Засновниця журналу про балет balletristic.com Поліна Булат вперше потрапила в балетний клас 6 років тому. В танці вона знайшла справу мрії і кращу версію себе.

Мені близько 3–4 років. Я прошу у мами туго заплести мені косичку, поставити касету, вийти з кімнати і закрити за собою двері. Я буду танцювати. Поки не скінчиться плівка, без зупинки. Одного разу я покликала маму, стала робити руками хвилі та сказала: «Дивись, я навчилася танцювати повільний танець».

Я ненавмисне згадую про цю дитячу звичку в 21 рік, збираючись додому після одного зі своїх перших занять з балету. У балетний клас я потрапила випадково — побачила кілька варіацій на YouTube і захотіла зрозуміти, навіщо люди так незвично рухаються. Встала до станка в один із найгірших, як мені тоді здавалося, періодів у житті. Був грудень, я — кілька місяців без роботи, у боргах і не маю гадки, чим займатися далі. Я трошки писала тексти, але моя колишня вже начальниця не дуже в мене вірила. Зізнаюся, я теж сприйняла звільнення з полегшенням.

Я бігаю на вечірні класи в хобі-групи (в Києві їх тоді було всього дві чи три), як тільки батьки надсилають мені хоч якісь гроші. Що залишається після занять, витрачаю на жменю горіхів, крупу і проїзд. На мені вже бовтається весь одяг, але я відчуваю: балет мене врятує.

Це було дивно — я ніколи не любила рухатися. На фізкультурі круглий рік звучала відмазка — місячні, замість здорового способу життя віддавала перевагу дешевому вину та просоченим грибком і куривом репетиційним базам рок-груп, пізніше — київському торту. Спорт я кинула ще у 8, промучившись кілька років художньою гімнастикою. І ось, приїхали, доросла дилда та балет.

Зараз мені 27, і я впевнена в собі, як ніколи раніше. Балет дійсно мене врятував і продовжує рятувати кожен день: йому присвячений мій улюблений проект, у ньому я знаходжу відповіді на багато питань. Найцікавіше, балет завжди був зі мною, я просто про це забула, переставши танцювати під мамині касети. А що ще цікавіше — він є в кожному з нас. Тому що у всіх нас є тіла.

У хобі-групі я поступово завела друзів і з’ясувала, що вони теж прийшли в зал у кризовий для себе момент. Тепер ми разом сміялися, розтягували один одного після класів, ходили в театр, гості і всюди тріщали про балет, свої відчуття в тілі, техніку танцю. Ми були неймовірно різними і, підозрюю, в інших обставинах не збагнули б познайомитися.

Тоді я зробила перші важливі висновки.

По-перше,

балет допомагає заново вибудувати вісь — не тільки фізичну, а й ментальну. Заняття фокусують і змушують мозок працювати по-іншому. Не як, наприклад, у фітнесі: коли серії монотонних вправ вводять у транс. Балет інтелектуальний, ти не можеш зробити рух, ретельно його не продумавши: хребет повинен тягнутися наверх, м’язи спини — до хребта, коліна — одне до одного, стегна — назовні і до протилежного плеча кожне, живіт — у себе, куприк — вниз, потилиця — назад. П’яти не вивалювати, і в музику, в музику! Жодна клітина у тілі не залишається без роботи. Зате ввечері з’являються дві години без нагальних проблем, нові нейронні зв’язки, сенсорний досвід і усвідомлення свого потенціалу. Балет задіює навіть найдрібніші та найглибші м’язи, які в повсякденному житті зазвичай не працюють. Але тепер вони виявлені і ними можна користуватися. Спочатку на тренуваннях, але як тільки зрозумієш своє тіло краще — кожного дня, підвищуючи продуктивність, уважність, стресостійкість і витривалість.

По-друге,

балет, який лають за стереотипність, від стереотипів якраз позбавляє. Якщо, звісно, говорити про хобі-групи, куди приходять люди різного віку, розмірів, професій, достатку. Всі однаково безглуздо потіють у чорній уніформі та ніщо не заважає спілкуватися на рівних, знаходити близьких по духу людей і корисні контакти в найнесподіваніших сферах. На цьому етапі починаєш вчитися зчитувати мову тіла. У балетному класі тілам нікуди і нема за що сховатися. Людина як на долоні, і тут прокидається інтерес до театру та образів.

