Anywell розпочинає серію публікацій про те, що мотивує український бізнес працювати під час війни, звідки бізнес-леді беруть ресурс і на що спираються.

Альона Масюткина,
Засновниця MILK KIDS

Дуже складно працювати, коли переживаєш таку нашу спільну трагедію, відчуваєш цей глибокий біль, й серце розбивається на шматочки від відчуття несправедливості, неприйняття, злості й ненависті до ворога, який завдає таких страждань нашому народові.

Відповіла сама собі на це запитання так. Якщо ми живі, то ми повинні рухатись вперед, адже рух — це життя. Повинні для себе, своєї родини, країни. Зараз кожному з нас потрібна допомога, тож тільки об’єднання, підтримка, прийняття, добрі справи врятують нас, наших батьків і дітей та не зламають наш переможний дух і віру в щасливе майбутнє.


Лєна Борисова,
СЕО «Сім’ї ресторанів Діми Борисова»


У найважчих умовах, навіть на війні, мене підтримує любов — як головний закон мого життя, моя внутрішня опора та мотиватор. Вона проявляється в багатьох формах.

Це любов до дітей і моя відповідальність перед ними. Що не було б, я маю забезпечувати їхній добробут і безпеку. Вони своєю любов’ю тримають мене, а я завжди роблю все для їхнього щастя.


Любов до чоловіка. Ми в житті багато разів втрачали все. Попередні випробування не можна порівняти з війною, однак вони дали розуміння, що за будь-яких умов ми знайдемо в собі сили продовжувати.


Любов до країни та справи всього нашого життя. Так, зараз бізнес, який ми будували понад 10 років, у невагомості. Кілька закладів у різних містах знищено вщент. Однак волонтерські кухні, які працюють з першого дня війни і готують тисячі порцій їжі на день для військових та лікарів, наші фантастичні команди, які повертаються до роботи в містах, щойно для цього з’являється можливість, — це те, що дає мені відчуття любові. Я знаю, що несу відповідальність перед величезною кількістю людей, і це мене не пригнічує, а, навпаки, підбадьорює.


А ще я навчилася бути для себе домом. Де я на була б, вчуся шукати затишок у собі, і тоді взаємодія з навколишнім світом стає менш болючою. І я дозволяю собі жити: їсти смачну їжу, займатися спортом, читати книжки, знаходити кілька хвилин, аби подивитися на небо, а не гортати стрічку страшних новин. Це не означає, що мені стає байдуже. Просто я дозволяю собі дихати.

Я знаю, що багато людей зараз відчувають провину. Я знаю, що не я винна в тому, що почалася ця війна. І я не можу власноруч її припинити. Однак я можу бути корисною там, де я є, можу створювати цінності й робочі місця, сплачувати податки і організовувати волонтерську діяльність. Коли триває така страшна війна, важко, але необхідно знаходити мир у собі, аби стати опорою для багатьох небайдужих людей. І це зараз мій вибір.


Світлана Павелецька, СЕО Інституту когнітивного моделювання

Психіка кожного по-різному реагує на будь-які стрес-фактори. Як керівник я добре це знаю. Хтось закривається і виходить на зв’язок, тільки щоб написати: «Все ок». Комусь потрібен час побути на самоті, аби адаптуватись і повернутися в течію. У когось це спрацьовує як challenge accepted, і вмикається друге дихання.

Війна — це стрес, помножений на 10. Якщо не більше. І до нього додається ще й тотальний страх невідомості. Я зрозуміла, що найкращим буде дотримуватися таких правил. 

Що не було б, навіть через силу потрібно змушувати себе робити звичні рутинні справи: готувати сніданок, ходити на прогулянку, читати (справді читати, а не лише новинні чати), займатися спортом. Це саме те, що допоможе повернути відчуття стабільності й триматиме в рамках. 


Зараз команда ICM буквально розкидана по світу. Хтось в Україні і під час тривог змушений працювати по сховищах (безпека — передусім). Хтось у Польщі, Німеччині, Іспанії. Для кожного почався новий етап, в якому є точка А, але немає кінцевої. Моє завдання як керівника: дати моїй команді чітку і зрозумілу точку Б — ціль, яка триматиме їх у тонусі. В ICM — це великі соціальні проєкти на інформаційному фронті: Ukraine NOW, «Країна_інфо», міжнародні комунікації. Люди працюють нон-стоп, часом без вихідних. Але точно знають, для чого, відчувають свій внесок у наближення перемоги і знають, наскільки їхня робота важлива для мільйонів українців.


Якщо ви теж керівник — допоможіть знайти таку мотивуючу ціль вашим співробітникам. Аби вона була ниткою-звʼязком із нормальним світом. Яка буде займати їхній розум, думки і відтіснятиме негатив інформаційного поля. 


