Людське життя сміхотворно коротке. Все, що ми маємо — це в середньому 4 тисячі тижнів, або ж 80 років. Як зрозуміти, що для нас є справді важливим, а що не варте і крихти нашого часу? І як прийняти той факт, що наш час обмежений? Розібратися у цьому допоможе книжка «Чотири тисячі тижнів. Тайм-менеджмент для смертних» Олівера Беркмена, що нещодавно вийшла друком у видавництві Лабораторія.
Можливо, вам буде корисно поставити подальші запитання про своє життя. Не має значення те, чи знайдуться на них відразу відповіді. Навіть поставивши їх досить щиро, ви почнете осягати реальність своєї ситуації і найповніше використовувати свій скінченний час.
1. Де саме у своєму житті чи роботі ви домагаєтеся комфорту, хоча ваше становище передбачає невеликий дискомфорт?
Реалізація найважливіших проєктів свого життя майже неминуче пов’язана з тим, що ви не будете цілковито контролювати свій час, захистившись від болісних нападів реальності або упевнившись у майбутньому. Це означає, що вам доведеться розпочинати справи, які ризикують зазнати невдачі, наприклад, тому, що вам, як виявилося, бракує потрібного таланту; це означає, що вам, можливо, доведеться ніяковіти, провадити складні розмови, розчаровувати інших і налагоджувати настільки глибокі стосунки, що додаткові страждання — коли горе трапляється з тими, хто вам небайдужий, — майже гарантовані. І тому ми природно схильні ухвалювати рішення, пов’язані з щоденним використанням часу, які натомість роблять своїм пріоритетом уникнення тривоги. Прокрастинація, відвертання уваги, страх перед зобов’язаннями, намагання довести всі справи до кінця й братися за багато проєктів водночас — усе це способи зберегти ілюзію, що ви й далі маєте владу над часом.
Джеймс Голліс радить запитувати, ухвалюючи будь—яке важливе рішення в житті: «Цей вибір мене звужує чи розширює?». Це питання не дозволяє шукати рішень, що покликані ослабити тривогу, і натомість сприяє налагодженню контакту зі своїми глибшими намірами, що претендують на ваш час. Якщо ви намагаєтеся вирішити, скажімо, чи відмовлятися від деякої роботи або стосунків, чи, приміром, подвоїти свої зусилля на їхню користь, то запитання, що вас зробить найщасливішими, імовірно, привабить вас до найкомфортнішої можливості або паралізує, сповнивши нерішучості. Але зазвичай ви інтуїтивно знаєте, чи збереження стосунків або роботи становитиме для вас того роду труднощі, що допоможуть вам зростати як особистості (розширення), чи все ж таки стануть причиною того, що ваша душа малітиме з кожним наступним тижнем (звуження). Щоразу, коли у вас буде змога, обирайте некомфортне розширення.
2. Чи ви дотримуєтеся стандартів продуктивності чи ефективності, які неможливо виконати, і оцінюєте себе відповідно до них?
Наша фантазія домогтися колись цілковитої влади над часом має один спільний симптом: заради неї ми ставимо собі цілі, які само собою неможливо виконати — цілі, які завжди потрібно відкладати на майбутнє, оскільки їх годі досягнути тепер. Але річ у тому, що ви не зможете стати настільки ефективними й організованими, щоб зреагувати на безмежну кількість вимог, які надходять до вас. І так само зазвичай годі витрачати «достатню», з нашого погляду, кількість часу на свою роботу й дітей, а також на спілкування, подорожі та політичну діяльність. Але оманливе почуття розради приходить разом із вірою, що ви перебуваєте в процесі створення такого життя, яке може настати день від дня.
І це насправді велика жорстокість, нагадує Іддо Ландау, вимагати від себе стандартів, яких ніхто не може досягти (і яких багатьом ніколи не спаде на гадку вимагати від інших людей). І буде куди гуманніше відкинути подібні зусилля настільки категорично, як ви лише зможете. Тож нехай усі ваші неможливі стандарти розіб’ються об підлогу. Тоді з—поміж цих дрібних друзок виберіть кілька значущих завдань і почніть працювати над ними сьогодні.
3. У який спосіб вам слід ще прийняти той факт, що ви саме той, ким ви є, а не особа, якою ви мали б, на ваш погляд, стати?
Іще один дуже подібний спосіб відкласти зустріч зі своєю конечністю — тією тривожною істиною, що іншої дороги немає, — полягає в тому, щоб ставитися до свого теперішнього життя як до частини свого шляху, що дасть вам змогу стати тією людиною, якою, на ваш погляд, ви повинні стати — в очах суспільства, релігії, своїх батьків, байдуже, чи живі вони, а чи ні. Щойно ви завоюєте своє право на існування, говорите ви собі, то життя перестане бути настільки непевним і безконтрольним. Але «в певному віці, — пише психотерапевт Стівен Коуп, — нам нарешті приходить у голову приголомшлива думка, що насправді всім байдуже, що робимо ми зі своїм життям. Це особливо бентежне відкриття для тих, хто жив насправді чужим життям і сторонився власного: усім насправді байдуже, за винятком нас». Як виявляється, таке намагання знайти безпеку було марним і непотрібним весь час. Марним — тому що життя завжди виглядає непевним і непідвладним вам. І непотрібним — тому що, як наслідок, немає сенсу жити тоді, поки ви не дістанете схвалення від когось іншого. Спокій душі і підбадьорливе відчуття свободи походить насправді не від схвалення, а від примирення з реальністю, що воно не принесе з собою безпеки, навіть якщо ви його отримаєте.
