Чому саморефлексія така важлива? Інструкція з рефлективних практик для початківців

Використовуючи приклади кращих виконавців — від Агати Крісті до Джоан Ролінґ, Барака Обами і Стіва Джобса —  і новаторські дослідження в області розпізнавання образів та творчого генія, Рон Фрідман розкриває основні принципи, як бути креативнішим коштом активного споглядання та залученості в діяльність інших. З книжки ви дізнаєтеся про цікаві методи прокачки власної креативності, як розбирати моделі, якими ви захоплюєтеся, і застосовувати ці знання для розробки нових ідей та методів.

У саморефлексії, або «рефлективної практики», як її називають у галузі освіти, є кілька переваг. По-перше, під час рефлективної практики потрібно зробити те, що впродовж звичайного робочого дня ми робимо рідко: відступити на крок назад і подивитися на свій прогрес. Так ми ненадовго нібито просинаємося, розвіюємо туман бездумності й  рутинних звичок, і починаємо досліджувати, що і як ми зробили. Якщо все добре, ми з  новою впевненістю знову беремося за роботу. Проте якщо результат нам не  подобається, то можемо подумати, що виправити. У будь-якому разі, нам усе це тільки на користь.

Рефлективні практики допомагають краще вчитися ще й тому, що з ними ми змушені шукати принципів вищого порядку. Остання перевага рефлективної практики та, що з  нею ми порівнюємо зроблене щойно з тим, як ми це бачили раніше. Так з’являються інсайти.

На початку 1900-х  філософ і освітянин Джон Дьюї детально описав переваги рефлективної практики; він вважав її важливим інструментом навчання й розвитку. Дьюї стверджував, що коли людина тільки дивиться — вона нічого не навчиться. Справжні знання з’являються тоді, коли ми рефлексуємо над своїм досвідом,  переглядаємо переконання й перевіряємо припущення. Роботу Дьюї й сьогодні видно в  галузі освіти — учителям досі пропонують після уроку порефлексувати й запитати себе: «Що було добре?», «Що могло б бути краще?», «Що наступного разу можна спробувати зробити інакше?». Однак поза межами галузі освіти використовувати рефлективну вправу непросто. Серед офісних працівників саморефлексія — це зазвичай щось таке,  чим вони займаються перед Новим роком, напередодні дня народження й під час обов’язкової оцінки продуктивності. Ті, хто може собі це дозволити, займаються  саморефлексією на вимогу коуча. Важко самому собі продати ідею того, що потрібно виділяти час на саморефлексію, коли це не допомагає зробити щось миттєво. Комусь може бути некомфортно чи неприродно звертати стільки уваги всередину себе. Але, мабуть, найбільший бар’єр рефлективних вправ — те, що на жодній роботі немає норми, яка таку ініціативу підтримувала б.

Ми рідко бачимо, щоб яскраві лідери в офісі зупинялися порефлексувати, а навіть якби бачили — нам це здалося б нарцисизмом. Нас навчали, що знання надходять іззовні всередину. Що навчання відбувається тільки тоді, коли ми отримуємо нову інформацію. Але це лише половина рівняння. Коли ми перебираємо спогади про події минулого, шукаємо інсайти, патерни й можливості спрогнозувати, то перетворюємо свій досвід на знання.

Один з перших уроків, які засвоюють ці солдати, — це те, що в битві критично важливо зайняти вищу позицію. Так краще видно картину. Коли ситуації не видно повністю,  можна легко зробити фатальну помилку. Те саме стосується й нашого життя, де через потік щоденних термінових завдань і нескінченних зобов’язань постійно перебувають під загрозою великі стратегічні цілі.

Психологи знають і багато інших переваг ведення щоденника, але не наводитиму весь список, натомість зверну увагу на конкретний спосіб ведення щоденника. Для мене він виявився особливо корисним для розвитку саморефлексії, вміння навчатися й  темпу розвитку навичок. Це п’ятибуки  — щоденники на п’ять років. Сьогодні в книгарнях продається багато різних варіантів таких щоденників. Усі вони мають п’ять блоків для записів в один і той самий день — на кожен рік з п’яти. Людина щодня пише кілька рядків в одному з блоків цього дня. А за рік після того, як почала, стається щось магічне. Людина повертається до сторінки, де торік щось написала, коли запише кілька спостережень сьогоднішнього дня. Я даю п’ятибуки всім клієнтам, з якими працюю як коуч, бо вважаю, що це неоціненний інструмент для самопізнання та зростання. Якщо ви щовечора пишете в  щоденнику, то не тільки краще саморефлексуєте, а ще й  перечитуєте минулі записи, а отже, краще пригадуєте торішні події й вам стає легше побачити патерни у  своєму особистому та професійному  житті. Ось кілька уроків з  тих, які я  засвоїв щодо себе, коли вів п’ятирічний  щоденник:

Останнє спостереження треба пояснити детальніше. Ми часто забуваємо, скільки зусиль доклали до того, що колись успішно зробили. Відповідно, коли з’являються нові  завдання, ми переоцінюємо їхню складність і недооцінюємо своє вміння долати перешкоди. П’ятибук стає щоденним нагадуванням про перепони, які ми здолали, страхи, які перемогли, і важливі речі, яких досягли. До того ж це каталог наших  помилок, що постійно поповнюється, і він також корисний — бо так ми можемо перестати їх повторювати.

Торік я планував найняти консультанта, з яким уже колись працював, і результати були посередніми. Якраз перед тим, коли я вже збирався запросити його в новий проєкт,  наткнувся на запис у щоденнику дворічної давнини, де було сказано щось на зразок: «Такому-то довіряти не можна». Відтоді ми жодного разу не працювали разом. Без того запису я  повторив би помилку, якої легко уникнути. І чому? Через патерн Рона Фрідмана номер три.

Згідно з дослідженнями, пам’ять  — не такий точний ідеальний запис подій, як ми звикли думати. З часом спогади блякнуть, на них впливають когнітивні упередження й  щоразу, коли ми згадуємо подію, спогад трішки змінюється. Але записи у щоденнику  не  мають таких недоліків, тому вони — значно кращий інструмент, щоб вчитися на своєму минулому й покращувати здатність передбачати майбутнє. Також п’ятибук розширює наші часові рамки з  поточного моменту до давно минулого й так допомагає зваженіше й обдуманіше ухвалювати рішення.