В «Оскара» є одна проблема — попри весь престиж цієї кінопремії, з кожним роком церемонію нагородження дивиться все менше людей. Можливо, причина в тому, що наше покоління вже відвикло від довгих телетрансляцій: навіщо витрачати всю ніч на перегляд нескінченної події, якщо зранку можна просто загуглити результати, подивитися фотографії найкращих нарядів і почитати кілька аналітичних матеріалів? 

Ще одна потенційна причина того, що «Оскари» поступово втрачають свою актуальність, — те, що смаки кіноакадеміків все більше відрізняються від уподобань самих глядачів.

Так вже історично склалося, що більшість кіноакадеміків — білі гетеросексуальні п’ятдесятирічні чоловіки, які люблять приблизно ті ж фільми, що й наші батьки: прямолінійні військові драми, красиво поставлені історичні картини та зворушливі історії про чоловіків-героїв.

А ось молоді люди все більше цікавляться темами на кшталт соціальної справедливості, вишукують нові роботи маловідомих, але талановитих постановників і стежать за тим, щоб сюжети фільмів були не тільки захопливими, але й прогресивними.

Тому після того, як 2016 року «Оскар» розкритикували за відсутність інклюзивності й особливу увагу до вже визнаних білих постановників і акторів, кіноакадемія поставила собі благородну мету — збільшити кількість жінок, представників етнічних меншин і ЛГБТ-людей серед своїх членів.

З того часу дійсно відчувається прогрес, але номінації 2020 року вкотре показують, що до ідеалу далеко. Розбираємося, за що можна хвалити й лаяти «Оскар» цього року.

Тому більшість картин-номінантів цього року якраз і розповідають про важке життя чоловіків: у «Джокері» ми бачимо боротьбу однієї людини проти системи, наприклад, а в «1917» спостерігаємо за героїчним подвигом двох юних солдатів.

А ось драма Лорін Скафарії «Шахрайки з Волл-стріт», попри однозначну любов критиків, залишилася без номінацій — судячи з усього, кіноакадеміки не вважали тему цього фільму досить «серйозною». До речі, Грета Гервіг у недавньому інтерв’ю назвала цей феномен «ієрархією історій»: за її словами, консервативні глядачі найбільше цінують фільми про насильство між чоловіками.

З іншого боку, приємно те, що навіть найбільш «чоловічі» картини цього року хоча б намагаються проаналізувати чи деконструювати феномен токсичної маскулінності: «Ірландець», «Аутсайдери» і «1917» розповідають про хлопців, які намагаються переосмислити свою роль у світі та бути хоч трохи кращими. Ще один приємний момент — те, що серед найкращих режисерів усе-таки опинився режисер-кореєць Пон Чжун Хо. Хоча б тепер кіноакадемії не можна дорікнути в тому, що всі номінанти-постановники — білі американці.

Серед двадцяти акторських номінацій цього року дев’ятнадцять дісталися білим акторам — такого перекосу не спостерігалося ще з 2016 року. Звісно, можна сказати, що вся проблема в індустрії: мовляв, з акторами іншого походження просто знімають мало хороших фільмів, тому й номінувати нікого.

Але це не зовсім правда — Люпіта Ніонго блискуче зіграла двох героїв у неймовірно успішному фільмі жахів «Ми» Джордана Піла, Аквафіна зачарувала критиків своєю грою у драмі «Прощання», а Едді Мерфі чудово виконав головну роль у біографічному фільмі «Моє ім’я Долемайт». Ще одна акторка, яка могла б боротися за «Оскар» цього року, — латиноамериканка Дженніфер Лопес, яка видала дійсно потужний перформанс у все тих же «Шахрайках з Волл-стріт».

А ось Люпіту Ніонго, швидше за все, не номінували з іншої причини — жахи взагалі рідко отримують увагу від кіноакадемії, навіть якщо це глибокі стрічки з політичним підтекстом і блискучим сценарієм.

Попри всі спірні номінації, за щось «Оскари» можна й похвалити. По-перше, за сміливе рішення номінувати «Паразитів» не просто в категорії «Найкращий іноземний фільм», а на головну нагороду року.

Це сподобалося не всім членам кіноакадемії — одна з учасниць анонімного опитування The Hollywood Reporter скаржилася на те, що «Оскар» даремно роздають комусь окрім американських постановників.

По-друге, радує те, що кіноакадемія щиро полюбила «Кролика Джоджо» (у стрічки всього шість номінацій, серед яких і «Найкращий адаптований сценарій») — це рішуча і безкомпромісна антивоєнна сатира, ще й від режисера-маорійця.

 По-третє, хоч сама Грета Гервіг і не отримала номінацію за режисуру, її «Маленькі жінки» можуть потенційно отримати цілих шість статуеток. Так чи інакше, такий успіх точно переконає великі студії частіше братися за історії не про військові подвиги, а про просте життя дівчат.