В декабре в издательстве #книголав выходит повесть «Я, Нина», написанная журналисткой Яниной Соколовой в соавторстве с писательницей Ольгой Куприян. Эта книга — история о журналистке по имени Нина, которая борется с раком; повесть рассказывает обо всём пути, который проходит человек с этим заболеванием.

Отчасти «Я, Нина» — автобиографична: обе авторки победили рак и рассказывают о событиях, которые пришлось пережить и Янине, и Ольге. Читать эту книгу непросто, но заканчивается она светло и хорошо — по сути, это история не про рак, болезнь и горе, но про свет, любовь и веру в лучшее.

15 гривен с продажи каждой книги будет переведено на проект «Я, Нина», который занимается программами по сбору крови и волос для людей, живущих с раком, а также поддерживает инициативы по развитию служб паллиативной помощи и профилактики онкологии. Оформить предзаказ вы можете уже сейчас, а в продажу книга поступит в декабре.

С разрешения издательства #книголав мы публикуем отрывок из книги «Я, Нина».

 

Увечері після операції, коли мене вже перевели в одномісну палату, лікарка запитала, примружившись: «Ну як там, є інший світ?» Я не відразу зрозуміла, про що вона. Наркоз витікав з мене повільно. У голові — ніби хтось розвів крохмаль, став варити кисіль, проте забув додати ягід для кольору та смаку.

Десь за годину до мене дійшло, що вона мала на увазі. Написала в телеграмі: «У мене була клінічна смерть?» Олександра відповіла у своїй манері: «До жирафа все доходить повільно, та все одно жираф усім подобається. Я зайду».

Мені близький лікарський гумор. Лікарі — як я у себе в програмі — можуть говорити про що завгодно, без цензури. Коли всі прикривають брехню «делікатністю», ми кажемо правду. Олександра не жаліла мене, не робила зайвих реверансів. Думаю, вона сподобалася мені — це неприємно визнавати, але що ж — після того, як поставила мене на місце.

Ми з Андрієм на прийомі в головного лікаря. Андрій з одного боку кабінету, руки зайняті кавою з кавомашини під Інститутом раку, але я все одно знаю, що його руки тремтять. Я осіла на диван навпроти.

У цій будівлі все просякнуто запахом смерті. Поки ми йшли коридором, довжелезним, як тунель, я майже задихалася. Я випередила Андрія, який ішов значно повільніше, ніж завжди, ніби зумисно затримуючись, щоб роздивитися рештки старезного килима. З кабінету, на якому написано «Головний лікар», саме виходила медпрацівниця. Жінка промовисто зиркнула на мене, упізнала. На годиннику — наш час.

Я легко штовхнула двері, на ходу стукаючи й не чекаючи запрошення ввійти. Я прагнула сховатися в цьому кабінеті, що не призначений для прийому пацієнтів. У більшості онкохворих на обличчях — приреченість, зневіра й глибоке безсилля. Озирнулася, чекаючи на Андрія. Мені потрібно було просто пересвідчитися, що він поруч, живий і реальний. Зловила погляд загубленого хлопчиська — всього секунда, але я зафіксувала цей кадр — і в тому погляді побачила себе. Ненафарбовану, змучену безсонною ніччю. Лише вчора я дізналася про свій діагноз. Життя зупинилося. Моє. Ідеальне. Насичене. Життя.

«А що як я не видужаю?» — у голову весь час лізла нав’язлива думка, яку я з усіх сил проганяла і яка тут-таки, в Інституті раку, оприявнилася до межі. Тут більшість таких, як я. Усі ми хворі, й усі приходимо сюди з відчуттям приреченості й водночас надії. Раптом — це все не про мене? Раптом моя історія — зі щасливим фіналом? Тоді, в перші дні, коли я дізналася свій справжній діагноз, у це не дуже вірилося.

Вдих, видих. Кімната, чотири на чотири. Між нами з Андрієм сидів лікар, схожий на німця, в окулярах із красивенною роговою оправою. Голос його спокійний і чуйний, він делікатно присудив мене до операції з позбавлення всіх внутрішніх репродуктивних органів. Його слова виважені й підкріплені досвідом, у них багато професійного співчуття й водночас — розуміння, що перед ним сидить та сама Ніна Сокіл. Тут не скажеш: «А що ж ви собі хотіли, жіночко?» Мене не дуже зачепили його слова, це вже згодом я відрефлексувала, що взагалі означало «видалити всі органи в малому тазі».

Видалити. Всі. Органи. Усе, куди проліз рак.

Я сказала лікарю: «Мені потрібно, щоб операція була вже на цьому тижні. Бажано завтра». У мене зйомки, плани. Графік розписаний. Слід вирішити цю проблему чимшвидше.

Бувають люди, які відтягують вирішення складних питань наостанок. Я — не така. Вирішую складне найпершим, щоб далі було легше. Тим паче, ми щойно запустили новий проєкт, тільки починали його розкручувати. Я не могла ось так узяти й перевернути своє звичне життя.

Увійшла вона. Мінімум косметики, волосся зібране у хвіст. Нам представили її як професіоналку своєї справи. Запевнили, що в неї великий досвід лапароскопічних операцій за кордоном. Окей. Олександра конкретна аж до різкості. Після спілкування з головним лікарем, який усе докладно розжовував і відповідав розгорнуто на всі мої запитання, здалося, ніби ти з уроку літератури потрапляєш на урок математики. Короткий потиск руки — і до діла. Без усяких «я ваша пристрасна фанатка», «дивлюся всі ваші передачі», «ви так вишукано лаєтеся», «а запросіть в ефір такого-то». Бракує таких і таких аналізів, потрібно дообстежитися, ось направлення. Я повторила при ній те, що вже казала кілька хвилин тому: в мене немає часу на обстеження, операцію слід зробити вже цього тижня.

«Тут вам не конвеєр, — відрізала лікарка сухо, відбиваючи кожне слово, а я на секунду зависла: чи розцінювати її слова як хамство? — Коли будуть готові всі аналізи, — інтонацією вона підкреслила слово “всі”, — тільки тоді я внесу в графік вашу операцію. Я розумію, що ви — особлива, але не настільки».

Довжелезні кілька секунд я намагалася прорахувати, скільки часу можуть зайняти «всі» аналізи і чи встигаю я з операцією до наступної зйомки, що має бути через тиждень. Тишу незграбно порушило хрускітливе падіння пластянки з кавою. Андрій втупився на свій костюм, що з невблаганністю ганчірки всмоктував дешеву каву. Ніхто не ворухнувся, щоб подати серветки.

«Нічого, все під контролем», — сказав Андрій сам до себе, зовсім недоречно.

У ту мить я відчула, що насправді — ні. Нічого не було під контролем. Усередині мене впала невидима опора. Моє життя — єдине, що вдавалося контролювати аж до того дня, коли на пошту, без зайвої делікатності, як, мабуть, заведено в таких випадках, прийшли результати аналізів.