«Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» Анни Лембке, що вийшла друком у видавництві Лабораторія, розповідає про сучасні джерела викидів дофаміну. Авторка дає поради, як з ними боротися — наркотики, їжа, новини, азартні ігри, шопінг, геймінг, надсилання текстових повідомлень, обмін повідомленнями інтимного змісту, ведення блогів, спілкування у соціальних мережах (як-от фейсбук, інстаграм, ютуб, твіттер), тролінг… 

А головне — вона пропонує практичні рішення того, як нам упоратися з компульсивним надспоживанням у світі, де споживання стало всеосяжною рушійною силою життя кожного.


Дуже багато моїх пацієнтів та інших людей відчувають сором з незрозумілих причин. Я припускаю, що існує підкатегорія сорому, що сформувалася у відповідь на сучасну культурну заклопотаність особистими досягненнями й визнанням. Психіатр і письменник Марк Епштайн зазначив: «Оскільки ми страждаємо на своєрідний психологічний матеріалізм, нас передусім цікавить вдосконалення самих себе. Саморозвиток, самооцінка, впевненість у собі, самовираження й самоконтроль — це наші найбажаніші риси». Сором — це природна реакція саморегуляції на надмірну пиху й заклопотаність собою.

Теологиня й психотерапевтка Марґарет Альте писала про «надмірність, що викликає сором», яка «вперше з’явилася відразу після створення світу. У третьому розділі Книги Буття Адам і Єва прагнуть бути подібними до Бога, пізнати добро і зло, й мимоволі відчувають сором».


На відміну від студентів, які були у мене двадцять років тому, сучасних студентів більше не задовольняє вивчення медицини. Зараз вони мають отримати бізнес-освіту, написати книжку, відкрити компанію. Я у захваті від їхньої старанності, але мені сумно через те, що просте прагнення стати хорошим лікарем стало другорядним.

Соціальні медіа посилюють нашу схильність до сорому, заохочуючи прагнення до винятковості. Зараз ми порівнюємо себе не просто з однокласниками, сусідами та колегами, а з усім світом, тому надто легко переконати себе, що варто було зробити більше, отримати більше чи просто жити інакше. Нам здається, що аби вважати своє життя «успішним», ми повинні досягти міфічних висот Стіва Джобса та Марка Цукерберга, або ж, на кшталт Елізабет Голмс із компанії Theranos (сучасного Ікара), зазнати краху, хоча б намагаючись.


Я й сама не захищена від культурної заклопотаності особистими досягненнями. Тут, у Кремнієвій долині, мене оточують люди, які докладають величезних зусиль, щоб досягти успіху. Я часто запитую себе: чи достатньо у мене здобутків? Чому інші спромоглися досягти більшого? Чи маю я значення? Це безкінечна гра, яку ми ведемо самі із собою, хоч би де було наше місце в діапазоні досягнень. Це не та гра, де можуть бути переможці, і навіть не та гра, у яку варто грати. Попри це, наша культура заохочує й винагороджує за цю гру. Інтернет і соціальні мережі лише загострюють цю проблему.


У мене була скромна кар’єра клінічної психіатрині, поки не вийшла моя книжка про епідемію опіоїдів. На мій подив, книжка привернула більше уваги, ніж я могла собі уявити. Невдовзі мене почали запрошувати на виступи по всій країні. Після виступів, що зазвичай проходили добре, у мене часто виникало незрозуміле відчуття сорому й навіть нікчемності, яке на деякий час повністю поглинало мене. Це відчуття викликало збентеження, поки мені не спало на думку, що сором, як і значне погіршення стану після вживання наркотиків — це відчуття, котре виникає внаслідок особистого звеличення.


Антидотом від сорому може бути відмова від особистого визнання на користь співвіднесення своєї особистості з чимось більшим, ніж ти сам. Це не означає, що ми повинні відмовитися від прагнення до зростання. Навпаки, нам слід нагадувати собі, що коли ми прагнемо й здобуваємо особисте визнання за наші досягнення, це має свою приховану ціну.

Кожного разу, коли я бачу, як після перемоги спортсмени визнають існування сили, могутнішої від них самих, простягаючи руки до неба, стаючи навколішки чи виконуючи інший релігійний ритуал, я сприймаю це не лише як прояв вдячності незримій силі, а й як неусвідомлений спосіб відвернути сором. Визнаючи той факт, що всі ми є невеличкою частиною могутнішої життєвої сили навколо нас, що ми завдячуємо особистими досягненнями щедрості долі й удачі, ми вгамовуємо нарцисизм, котрий викликає сором.


Під час одного наукового дослідження за участю 74 країн вимірювалися культурні цінності цих країн порівняно із загальним споживанням алкоголю на душу населення (вік піддослідних — понад 15 років; споживання алкоголю — у літрах чистого алкоголю за рік). За результатами цього дослідження було встановлено, що країни, де цінують «можливість бути частиною колективу» або «нерівний розподіл влади» (як у Ємені чи Сенеґалі), мають нижчий загальний рівень споживання алкоголю. Водночас у країнах, де цінують «незалежність» та «прагнення до позитивних афективних переживань» (скажімо, у Німеччині та Великій Британії), виявився вищий рівень споживання алкоголю. Під час цього дослідження враховувався рівень доходів, рівень освіти та стать. Аналогічні дані були отримані за три часові періоди, а також на підвибірках європейських і неєвропейських країн.


Під час дослідження не враховувалися інші змінні, котрі, як відомо, впливають на споживання алкоголю, а саме: середній вік населення, ціна алкогольних напоїв, закони або політика країни стосовно алкоголю й рівень урбанізації. Утім, це дослідження висвітлює предиктори споживання алкоголю під впливом культури у 74 країнах, на які припадає приблизно 90% населення світу. Ці дані вказують на те, що культура індивідуалізму підвищує рівень споживання алкоголю, тоді як культура колективізму знижує його.


Зазвичай ми вважаємо сором негативним відчуттям, особливо у часи, коли слово «соромлення» (соромлення надлишкової ваги, соромлення сексуальності, соромлення тіла тощо) стало настільки емоційно обтяженим, що (цілком справедливо) асоціюється із цькуванням. Однак майже столітня історія існування організації «Анонімні алкоголіки» та зазначене вище дослідження за участю 74 країн, а також життєвий досвід моїх пацієнтів — усе це свідчить про те, що сором може мати позитивний, оздоровчий вплив, стираючи деякі гострі кути нарцисизму, зміцнюючи наші зв’язки з мережами соціальної підтримки, а також стримуючи наші адиктивні нахили, котрі заохочує гедоністичний, насичений дофаміном світ.