По-третє,

виявляється, що рух — це задоволення. Пам’ятаю, як прийшла на перше заняття у шкарпетках і рожевих шортах, бовталася на станку сосискою та відчувала себе страшенно ніяково. Але варто трохи зорієнтуватися — і ти на гачку. Порядок рухів вивчено, а значить, можна переключити увагу на музику та нові відчуття у м’язах. Крепатура буде пекельною, але вона — нагадування про те, що ти живий, сильний, спритний. Не комп’ютерна прилипала — дикий кіт. Від радості цього відкриття відмовитися неможливо і танцювати хочеться знову та знову.

 

Взагалі, якщо простежити історію балету і танцю як такого, можна помітити, що скачки його популярності припадають на індустріальні та технологічні прориви. Як тільки світ віддаляється від природного, людина намагається відновити з ним зв’язок першим доступним способом — через тіло. Це одна з причин, якій я приписую нинішнє захоплення людей танцями. Воно не про зовнішню красу: це сигнал про те, що ми розучилися чути себе, розуміти свої бажання та використовувати можливості, закладені природою. Ми забули, як спілкуватися на чистоту, і хочемо повернути собі цю радість.

Я займаюся вже 6 років, у різному темпі та з перервами, і завдяки танцю мої стосунки з собою і світом стають тільки глибшими. Напевно, це як вчитися говорити: спочатку виходить тільки слово «мама», але в майбутньому, вивчивши синтаксис і граматику, можна дорости до Пулітцера.

Тож, по-четверте, балет навчив мене любити та поважати правила. Я зрозуміла, яка свобода відкривається, якщо є, на що покластися і до чого повернутися. Коли базові принципи руху засвоєні, потрібні м’язи знайдені та в тонусі, а комбінації вивчені, можна поступово виражати себе. Поглядом, поворотом голови, кінчиками пальців. Ти рухаєшся за правилами, але вчишся чути та проявляти свій голос навіть у заданих рамках. Ідеш на експерименти свідомо, знаючи, що під ногами тверда земля, і що, загравшись, завжди можна повернутися до основ, нічого не втративши.

Непорушність балету заспокоює. Що б не сталося в житті, завжди будуть зал, станок і звід вправ. Театр із його напівтемрявою, оксамитом і векторами балеринських ніг. Салтиков-Щедрін був неправий, лаючи балет за його стабільність. Це мистецтво по-своєму злободенне, але стійке.

По-п’яте,

балет навчив мене піклуватися про себе. Про деспотичність професійного середовища ходять легенди. Але мені пощастило: я прийшла до класу дорослою і не боротися за місце під сонцем. Так, я доходила до крайнощів у завзятості, сліпо слідувала вказівкам педагогів, вигорала та в підсумку знайшла баланс. Буквально. До цієї осені я не могла зробити пірует, знаючи все, що для цього потрібно. Постійно втрачала рівновагу. А тепер частіше й частіше можу, хоча роблю це рідко. Тіло та психіка міцно пов’язані, точно кажу. Ти — те, як ти рухаєшся. Не завжди можна зрозуміти, що з тобою щось не так. Але танець витягує приховане назовні, головне — вміти слухати.

Поступово я стала повністю заперечувати насильство над собою. Раніше біль здавалася мені обов’язковою супутницею прогресу. Тепер я розумію, що він залежить лише від того, рухаєшся ти чи ні. Мірна хода ефективніша за виснажливі ривки — це шосте, чому навчив мене балет. І танець. У класі я з’являюся нечасто, але вдома імпровізую майже кожного дня.

Дізнавшись і відчувши себе краще, я перестала думати, як виглядаю зі сторони, і тепер просто розчиняюся в русі, підходжу до нього творчо. Жести стали продуктивнішими, метушні та хаосу — менше. Розвинулася чутливість до простору, архітектури: підозрюю, балет і тут вплинув.

Звісно, життя — не тільки танці. Вони всього лише медіум від зовнішнього до внутрішнього і навпаки. Я ніколи не стала б займатися балетом професійно і з тієї ж причини кинула спорт. Ранги та порівняння з іншими людьми принизливі. А я лише хочу досягти успіху в умінні бути собою настільки, наскільки можливо. Та чотирирічна дівчинка з косичкою знала, що робила.