Кароока дівчина з довгою косою, темними очима і рум’янцем на щоках — такими зображали українок на народних картинах півтора століття тому. Фольклорні записи підтверджують: тодішня еталонна красуня виглядала саме так.

Уявлення про красу для традиційного суспільства тісно пов’язане з уявленням про «норму». Сенс життя у тому, щоб воно тривало, тому «хороше» і «красиве» — те, що слугує цьому завданню і виконує його якнайкраще. Поняття краси та вимоги до неї торкалися насамперед молодих людей, бо їм треба було одружитися і народити дітей. Гарними вважалися тіло й обличчя, що відповідали «середньому» стандарту — також і через те, що це означало відсутність проблем зі здоров’ям.

 

Детально про те, як уявляли собі красу українці півтора століття назад, ми розпитали етнологиню й авторку книг про жіноче і чоловіче тіло, шлюбні стосунки та народну магію українців Ірину Ігнатенко.

Ірина Ігнатенко

етнологиня, письменниця, видавчиня, кандидатка історичних наук, доцентка кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка

Волосся

 

Волосся — незмінний атрибут жіночої краси. Його заплітали у коси та прикрашали. Волосся і те, як воно зібране, були показником життєвого статусу дівчини чи жінки. «Світити» ним, тобто не покривати, могли лише молоді цнотливі дівчата. Щойно дівчина починала жити статевим життям, вона мала носити головний убір. У нормі, за правилами традиційного суспільства, цей момент мав трапитися при вступі у шлюб. Тому урочисте покладання головного убору — «пов’язати хустку» — є одним із центральних елементів весільного ритуалу. Якщо траплялося так, що дівчина народжувала дитину до шлюбу чи поза ним, вона теж мала носити головний убір.

У мові залишилося спеціальне найменування — «покритка». Воно зафіксувало ідею «покривання» голови як визначальної ознаки для цього статусу.

Розпущене волосся — ознака особливого стану чи незвичайної ситуації. Не зачісуватися могли на знак великого горя, жалоби. У давнину вірили, що розпущене волосся носять відьми та жінки, які мають магічні знання. Навіть побутова магія використовувала цю ідею.

 

Щоб зупинити пожежу, жінки розпускали волосся і бігали так навколо будинку. Цікаво, що заміжні часом знімали навіть не одяг, а тільки хустку. Сакральне значення волосся таке велике, що для символічного оголення цього було досить. Волосся немов прирівнюється за значенням до всього тіла. З його допомогою можна було помститися чи нашкодити. Так, відомо, що, якщо дівчина кілька разів відмовлялася вийти заміж за хлопця, він міг викрасти у неї трохи волосся та підкласти його у труну. Вважалося, що тоді вона ніколи не вийде заміж. У контексті чоловічого тіла багато культур приписували таку магічну силу бороді.

Догляд за волоссям теж займав особливе місце у житті давніх українок, і його оточували забобони. Так, мити волосся не можна було у «пісні» дні — середу та п’ятницю. Часом заборона розповсюджувалася і на понеділок. Навіть розчісувати волосся можна було не щодня — цього не можна було робити у п’ятницю та неділю, а також до сходу сонця та після його заходу.

 

 

Найкрасивішим волоссям вважалося чорне і русяве. Світле і руде у традиційній українській культурі було не таким популярним. Це стосувалося уявлень і про чоловічу, і про жіночу красу.

Обличчя

 

«Чорні брови», «карі очі» та «біле личко», які часто трапляються у фольклорі, дійсно вважалися еталоном краси. Причому такий стандарт поширювався і на хлопців, і на дівчат. Якщо говорити про останніх, то білу шкіру мав доповнювати рум’янець. Ті ж фольклорні тексти зафіксували цей ідеал у порівняннях дівочого обличчя з калиною, ягодами і яблуком. Щоб наблизитися до нього, дівчата могли, наприклад, натирати обличчя олією з паприкою. На прохолодному повітрі така суміш викликала печіння, і обличчя червоніло.

Особливості обличчя, які сучасна культура цінує — адже вони формують унікальну індивідуальність, — у традиційному суспільстві вважалися негарними. Жінку або дівчину з родимками та рідкісним кольором очей (зокрема зеленим), найімовірніше, вважали б відьмою. Те ж стосується зрощених брів — Фріду Кало в українському селі красунею б не назвали.

Зі спогадів селянки Ганни Демирської (1882 рік)

«Осталася сама у хаті, я у самий перед вилізла на лавку і подивилася у зеркало, яка я на вроду: чи гарна, чи погана? Я довго на себе роздивлялася: я побачила у зеркалі гарненьку дівчину, коси чорни, брови чорни, очи темно-зелени блискучі із чорними скалочками і чорними обводками, вія чорни та довгі, смуглява, щоки червони, як крашанки. Я дуже була доволна: я побачила, що я була краща за всіх дівчат, з якими я гуляла. Це мене наче підштовхнуло, я така була цему рада, що я із лавки уже не злазила, а скочила на землю».

Тіло

 

Говорячи про тіло, важливо пам’ятати про спосіб життя, притаманний традиційному суспільству. Кожен день був наповнений фізичною працею. Тому ідеальним вважалося тіло, яке дозволяло виконувати покладені на нього завдання.

 

І чоловіки, і жінки мали бути сильними. Тому ідеальний чоловік — міцний, витривалий і кремезний. Спосіб життя сприяв цьому: існують свідчення, що у деяких регіонах України хлопці починали косити у віці від 13 років.

Гарною вважалася жінка середньої або «пишної» статури. Існувала впевненість, що занадто тонка не зможе добре виконувати фізичну роботу, а розміри більші за прийнятий стандарт роблять її незграбною.

Читайте також: В усій красі. Як розширюються уявлення про прекрасне

Штучна краса

 

До готової, купованої косметики у позаминулому столітті ставилися негативно. По-перше, купівля таких засобів вважалася розкішшю та марнотратством. По-друге, використання декоративної косметики пов’язували з вульгарністю: вважалося, що так роблять жінки занадто вільної моралі чи актори. Але це не означає, що українки не хотіли й не намагалися прикрашати себе. Навпаки — лише використовували для цього натуральні засоби.

 

Волосся прикрашали стрічками, квітами, красивим пташиним пір’ям. Щоб воно було блискучим, мили відваром із ромашки та кропиви. На Гуцульщині для миття волосся у воду додавали квашений буряк, змащували голову олією. А ще використовували для цього курячі яйця.

Щоб добре пахнути, натиралися делікатним милом чи клали за пазуху м’яту. Дівчата, що жили ближче до міст, могли користуватися парфумами. Щоб дихання було свіжим, перед виходом у компанію не їли цибулю та часник. Високий зріст вважався гарним, тому в чоботи могли підкладати шматочки тканини. Щоб груди здавалися більшими, під сорочку теж могли примотати тканину.

 

Щоб приховати ластовиння, дівчата змащували обличчя сметаною. А щоб на ньому був рум’янець, вмивалися особливою водою — її «настоювали» на великодніх крашанках. Брови підводили вуглинками, а для блиску губ (і захисту від морозу) їх мастили жиром.