В издательстве Yakaboo вышла книга Эмили Остер «Шпаргалка для батьків. Науковий підхід до виховання — від народження до садка». 

Эмили — экономистка и профессорка, а ещё — мама двоих детей и почётная участница списка гениев, живущих в наше время. Вооружившись научными данными, Остер пришла к выводу, что общепринятая информация и правила относительно воспитания детей и ухода за ними вовсе не всегда доказательны и истинны. В своей книге экономистка развенчивает мифы о том, что без грудного питания детям не быть здоровыми, пишет о первых словах и о том, что нет единственно правильного времени их сказать, а также делится многими интересными научными фактами о здоровье детей.

 

Сегодня мы публикуем отрывок из книги о том, нужно ли давать детям плакать, как приучить их засыпать самостоятельно и какие есть последствия того, чтобы оставлять младенца рыдать в одиночку. 

 

Чи шкідливо «виплакуватися»?

 

Підхід «дати дитині виплакатися» працює: допомагає батькам і дітям краще спати й поліпшує настрій та самопочуття батьків. Та чи не завдає він шкоди вашому малюку?

 

Це питання вивчене в кількох якісних рандомізованих дослідженнях. Є одне репрезентативне дослідження зі Швеції, опубліковане 2004 року, для якого взяли дев’яносто п’ять сімей і випадковим методом розділили їх на групи для привчання дітей до самостійного сну за допомо гою «виплакування». Автори дослідження спостерігали за тим, чи поведінка дітей протягом дня залежала від того, як їх вкладали спати — тобто чи малюки відчували меншу прив’язаність до своїх батьків, якщо ті залишали їх плакати перед сном.

 

Дослідження виявило, що безпека й прив’язаність дітей зросла після того, як їх почали привчати до самостійного засинання. Також з’ясувалося, що діти стали краще поводитися і їсти, за словами батьків.

Зверніть увагу, що це протилежні наслідки від тих, які приписують методу «дати виплакатися».

І це дослідження — не єдине. 2006 року вийшов огляд досліджень привчання до самостійного сну з аналізом тринадцяти різних втручань. У тексті, зокрема, йшлося про таке: «Негативні вторинні наслідки участі в програмах поведінкового сну не були виявлені під час жодного з досліджень. Радше навпаки: немовлята, залучені до втручань у сон, поводилися більш впевнено, передбачувано, менше дратувалися, менше плакали і менше бешкетували після цього». (Перекладаю: під час досліджень не сталося нічого поганого, і в більшості випадків діти начебто стали щасливішими після того, як їх почали привчати до сну). Свіжіші дослідження підтверджують ці висновки.

Одне з можливих трактувань таке: діти відпочили, батьки відпочили, тому всі в кращому настрої. Але в даних цього немає — вони показують лише наслідки, без механізмів. Утім, ці дані показують лише короткотривалі наслідки для немовлят. А ті, хто виступає проти «виплакування», більше тривожаться не про них, а про довготривалий вплив цієї методи на дитину. Так, немовля стало менше плакати — і не лише вночі, а й протягом дня, — але це не тому, що воно щасливіше, а тому, що здалося.

 

Аби вивчити питання глибше, мусимо простежити за дітьми, яких привчили спати самостійно, до старшого віку: чи є там довготривалі ризики. Звісно, таке рандомізоване дослідження проводити значно важче і дорожче. Утім, приклади є: те саме дослідження на 328 дітей, про яке я говорила вище.

Його проводили в Австралії із залученням 328 сімей з немовлятами у віці 8 місяців. Спершу автори довели, що втручання поліпшує сон малюка і знижує депресію в батьків. Але на цьому вони не зупинилися — а вирішили заміряти показники рік потому і п’ять років потому, коли дітям було майже по шість років. Так от, серед усіх цих сімей, що брали участь у дослідженні на початковому етапі, науковці не виявили жодних відхилень у розвитку дітей у плані емоційної стабільності, поведінки, стресу, близькості з батьками, конфліктів, прив’язаності до батьків чи прив’язаності в цілому. Одне слово, діти, яких привчили засинати самостійно, нічим не відрізнялися від тих, яких не привчали.

 

Ні це дослідження, ні інші з тих, що я цитувала, ні оглядові статті не вказують на коротко- чи довготривалі ризики, пов’язані з тим, щоб «дати дитині виплакатися». Цей підхід працює, і він корисний для батьків. 

Виходить, плач може бути не таким і поганим. Утім, із цим згодні не всі.

Є низка наукових статей, у яких висунуто теорію проти «виплакування». Хороший приклад є в статті, опублікованій 2011 року в журналі Sleep Medicine Reviews. Автори подають свої аргументи проти підходу «дати дитині виплакатися», які базуються на думці про те, що плач є сигналом стресу, і не можна заохочувати батьків ігнорувати його. Вони посилаються на теорії прив’язаності, про які я писала вище (тобто матеріали із сиротинців), і доводять, нібито батьки, які підписуються на такі практики, ігнорують намагання своїх дітей налагодити комунікацію з ними.

