За час карантину на українській культурній арені з’явився новий видавничо-освітній проект «Портал», що спеціалізуватиметься на дитячій літературі. Одразу дві книжки видавництва присвячені чорнобильській катастрофі. Авторів консультував Олексій Бреус, колишній інженер четвертого енергоблоку ЧАЕС, ліквідатор наслідків Чорнобильської катастрофи, художник. Книжки вийдуть друком вже в травні цього року, а тим часом ми розпитали авторів, для чого розповідати дітям про цю трагедію.
«Квіти біля четвертого»
Ілюстрації Катерини Борисюк. — Київ: Портал, 2020.
«Реактори не вибухають. Коротка історія Чорнобильської катастрофи»
Катерина Міхаліцина
cвої стосунки з Чорнобилем описує листом себе-великої до себе-малої.
«Привіт, мала. Тоді, у 1986-му, тобі було чотири, ти навіть слова такого звідти не пригадуєш — Чорнобиль. Зате пригадуєш велику книжку з вогненною обкладинкою, що згодом бозна-як з’явилася вдома, і там ти вперше те слово прочитала. Побачила станцію на фото, вертольоти, згорьоване обличчя матері Валерія Ходемчука, для якого зруйнований реактор став могилою, метушливих людей у респіраторах, обриси саркофага. Тобі було страшно, дуже, і тривожно, і… лоскотно. Хотілося знати більше. Зрозуміти. Розпитати. Ти відлипала від книжки й липнула до діда, якому тоді не пощастило бути з тобою в хаті, і сипала на нього всі свої “як” і “чому”. Чому Рудий ліс? Що сталося з білками і зайцями, які там жили? А з черв’яками і рибою? А річку як мили, ну бо мили ж дороги й хати? Дід казав своє штатне “айййй ну” і махав рукою, не малявського ума діло, мовляв. А ти гортала і гортала ту книжку (поки вона не загубилася в котрійсь із орендованих львівських квартир).
Фраза “йожик чорнобильський” не викликала в тебе й натяку на сміх, лише смуток чи обурення. Тобі кортіло прихистити ту бідну бездомну тваринку і добряче надавати по вухах тим, хто так обзивається. Тобі хотілося запитувати і говорити. Але доступні дорослі відверталися і мовчали. (Жодних претензій. Так склалося. Їх довго привчали не знаходити часу на стосунки із собою і тим, хто найближче.) І ти теж замовкла. Тільки завмирала щоразу, як баба ламала коло річки стебла цупкого сиволапого бур’яну і бурчала: “Скоро весь світ чорнобилем заросте”. Хоча сама не розуміла, чому. Ти була мала. І нічого не знала про причетність: відчувати щось як важливе, глибоко своє, нерозривно з тобою пов’язане на рівні нервів і пам’яті».
для книги Катерини Міхаліциної «Квіти біля четвертого»
Для Станіслава Дворницького перша зустріч із ЧАЕС відбулася значно пізніше:
«Я дуже добре пам’ятаю 23 січня 2016 року, Під ногами хрустів сніг, надворі було майже 25 градусів нижче нуля. Такої погоди у Львові чи Ужгороді вже давно не траплялося. А от у 30-кілометровій зоні ми її відчули сповна. Білий, як сніг, «Спринтер» віз групу людей дорогою, обабіч якої в густих лісах де-не-де проглядалися напівповалені хати.
Пасажири, які досі пильно вдивлялись у вікна, поспішно, але й з острахом в очах почали вистрибувати в чорнобильський холод. По-справжньому чорнобильський, адже місце, де колись стояв четвертий енергоблок, було за якусь сотню метрів від нас. Тієї миті було єдине бажання — відшукати в натовпі людину з жовтим, схожим на мобільник дозиметром, підвішеним на шиї. Поглянути на його показники, затамувавши подих, і просто вчергове усвідомити, де ти перебуваєш.
Я довго дивився на саркофаг, а тим часом поряд бігали люди, намагаючись підібрати найкращий ракурс для фото на тлі ЧАЕС. А я розглядав звичайну начебто споруду і намагався усвідомити: те, що трапилося тут, у цьому самому місці, вплинуло на мільйони життів. Людських… Скільки людей виїхало зі своїх домівок, тому що відтепер жити в них було заборонено, скільки людей захворіло і як це визначило їхні долі. І скільки людей загинуло, навіть не знаючи справжньої причини своєї хвороби. Скільки тварин, дерев і осель назавжди стали «радіаційно небезпечними».
Коли я почув від Катерини Міхаліциної про ідею створити дитячу/підліткову (а, на мій погляд, у результаті цілком дорослу) книжку про те, що відбулося в Чорнобилі 1986 року, то неймовірно надихнувся. Надихнувся думкою про створення чогось, що дозволить нам усім поглянути на цю подію інакше. Чи хоча б іще раз придивитися до неї. Бо Чорнобильська катастрофа змінила світ. Бо це — наш досвід, національний і цивілізаційний.
«Я написала книжку про Чорнобильську катастрофу вже маючи своїх дітей, – додає Катерина Міхаліцина. – Книжку про пам’ять і страх, про землю, яку ти знаєш іще так мало, але так гостро відчуваєш… Навіщо? Щоб розмова таки відбулася. Щоб вона не переривалась і виходила за межі написаного (означеного) і тривала далі. Щоб була пізнанням і про-відчуванням. І щоб, дивлячись, як ти плачеш перед монітором за поваленою вогнем старою синьоокою хатою, за табуном коней Пржевальського, що бредуть по згарищу, за понівеченими лісами й селами Зони відчуження, діти розуміли — чому. Запитували і шукали власних відповідей.»
