13 лютого, напередодні Дня всіх закоханих, наші друзі з NaukRoom проводять лекторій «Грані любові», присвячений коханню. Вчені та професори розповідатимуть про те, як люблять одне одного тварини, а як — люди, що наука знає про традиційне й нетрадиційне кохання та як розвивалось і змінювалось поняття любові протягом історії людства.

Ми у захваті від цієї теми та від самої концепції вивчення кохання крізь призму науки. Тож зустрілись із Наталією Кривдою, доктором філософських наук і професором університету Шевченка, яка розповідатиме про кохання в античній Греції на «Гранях любові», та розпитали — а що там із романтикою у наших, українських предків? Виявилося, неймовірно цікаво: українське кохання сповнене ритуалів і традицій, яким ми слідуємо й сьогодні, навіть не усвідомлюючи цього. Тож читайте, дізнавайтеся більше — і побачимось на лекції! Всім кохання.

Розмову про шлюби та кохання в українській традиції варто починати ще зі слов’янського світу — певні звичаї тієї епохи залишаються актуальними й досі. Але тут важливо зазначити, що у таких речах ми займаємося реконструкцією. У нас не мало, але й не багато надійних джерел, і не всі вони можуть бути однозначно та чітко розшифровані й інтерпретовані.


Шлюб у слов’янській Русі


Весь масив літератури, артефактів і ментефактів тієї епохи вказує на те, що формування й укладення шлюбів у Київській Русі здебільшого відбувалося за 3 сценаріями. Залежно від обраного сценарію вибудовувалась і подальша внутрішня модель стосунків.


Викрадання


Найпоширеніший і один із перших сценаріїв шлюбу, описаний у «Повісті временних літ», — це умикання, або викрадання. Він датується періодом до VII століття нашої ери, до часів перед християнством. Найчастіше викрадання відбувається біля води — і це дуже важливо, адже вода виступає як архетип оновлення, створення нового світу. Відповідно, розумно, що шлюб і нове життя починається саме біля води. 

З давньослов’янським умиканням пов’язано 2 форми: насильницьке викрадання або домовленість. Із часом регуляція шлюбних стосунків приводить до викупання нареченої та попередньої домовленості родів. Тут з’являється новий термін, про який пізніше напишуть усі історики: ми знайомимося з поняттям «віно», або «віна». Це матеріальний спадок чи його частина, що віддається за наречену. Віно має подвійне значення: з одного боку, вважається, що викупання — це і є виплата віно, яке віддавалося роду парубка, який викрав наречену. Але з плином часу віно перетворюється на прямий продаж нареченої майбутньому чоловікові за попередньою домовленістю між родами.


Друга форма — це і є купівля нареченої. Досі не зрозуміло, чи покупка дійсно відбувалася, чи це був скоріше символічний акт. Якщо згадати сучасні сватання, цю термінологію збережено: ми досі говоримо про «викуп нареченої» та обмінюємося фразами «у вас товар — у нас купець» тощо. Продаж міг здійснюватися не тільки батьком, але й матір’ю, адже матір цілком могла бути головою роду у слов’янській родині. Є свідчення арабського письменника Казвіні про те, що той, у кого народилося 3 доньки, щасливий, адже він збагатиться — а той, у кого народилося 3 сини, буде бідним і, відповідно, нещасним. 

Срезневський перекладає «віно» як плату, яку наречений передавав нареченій. Тобто придане отримувала дівчина, а не її родина. У випадку розлучення чи смерті це майно залишалося за нею. Це дійсно схоже на правду, адже ми знаходимо дуже багато згадок про збереження майна українськими вдовицями у XV–XVII століттях. Тож не було у польського поважного, але бідного пана більшої мрії, аніж знайти багату українську вдовицю та одружитися з нею.

Купівля


Грушевський також пише про віно і зазначає, що з часом це поняття змінилось і стало означати просто шлюбний дарунок нареченій чи її родині. Літописи також про це говорять: приміром, коли князь Володимир одружується з Анною, він віддає грекам Корсунь як віно — це саме той Херсонес, звідки йдуть витоки києворуського християнства. А коли князь Ярослав віддавав сестру за польського князя Казимира, отримав від нього 800 невільників. Ці правила стосувалися не тільки аристократії — скоріш за все, це була розповсюджена практика.