Найбільша загроза зараз — жити думками «от вже після війни я… зараз перечекаю місяць/два/рік, і знову буде все добре». Синдром відкладеного життя сьогодні відомий багатьом. Уявіть, що ваш будинок уже вибухнув, уявіть, що там немає вашого офісу. Уявіть, що дороги перекрили і назад — ніяк. Буде боляче, буде хотітися ридати, але щоб рухатися далі, часом треба прожити думками фаталістичний сценарій. Зафіксуйте себе в моменті «тут і зараз». Поставте у своїй голові блок на думки «я зроблю це потім». Перестаньте картати себе за свої бажання. І плануйте життя в нових обставинах. Якщо найгіршого сценарію не станеться, ми будемо щасливі. Ні — ми вже матимемо фундамент у новому житті. 

Невідомість сьогодні = нові можливості. Огляніться довкола. Візуалізуйте бажання та ідеї. Почніть втілювати їх просто сьогодні. На роботі, вдома, наодинці.

Ці поради не відміняють і не знецінюють ваше право на власні переживання, сум чи тимчасову відстороненість. Проте саме від вас залежить, настільки довгим буде цей період і як довго ви відкладатимете своє життя.


Марія Гаврилюк та Наталія Каменська, засновниці бренду GUNIA Project 


Марія Гаврилюк: Мені допомагає наявність великої мети. Я нещодавно перечитувала книгу «Людина в пошуках сенсу» Віктора Франкла, в якій автор розповідає, що у найскладніші моменти життя не опускати руки допомагає саме наявність мети. Мені дуже резонує ця думка. Я розумію, що нас хочуть і намагаються зламати, тому все, що треба робити, це бути сильнішими і відбудовувати бізнес, своє життя. Бачити свою велику мету, заради якої здатен пережити всі складнощі. 

Наталія Каменська: Початок війни тримав мене в тонусі, тому що я була сама з дитиною в Києві. Так вийшло, що чоловік якраз був у відрядженні. Тому я одразу тримала себе в руках, була зібрана і не піддавалася паніці — треба було піклуватися про дитину, про собак. Треба було зрозуміти, що робити далі і як поводитися. Перший час після початку війни я займалася родиною. 


Що до роботи і команди, я не можу сказати, що зараз перебуваю в стовідсотковому робочому стані. Голова зайнята думками про Україну і тим, що відбувається в країні. Але саме думки про допомогу Україні і людям повернули мене до роботи. Щоб мати змогу допомагати, ми маємо працювати, дбати про свою команду. Саме тому я повернулася і думками, і фізично до роботи.


Маша була першою, хто прийшов до тями. Вона почала активно діяти і збирати команду. Ми почали планувати, як нам бути далі. Насправді, наші працівники лишалися зібраними самі по собі — запитували про роботу, про «Гуню», про подальші дії. Вони навіть не залишили нам можливості не думати про роботу. Такий високий рівень самоорганізації всередині команди — наше найбільше досягнення. Тому наша команда є найбільшим мотиватором для мене.  


Аліна Долініна, засновниця бренду Have A Rest

Діти — це дуже вагомий стимул продовжувати жити, не зупинятись, робити все, що можеш. Бренд Have A Rest — також моя дитина в деякому сенсі. Тому я маю підтримувати його та дбати про нього — насправді, це великий стимул не опускати руки. Головне зрозуміти, що власники бізнесу — це завжди, автоматично, багатодітні батьки. Нам потрібно піклуватися про команду, підтримувати співробітників, яких ми зібрали. Нам треба працювати, щоб мати змогу допомагати тим, хто цього потребує. Саме тому 10% з продажів валіз та аксесуарів ми надсилаємо до благодійного фонду «Твоя опора». Фонд запустив проєкт «Help Ukraine. No war!», підтримує лікарні й допомагає українцям, що постраждали під час воєнних дій.

Великою мотивацією працювати далі також є реакція людей, їх потреба, зацікавленість — ти розумієш, що є зворотний зв’язок від клієнтів. Те, що ти робиш, важливо і потрібно навіть у такі важкі часи.

Ми працюємо з березня, адже маємо зобов’язання перед нашими улюбленими мандрівниками: тими, хто потребує валізи для тимчасового переїзду, та тими, хто зробив попередню оплату замовлення, і перед ким у нас залишаються економічні зобов’язання. 

Я вважаю, що складний період — це завжди можливість розвитку  бізнесу, треба шукати варіанти роботи та рухатись далі. Наприклад, спробувати розвинути бізнес в інших країнах, для того щоб мати можливість підтримати економіку України.