Я переконаний, у всякому разі, що тільки позбувшись відчуття того, що ви мусите заслужити ці тижні життя на своїй планеті, ви зможете віддати їх на справжнє добро. Позбувшись задушливого бажання стати певного роду особою, ви зможете примиритися з усіма своїми рисами характеру, з усіма перевагами й слабостями, талантами й пориваннями, що властиві вам у цю мить, і вирушити туди, куди вони поведуть вас. Можливо, що світ, який обсіли численні кризи, може скористатися не тільки з вашої політичної активності й балотування на виборну посаду, але й з піклування про старшого родича, компонування музики чи кондитерського ремесла, що ним так вправно володіє мій шваґер, здоровенний південноафриканець, який, хоч і схожий на регбіста, працює, творячи загадкові споруди з карамелі й масляного крему, що змушують сяяти радістю всіх тих, хто їх отримує. Учителька буддизму Сюзан Пайвер говорить, що питання про те, яку втіху отримуємо ми від часу, може виявитися для багатьох із нас дивовижно складним і неприємним. Але ви, щонайменше, не повинні виключати можливості того, що відповідь на це питання могла би підказати вам, як найкраще використати свій час.
4. У яких царинах свого життя ви досі схильні самі себе стримувати, поки не будете знати як слід своєї справи?
Дуже легко змарнувати роки, ставлячись до свого життя як до генеральної репетиції — на тій підставі, що ви набуваєте поки що необхідних знань і досвіду, які дадуть вам невдовзі змогу повновладно впоратися з усіма своїми справами. Виростаючи, я завжди вважав, що газету на моєму сніданковому столі мусять робити люди, які знають, що вони насправді роблять; але тоді я пішов працювати в газету. Підсвідомо я поширив свої припущення про компетентність на всіх, і зокрема на людей, які працювали в уряді. Але тоді я познайомився з кількома людьми, які справді там працювали — і визнавали, після чарки чи двох, що їхня робота полягає в тому, щоб перебиватися від кризи до кризи, вигадуючи правдоподібні політичні стратегії на задніх сидіннях автомобілів по дорозі на прес—конференції, де вони їх мали оголосити.
Дуже тривожною виглядає перспектива того, що ви можете ніколи насправді не відчути, що добре знаєте свою справу — на роботі, у подружжі, батьківстві чи взагалі будь—де. Але це той досвід, який звільняє також, тому що він усуває головну причину вашої нерішучості й скутості, пов’язаної з вашими успіхами в тих царинах тепер: якщо почуття повної влади ніколи так і не з’явиться, то вам нічого більше чекати, щоб присвятити себе цілком тим справам — втілити сміливі плани на практиці й не боятися ризику. І ще більшу свободу дасть вам думка про те, що всі інші разом з вами в одному човні — байдуже, чи усвідомлюють вони це чи ні.
5. Як би змінилося ваше життя, якби ви не дбали стільки про те, щоб ваші дії дали плоди?
Останній спільний прояв бажання опанувати час походить з невисловленого припущення, що описане як катастрофа причиновості: ідея, що справжня цінність того, як ми проводимо свій час, завжди залежить від результату. З цього світогляду природно випливає те, що ви повинні зосередити свій час на тій діяльності, яка в майбутньому дасть вам змогу побачити результат. Але у своєму документальному фільмі «Робота всього життя» режисер Девід Ліката змальовує портрети людей, які обрали інший шлях, присвятивши своє життя проєктам, що майже напевно не будуть завершені впродовж їхнього життя — таких як команда з батька і сина, що намагаються каталогізувати кожне дерево в збережених пралісах світу, чи жінка—астроном, що прочісує радіохвилі, шукаючи ознак позаземного життя, сидячи за своїм столом в Інституті пошуку позаземних цивілізацій у Каліфорнії. І у всіх них блискучі очі людей, які знають, що роблять ту справу, яка справді багато важить, і яких тішить їхня робота саме тому, що їм не треба переконувати себе в тому, що їхній власний внесок виявиться визначальним або дасть свої плоди, поки вони ще живі.
Проте в певному сенсі всякій роботі — і зокрема батьківству, розбудові спільноти і всьому решта — властиве те, що її годі завершити впродовж нашого життя. Уся подібна діяльність завжди належить до значно ширшого часового контексту і набуде своєї остаточної цінності тільки тоді, коли нас уже давно не стане (або й, можливо, ніколи, оскільки час триває безкінечно). А тому варто спитати: які дії — які прояви щедрості чи турботи про світ, які амбіційні задуми чи інвестиції в далеке майбутнє — варто було б розпочинати нині, якщо ви готові погодитися на те, що ніколи не побачите результат? Усі ми подібні до середньовічних каменярів, які кладуть нові брили у стіни собору, знаючи, що його завершення не побачать ніколи. Але собор все одно будувати варто.