Приведення


Третій сценарій укладення шлюбу та стосунків усередині пари — це приведення. У цьому випадку родина свідомо, при скупченні людей — часто на якісь свята, — приводить дівчину в дім нареченому. Це має глибокий символічний і культовий сенс. У літописі ми бачимо, що саме так відбулось одруження князя Ігоря з княгинею Ольгою. А в іншому джерелі ми читаємо, що у князя Володимира були діти від 5 приведених дружин, і ці діти є законними — отже, вони княжичі й успадковують землі та престол.


Як змінюється шлюб і стосунки з початком християнської епохи


Центром життя стають моральні настанови. Стосунки у світі, з собою, з іншими людьми, в родині та з нареченими — весь соціальний капітал переоцінюється з точки зору християнської моралі. Шлюб стає офіційним тільки тоді, коли він освячується в церкві. Проте є цікава деталь: практично до XVIII століття, а в деяких областях і довше, церковний шлюб мав менше значення, аніж той, що був заключений за ритуалом старого українського весілля.

Ба більше: населення було абсолютно впевнене в тому, що церковний шлюб — це князівська забава та потреба аристократичного способу життя.

Саме тому у весільній термінології досі зберігаються слова «боярин», «староста», а самих молодих називали «князі».

Історія втілення в життя церковного шлюбу, відтак, була дуже довгою. Відомо, що на початку XIV століття митрополит Максим активно боровся з народним шлюбом, наказуючи не вважати його законним і вінчати молодих у церкві. Пройшло півтора століття, і Московський собор почав накладати анафему на народний обряд весілля.


Шлюбна символіка та ритуали


В усіх аграрних культурах світу — зокрема і в українській — існує уявлення про шлюб неба і землі. Зазвичай земля — це мати, а небо — батько. Так от, творення світу — це космічний аналог стосунків чоловіка з жінкою. Кореляція між космогонічними процесами та людським коханням дуже серйозна, і саме тому у весільних ритуалах велику роль відіграють сонце й інші небесні світила.

У піснях звертаються до сонця, місяця та зірок, весільний коровай прикрашений шишками і теж схожий на сонце. Молода, коли запрошує гостей на весілля, йде посолонь, обходячи церкву — за рухом сонця. Весільні персні — це коло, символ тепла та плодовитості. А коли закінчується денний ритуал і молодих проводжають до першої шлюбної ночі, їх називають місяцем і вечірньою зорею.

Дуже великою та важливою цінністю була чистота нареченої — її цнота й вірність. До XIX століття на Волині існував такий обряд: ідучи до нареченого, дівчина мала пройти крізь вогонь. Якщо вона не зберегла цноту, вона загоряється. Іноді не тільки наречена, але й весь її рід може проходити вогонь для очищення. До речі, саме з цього ритуалу походить прислів’я «На злодієві й шапка горить». Існує ще одна приказка: «Молода ще не жінка, бо не обсмалена» — мається на увазі, що вона не пройшла крізь цей ритуальний вогонь. І коли старші дружки, боярин і бояриня, відводили молодих до ліжка, зранку вони мали демонструвати результат — фізичні ознаки того, що молода зберегла цноту.


Розлучення та другий шлюб


Розлучення майже не практикували. Церква не те що не схвалює їх — фактично не дозволяє, і тому розлучення — це дуже поодинокі історії. Другий шлюб, відповідно, здебільшого можливий тільки для вдівця чи вдовиці.

І тут ми також бачимо цікаву традицію: часто вдовицю міг взяти за дружину брат померлого. Таким чином вона залишається в родині й у сімейному колі.

Протягом XVI століття на територіях України існує 3 релігії: православ’я, католицизм і греко-католицька церква. У цей час ще були передбачені мішані шлюби: католик міг одружитися з православною, та навпаки. І дуже багато аристократичних родів мали таку подвійну конфесію.

Як хрестити дітей — домовлялися між собою. Приміром, якщо мати православна, а батько — католик, дочок могли віддавати у православ’я, а хлопчиків — у католицизм. І це дуже важлива деталь: різні конфесії християнства ще не у війні між собою. Проте вже з XVII століття починається непримиренна боротьба.