Цієї неділі у багатьох країнах відзначатимуть День матері. Буде багато обіймів, подарунків та радощів. Проте українська матір чекатиме лише на один подарунок — перемогу.
Як казала Олена Теліга, українська поетеса та діячка ОУН: «Держави стоять не на династії, а на внутрішній єдності й силі народу». І за останній рік українці довели всьому світові й нагадали собі про силу нашої нації. Проте насправді ми продовжуємо робити це щохвилини ще з 2014 року. За цей час сотні тисяч сімей відчули на собі, що таке війна. Напередодні Дня матері хочемо поділитися двома історіями жінок, які наближають перемогу.
Держави стоять не на династії, а на внутрішній єдності й силі народу
Олена Теліга
Олена Кукла, волонтерка та колишній начальник зв’язку, командир взводу окремого розвідувального батальйону № 131 Збройних сил України
Моя війна почалася в 2014-му, коли на війну пішов мій рідний брат і мій чоловік. З перших днів я почала займатися волонтерством, допомагати їм та їздила на фронт. У 2016 році вступила до лав ЗСУ й сама стала захисницею — зв’язківцем, п’ять років я перебувала на посаді начальник зв’язку, командира взводу № 131 окремого розвідувального батальйону.
Мій військовий шлях тривав до початку повномасштабної війни, оскільки у вересні 2021 року я отримала поранення, пів року проходила лікування, але в переддень повномасштабного вторгнення була звільнена за станом здоров’я. Та незважаючи на втрату здоров’я, я не могла сидіти, склавши руки, тому з перших днів почала допомагати побратимам, землякам і взагалі всім, хто почав звертатися. Першочергово це були мої побратими, бо я знала їхні потреби, а також підрозділ, де служив мій син.
Так склалося, що ми із сином чотири роки прослужили разом у 131 розвідбатальйоні. Він пішов на службу у 18 років, став розвідником після того, як загинув на війні мій чоловік у вересні 2016 року. Саме це підштовхнуло сина продовжити шлях батька, проте влітку 2021 року він звільнився. Та 24 лютого о восьмій ранку вже стояв у військкоматі з речами й був розподілений у 72 бригаду в розвідувальну роту. Брав участь в обороні Києва й Київщини. На жаль, 19 квітня 2022 року мій син загинув, йому було 22 роки…
Я не полишала ту справу, якою займалася, навпаки, заснувала благодійний фонд на честь свого сина «Благодійний фонд імені Народного Героя України Ярослава Шинкаренка» і продовжую допомагати нашим захисникам. Це й передання автівок для війська, і квадрокоптери, тепловізори, і бронежилети, каски, різне спорядження тощо. За можливості й за потребами намагаюся допомагати всім, хто звертається.
Як це — бути мамою під час війни?
Це дуже важко.
Бо важко очікувати, не знати, що в той момент відбувається з твоєю дитиною, розуміючи, де вона знаходиться. Знаєте, мені було в рази важче, тому що я сама військова, прийшла цей шлях, я бачила це все зсередини і знала це все зсередини, і навіть наш командир часто ставив мені запитання: як ти то все витримуєш? На що я відповідала: я не маю вибору.
Це було рішення мого сина, свідоме рішення, і я не могла вплинути чи завадити йому йти боронити свою країну. Та й що я могла йому сказати, коли сама була в лавах Збройних сил.
Поділіться, як тримати віру та сили?
Зараз мене часто запитують: де ти береш сили й натхнення? Я скажу так: у тих, кому я допомагаю, — наших захисників. Я постійно спілкуюся з ними, й коли тобі дякують за врятовані життя, коли дружини, і мами й самі бійці дякують, тому що там десь бронежилет чи каска допомогла, десь тепловізор врятував, — це надихає. Бо я хочу, щоб той біль, який я переживаю, пережило якнайменше мам. Я хочу, щоб їхні сини повернулися до них, додому, живими і здоровими.
Чи думаєте ви, яким буде наше життя після війни?
Чесно кажучи, мені важко зараз це моделювати, і враховуючи те, що я з 2014 року живу війною і на війні, весь мій світогляд побудований навколо цього. На жаль, я не можу відключитися, переключитися чи реалізувати себе зараз у цивільному житті взагалі ніяк. Тому спрогнозувати не беруся.
Але знаєте, по-жіночому, мабуть, все-таки хочеться такого буденного, як у всіх: дочекатися онуків, тішитися, бавити їх. Бо я маю ще двох донечок, які мене тримають і підтримують, їм цьогоріч вже по 20 років буде.
Я хочу сказати, що нам усім потрібна перемога, але для того, щоб це сталося, ми маємо об’єднатися і робити все можливе, що від нас залежить, щоб кожен на своєму місці наближав цю перемогу. Тому що без перемоги в нас не буде країни й не буде нас як нації. Хочу усім нашим захисникам подякувати за захист, побажати, щоб вони всі повернулися додому живими й здоровими, до своїх сімей, до своїх матусь, до своїх дружин, чоловіків та діток. А всім, хто чекає, — терпіння, тому що це насправді дуже тяжко.
Рецепт перемоги — який він?
Єдність.
Єдність нації — це найголовніше. Ми з перших днів повномасштабного вторгнення показали, що ми — нація, що можемо протистояти такому потужному на той момент ворогу, бо наші сили були зовсім не рівними. Але от наша єдність і сила духу — це і є наш шлях до перемоги.
Юлія Яковенко (Пуля), волонтерка та власниця студії йоги
Моя основна діяльність зараз і загалом — своя студія йоги в Києві, де я інструктор із йоги та тілесних практик, але волонтерство, яким я активно займаюся з 2014 року, звісно, забирає більшу частину часу й уваги. Для мене ці дві справи — не про бізнес, а про побудову світу, у якому я хочу жити.
