. Я ненавмисно це робив… У відповідь я дістав ляпаса по обличчю. Усе, що я запам’ятав, — це її заплакане розпашіле обличчя. Чи образився я? Ні. Якось, ще коли я пробував працювати на заводі з батьком, один із працівників почав імітувати мої тики. Для нього це був такий жарт, імовірно, у нього не було злого умислу, але мені в той момент хотілося вбити його якимось інструментом. Тож хіба та дівчина могла помислити, що в мене також може бути її рідкісна хвороба? Навряд. Тому я не тримав на неї зла. Співробітник теж залишився цілим. Хоча мені довелося з усіма подробицями описати йому, які нещасні випадки можуть траплятися на виробництві. Загалом, зустрічі з людьми з порушеннями допомагали мені прийняти себе, а ще зрозуміти інших, що їхню увагу, як і мою, привертали різні особливості. Здається, така людська природа: ми на підсвідомому рівні мусимо реагувати, нас притягує усе незвичне. Аби лише вистачало свідомості для адекватної реакції.

Питання реакції — завжди дуже делікатне. Ніколи не зрозуміло, як правильно повестися: чи відвернути погляд, чи, навпаки, затримати його.

Як пояснити іншим свою особливість? Це була тема чергового зібрання групи. Зазвичай на цих зустрічах ми обговорювали різні моменти життя з особливостями та слухали тих, кому потрібно виговоритись. — Ніяк, — першою висловилась Анна. — Говорю, що в мене гемангіома, і залишаю їх у здогадках, що це таке. Інакше весь день пройшов би у розповідях про історію моєї хвороби для всіх зацікавлених. Хоча, можливо, мені за це треба брати гроші —непоганий вийде і заробіток, і атракція. — Як пояснити іншим свою особливість і чи взагалі потрібно?

Слово взяв Девід, психолог нашої групи: — Зайвий раз згадувати про речі та ситуації, які спричиняють неприємні відчуття, не рекомендують. Наші пояснення інколи скидаються на виправдання під час розмови. Але будь-хто так чи інакше потребує схвалення. Особливо від людей, з якими у нас стосунки. І неважливо, чи є в людини особливість. Тут може йтися про якість виконаної роботи, схвалення висловленої думки, навіть вдалий жарт. Тому людям, з якими ми працюємо, спілкуємось, будуємо стосунки, важливо розповісти про особливість. Це заспокоїть і вас, і ту людину, яка, повірте, також відчуває дискомфорт, бо не знає, чи не ображає вас її поведінка. — Як поводитись із випадковими людьми? — запитав хтось із групи. — Розповідайте, ігноруйте, зауважте, що це некоректне питання, ввічливо відмовтесь відповідати та попросіть людину вас не чіпати. Робіть те, що вам комфортно, — відповів Девід. — Ти не завжди натрапляєш на адекватних людей… — Погоджуюсь, але тим не менш ви маєте навчитися себе захищати. — Я любила іронізувати з цього, — сказала Єва. — Коли мене запитували про мої плями, то вдавала, що не розумію, про що йдеться: «Плями? Які плями? Щó зі мною? Це щó з вами? Вам здається. У мене немає ніяких плям. Ви добре почуваєтеся? Може, покликати лікаря? Сьогодні дуже спекотно». Це мій найдієвіший і найвеселіший спосіб.