 

Той факт, що метод «дати дитині виплакатися» працює, цим авторам не подобається і видається ознакою завданої малюкові шкоди. В одній статті в журналі Sleep були такі слова: «Коли дитина припинила плакати — це вона “заспокоїлася” чи “здалася”, і тепер у неї депресія і небажання налагоджувати прив’язаність?»

Основний аргумент цієї та подібних статей такий, що немовля плаче, щоб продемонструвати стрес (це, можливо, правда), і що стрес, навіть короткий кількаденний чи кількатижневий, може мати довготривалі наслідки для дитини (а це вже гіпотеза). Ці автори часто посилаються на конкретне дослідження, яке підтверджує ці припущення. Воно вийшло 2012 року і вивчало двадцять п’ять новозеландських немовлят і їхніх матерів протягом п’яти днів у стаціонарі лабораторії для дослідження сну. Метою перебування в лабораторії було привчання дітей засинати самостійно. Медперсонал лабораторії відповідав за збір даних про рівень гормону стресу — кортизолу — в немовлят і їхніх матерів, а також за вкладання дітей і відстеження освоєння навичок самостійного засинання.

 

Щодня перед сном у дітей і матерів вимірювали рівень кортизолу. Після того, як дитина заснула, його заміряли повторно. У перший день всі діти плакали. Їхній рівень кортизолу був однаковий до вкладання і після засинання.

У матерів рівень кортизолу теж не мінявся, коли діти плакали і коли засинали. Те саме спостерегли і другого дня.

На третій день ніхто з немовлят уже не плакав (див. вище: привчання до самостійного засинання працює). При цьому рівні кортизолу залишилися такими самими: однаковими до сну і після засинання. А от у матерів сталася зміна: їхній рівень кортизолу знизився після того, як діти перестали плакати.

 

І тут автори дійшли висновку, що в цьому і полягає проблема з привчанням до самостійного засинання. Вони зауважили, що після запровадження цієї практики рівень стресу в матерів перестав відповідати рівню стресу в дітей, і трактували це як свідчення послаблення прив’язаності між матір’ю й дитиною.

Серед коментарів до цієї статті звучали такі твердження, що автори дослідження перемудрували з трактуванням результатів. Почнемо з того, що вони не заміряли контрольний рівень кортизолу, тобто невідомо, чи в дітей взагалі був стрес. По-друге, дослідження припинили після третього дня (чи просто не опублікували дані), тому ми не знаємо, що було далі. Та, крім цього, незрозуміло взагалі, чому різні рівні кортизолу в матерів і дітей після привчанням до самостійного сну складають проблему. По суті, це дослідження показало, що мама розслабляється після того, як дитину привчили засинати самостійно, і що в немовляти не відбувається жодних змін. А це ж наче позитивний результат, а не негативний.

 

Одне слово, аргументи проти привчання до самостійного засинання носять суто теоретичний характер. Ми знаємо, що насилля й недбале ставлення до дитини мають довготривалі наслідки, тому не можемо бути впевнені, що чотири дні плачу таких наслідків не мають. Вам може зда тися, що ви бачите перед собою дані про довготривалі наслідки, і там усе гаразд, але теоретики кажуть, що деякі діти відчувають при цьому спустошення, просто невідомо, які саме.

Цей аргумент нереально спростувати. Я не уявляю, як можна його довести чи довести протилежне. Для цього потрібна гігантська вибірка, але навіть з нею буде дуже важко розробити дослідження, яке би виловило цю неоднорідність. Ще один аргумент проти привчання до самостійного сну звучить так: можливо, дитина й має нормальний вигляд у п’ять чи шість років, та шкода від цього підходу може виявитися аж у дорослому віці. Цю тезу теж вкрай важко дослідити.

 

Думаю, було б добре, якби ми мали більше даних із цього питання (що більше даних, то завжди краще). І можливо, в більшій кількості даних ми б змогли знайти дрібні негативні наслідки. Наявні дослідження, на жаль, неідеальні.

Та припущення, що через цю непевність не варто привчати дитину засинати самостійно, помилкове. Адже можна стверджувати протилежне: може, привчання до сну дуже добре для деяких дітей, яким особливо потрібен безперервний сон, і якщо не привчити їх спати, вони ризикують здоров’ям. У пласті даних цьому немає підтвердження, але там нема підтвердження й гіпотезі про те, що ця практика шкідлива.

 

Можна також стверджувати, що материнська депресія має довготривалі наслідки для дітей, а тому втручання в сон може допомогти їх усунути. А от ця гіпотеза видається цілком правдоподібною.

Вам доведеться прийняти рішення з цього питання без ідеальних даних. (Це стосується фактично всіх батьківських рішень. У всьому винні науковці!) Але заява, що не привчати до самостійного сну — це найбезпечніша опція, є хибною.

 

Чи значить це, що ви конче мусите навчити малюка засинати самостійно? Звісно, ні. Усі сім’ї різні, і можливо, вам не хочеться, щоб ваша дитина ридала. Вибір за вами, як і в будь-якому іншому питанні. Але якщо ви хочете діяти саме так, то не варто відчувати сором чи ніяковість за своє рішення. Дані, хай які недосконалі, на вашому боці.