До 24 лютого мені здавалося, що я, як волонтер, ніби відокремлена від суспільства, тому що люди не хотіли звертати на це увагу, тож ми тихенько робили свою справу. Дуже багато їздили й приділяли увагу багатодітним сім’ям, дитячим будинкам. Й на передову теж, передавати хлопцям гуманітарну допомогу, але до них заїжджали рідко, бо просто не було що везти, тому основна діяльність крутилася навколо дітей і неблагополучних родин.
Але з 2022 року багато змінилося, і люди зрозуміли, що потрібно допомагати. Й оскільки я на той момент уже мала певну волонтерську базу, то була й довіра від людей. Ми повністю переключилися на військових і по цей день дуже активні в цьому плані.
Як це — бути мамою під час війни?
У мене син, йому 12, і з 2014 року ми разом виборюємо нашу свободу й допомагаємо Україні, бо мій коханий на фронті добровольцем із 2014-го, а зараз у лавах ЗСУ. Раніше син зі мною їздив у дитячі будинки, я його із собою брала, він бачив, як живуть інші діти, допомагав їм, ми щось возили, вантажили, він активно брав участь.
Зараз він часто зі мною у волонтерській діяльності, тому немає такого, що я його кинула й побігла волонтерити. Я його беру із собою.
Поділіться, як тримати віру та сили?
Це просто якось на генетичному рівні закладено в нашій родині, що ми незламні українці. Також, мабуть, є багато життєвого досліду і приклад тих самих історій із дитячих будинків, коли дітки виростали без батьків і потім ставали повноцінними цілісними особистостями та досягали успіхів. Ми постійно про це чули, бачили й на цьому прикладі розуміли, що нам, Україні, треба стати на ноги врешті-решт.
Також дуже допомагає саме духовна практика в студії йоги. Раніше я була релігійною в християнстві, у монастирі деякий час жила, а потім от переключилась на індуїзм, Індію, йогу. Тому мій духовний шлях допомагає бути рівною, от що не сталося б — знаходити позитив. Я розумію, що куди увага направлена, туди направлена й моя енергія. Відповідно я направляю свою увагу на тих людей, які зараз будують Україну, на тих, у кого щось виходить, а не на тих, хто впадає в зрадництво.
Чи думаєте ви, яким буде наше життя після війни?
Ну насправді я не думаю, що воно буде дуже світле одразу після перемоги. Я думаю, що будуть і диверсійні роботи, і ми самі будемо зіштовхуватися лобами, як ми полюбляємо, але це ж і є становлення цієї молодої держави — України.
Я розумію, що ми дуже багато втратили, але дуже багато отримали на духовному рівні, й ми бачимо, якими можемо бути в цій єдності. У нас зараз виховалася така свідомість — це співпереживання, співчуття одне одному, підтримка, головне — не втратити це.
Коли настане перемога, я собі пообіцяла, що зроблю паузу у волонтерській діяльності, видихну й дам можливість людям, які повернулися з-за кордону, проявити себе.
Я розумію, що вони зараз проживають відчуття провини, й коли повернуться, їм треба дати можливість відбудовувати Україну. Тоді я з чистою совістю зможу відпочити, а вони зможуть проявитися у цьому режимі відбудови. Це як раніше було в селах, коли в молодої родини не було будинку, то все село вставало й разом будувало їм будинок — це і простіше, і швидше, у кожного є свої знання, свої вміння та можливості, й спільно все це втілити легше. Я сподіваюся, що ми візьмемо цей досвід і отак гуртом будемо одне одному допомагати. Така є в мене надія.
Навіть якщо ви зараз у найпрекраснішому місці десь у Карпатах, у лісі… Ви маєте розуміти, що ви робите саме зараз, саме сьогодні. Так, кожен робить щось для себе, безумовно, бо маємо бути здоровими і психічно, і фізично, але ви також можете зробити ще щось для своєї країни. Зняти життєстверджувальну патріотичну сторіз чи посадити квіти біля під’їзду, або допомогти матері-переселенці з її дітками, поки вона пішла влаштовуватися на роботу, — прикладів може бути безліч. Просто навіть своїх дітей виховувати так, щоб вони, ну як мінімум, знали українську мову, свою історію, культуру.
Україна у вогні — це потрібно пам’ятати завжди, навіть якщо ти в безпеці
Щоб завжди пам’ятали, що наша держава — це не тільки ваш райончик, що країна велика і треба усвідомлювати, що робиться зараз у іншому кінці країни, й направляти свої зусилля туди.
Буквально тиждень тому я проїхала Латвію, Литву, Польщу в пошуках джипів для ЗСУ і забирала гуманітарну допомогу, то можу сказати, що всі підтримують Україну. Я їхала і стільки прапорів українських скрізь, стільки людей, у яких просто в очах палає вогонь і вони підтримують нас. Щоб ви розуміли, мені подарували джип. Зовсім незнайома людина подарувала його, бо знає, що я волонтер і шукала автівку для ЗСУ.
Я відчуваю, що світ із нами
Я бачу колосальну підтримку за кордоном, бо зазвичай ходжу з українськими шевронами або машина в мене з прапором, і от більшість очей, які дивляться на мене, — це очі, в яких палає підтримка.
Рецепт перемоги — який він?
«Ми переможемо тоді, коли будемо всі готові перемагати».
Мені здається, що хтось ще чекає якихось варіантів, хтось чекає допомоги, усі шукають і шукають щось, але от якщо одномоментно ми усвідомимо, що ми, бляха, готові перемагати, то в цей момент уже не буде інших варіантів.
