Українська акторка і власниця двох ресторанів — Vicini та «Гості» — Олена Лавренюк розповіла про те, чому повні зали кінотеатрів в основному збирають розважальні фільми, чим відрізняється робота на знімальному майданчику в Україні та за кордоном, як вона відновлюється після тривалих гастролей і що зробила для того, щоб її сім’я харчувалася здоровою їжею.
Олено, вже через кілька днів відбудеться вручення «Золотої Дзиґи». Фільм за вашої участі «Гірська жінка: на війні» включений до номінації «Найкращий фільм року». Які ваші очікування?
Звісно ж, я очікую отримати нагороду. Це кіно дійсно заслуговує на те, щоб його помітили. До речі, франшизу купив Голлівуд, Джоді Фостер хоче продюсувати фільм і, звичайно, грати головну роль. Тому я сподіваюся, що кінокритики оцінять стрічку належним чином. Це кіно, яке подобається і глядачам, і критикам. Прокат в Україні був не дуже хороший, але для артхаусного кіно результат доволі непоганий.
Це була ваша перша роль в артхаусному кіно?
Так. Але я сподіваюся, що зіграю ще в артхаусі.
Тобто вам близький такий формат?
Мені близьке те, де є цікавий матеріал. Артхаус — це само собою нестандартно. Як правило, мене бачать у якихось попсових образах, а мені, навпаки, хочеться спробувати щось нове, оригінальне.
Ви їздили в Канни? Як там сприйняли фільм?
Так, їздила. Це був не головний Каннський конкурс. Але я була присутня на фестивалі. Після закінчення фільму овації тривали хвилин двадцять. Ноту драматизму в картину якраз таки додала українська тема, але ж спочатку продюсування мало вестися з Болгарії, і дівчинку за сюжетом удочеряли теж болгарську. Але український продюсер вніс правки, і сценарій допрацювали під Україну.
Нескладно було переключатися від артхаусу на розважальні фільми — «11 дітей з Моршина», наприклад?
Коли робиш артхаусне кіно, підіймаючи якісь серйозні теми, то навіть ті люди, які в цьому нічого не розуміють, захоплюються фільмом. Нічого не зрозуміло, але круто. А коли робиш попсовий продукт, розрахований на масового глядача, то кожен тут експерт. Але, повірте, масовий глядач хоче після роботи прийти і відпочити, побачити якусь красиву картинку. І це не тому, що він тупий або ще щось — він просто потребує розрядки.
Знімальний процес в Ісландії відрізняється від українського?
В ісландців все неймовірно чітко. І я зауважила, що у них задіяно дуже мало людей. Там одна людина може виконувати кілька функцій. Вони чітко працюють від і до, у них не буває овертайму. У них обід — святе. Якщо у нас більше на знімальному майданчику хаос, і дуже часто чуєш лайку та крики, то там було тихо, спокійно, кожен виконує свою роботу, але навіть на хвилину довше він не затримається. Звісно, там зарплати вищі, але ісландці й працюють за трьох.
В останньому фільмі «11 дітей» знімалися ваші доньки. Ви хотіли б, щоб вони стали акторками?
Я не те щоб хочу або не хочу цього, я знаю наші реалії. Крім таланту, потрібно мати дуже велике бажання. Це така професія, де ти постійно варишся сам із собою та повинен мати здорову психіку, щоб витримувати розчарування і критику. Але якщо доньки самі цього захочуть, я не буду проти. Просто поки не фокусуються на цьому. Це для них як фан.
А чому ви вирішили стати акторкою, ви ж економіст за освітою?
Я з шести років мріяла бути акторкою. Ходила в якісь гуртки, сама проби проходила, батьки цим навіть особливо не займалися. Відвідувала танці. Гастролювала з десяти років. Я хотіла вступити до театрального, але мама сказала: «Слухай, давай ти вступиш на економіста, а потім, якщо захочеш, підеш куди душа забажає». І я вступила до Львівського університету, потім їздила в Лондон на стажування і, не довчившись останнього курсу, приїхала до Києва і вступила до Університету ім. Карпенка-Карого. Там була школа виживання в буквальному сенсі, і за рік я зрозуміла, що це дуже важка робота. Але мені вже встигли дати цей «наркотик» — сцену і глядача, тому я вирішила йти до кінця.
Насправді у нас немає шкіл кіно і дуже мало педагогів — це я вже зараз знаю. У нас кіно почали знімати тільки недавно. Кінозірок у нас немає. Тобто жоден актор не поведе в кіно глядача.
Можливо, кінопремія «Золота Дзиґа» вплине на цю ситуацію.
Зміни вже відбуваються. На першій «Дзизі» було лише кілька повнометражних фільмів, а зараз їх у десятки разів більше. Уявіть, який прорив стався за два роки, що у нас з’явилося стільки фільмів і номінацій! І ми дізнаємося, що у нас дуже багато талановитих акторів. У театрі вони давно були, але в основному ми дізнаємося про них завдяки кіно.
До речі, ви ще в театрі граєте, що це вам дає?
Піаніст же сідає розминати пальці перед тим, як грати. У мене з театром — те ж саме. Взагалі, актор — це пластилін. Він або м’який, або дерев’яний. Якщо ти не в практиці, ти дерев’янієш. Театр — це душа.
За активної зайнятості в кіно і театрі ви встигаєте займатися собою, підтримувати форму в спортзалі? Адже для акторки це важливо.
Мої етапи життя — то густо, то пусто. Або зйомки, або перерви, і в цей період я багато часу приділяю собі. Я люблю спорт, ходити в спа. Спортом займаюся щодня, але не в спортзалі, а вдома. У мене є тренер, яка приходить до мене, я називаю її своєю силою волі. Вона мені пише 20 разів на день, я на неї злюся, не розмовляю, часом ненавиджу її, але завдяки їй систематично займаюся.
А ось коли гастролі, все по-іншому. Я їду, наприклад, у Кривий Ріг або Енергодар. А готель — це коли ти спиш в автобусі, тому що тобі вночі треба переїхати в інше місто. Тому після такого тижня ти приїжджаєш і перші три дні просто відсипаєшся. Сон для мене — це найголовніше. Якщо у мене є можливість, я сплю. Я спочатку відсипаюся, а потім вже починаю братися за проекти. У мене, крім основної роботи, є ще кінотеатральний портал, де ми пишемо рецензії та відгуки. І ще кілька проектів.
Які ж?
У мене є два ресторани: Vicini та «Гості».
Чому ви, акторка, вирішили відкрити ресторани?
Все просто: я хотіла, щоб моя сім’я їла здорову органічну їжу. Але у мене не виходить готувати, тому я вирішила, що найкраще це доручити професіоналам. Тоді й відкрила два ресторани в домашньому форматі.
Мені хотілося, щоб це було домашнє і затишне місце, щоб відвідувачі приходили, як додому, щоб їм було смачно і щоб це була здорова їжа. А так як у мене дуже ретельний підхід до страв, я привезла рецепти від мами та бабусі зі Львова, і багато що готується саме за цими рецептами. Ми навіть хліб свій випікаємо без всяких штучних домішок. Для мене важливо, щоб у моєму ресторані була якісна їжа.
