До 14 лютого — як би ви не ставилися до цього свята — так чи інакше замислюєшся про кохання, про те, як це почуття мотивує, дає сили, коли здається, ніби їх вже немає і ніколи не буде. І взагалі, чудово, коли у твоєму житті є любов. До неї потрібно ставитися, як до величезної цінності, керуватися нею і не сприймати, як належне.


Ми зустрілися з Дмитром Шерембеєм, правозахисником, цивільним діячем, головою благодійної організації «100% життя», та поговорили з ним про цінність життя, простих радощів і любові. 100% життя, прописані в назві організації, — це не тільки ім’я, це мета і слоган. «Людське життя має стати пріоритетом номер один», — просто та лаконічно формулює Шерембей і свою особисту мету, і мету роботи фонду.


У житті існують обставини, які кудись нас ведуть. Але в підсумку рішення, куди йти далі, приймаємо тільки ми самі. У моїй юності був час, коли я вживав наркотики, моя молодість була неорганізованою, сумбурною, допитливою — їй можна давати різну оцінку. Але відповідальність за все, що я зробив і роблю, несу я сам. Для мене це дуже важливий принцип — ні доля, ні Бог не причетні до того, що зі мною відбувається. В результаті моєї моделі поведінки я опинився в групі людей, хто міг інфікуватися ВІЛ. І я інфікувався.


Коли ваші мрії розбиваються, це не означає, що ви стаєте слабшими. Ви стаєте сильнішими, змінюєтеся, робите висновки та вирішуєте бути щасливою людиною. Це емоційне завдання, але воно може стати професійним. Ми спонтанно радіємо, ми не плануємо щастя на вечір — просто живемо.

 

Я розумію, що можливість і бажання навести лад у житті вивели мене на новий рівень розвитку. Я багато чого виніс зі своєї молодості — і негативного, і позитивного. Я виніс три смертельних захворювання — ВІЛ, туберкульоз, гепатит. Я провів у в’язниці більше 9 років — по суті, я там виріс і частково дорослішав. Це був проміжок часу, за який мені потрібно було розібратися, як жити далі. Я не можу сказати, що він був поганим, тому що висновки, які я виніс, виявилися золотими.


Життя поневірянь дає людині досвід цінувати прості речі, які у неї є. Наприклад, вільний день, коли ви можете сидіти в парку. Коли ви можете дихати повітрям. Можете не голодувати. Можете не боятися. Коли твоя система цінностей — через що б вона не виникла — вибудувана так, ти вмієш радіти. Навик радіти малому — базовий і важливий. І вже 18 років я його не втрачаю. Коли ти можеш радіти теплу, світлу, можливості читати книгу, дивитися на небо, ходити. Можливості не планувати вмирати. Всі ці речі є у кожної людини, і вони повинні бути фантастичним приводом для радості.


Зі своєї юності я виніс цінність життя. Коли її різко скорочують, коли говорять, що вам залишилося жити мало, сценаріїв поведінки кілька: панікувати та влаштовувати драмгурток або раціоналізувати. Ось мене це дуже мобілізувало. Я чітко зрозумів: у мене мало часу, і потрібно вирішити, що гідно того, щоб витратити цей час. І я прицільно розставив пріоритети. Є люди, яких ти любиш, і це єдине, заради чого варто жити. У цій формулі немає нічого складного: частіше дзвонити, частіше писати, частіше зустрічатися, частіше сміятися та радіти. І тоді я вирішив більше не відкладати можливості радувати людей.


Лікар дав мені невеликий ліміт часу — не більше 3 місяців. Але вже 18 років я живу в режимі, коли кожен мій день — це маленьке життя. Якщо ви попросите мене розповісти вам про сьогоднішній день, я скажу, що в ньому було дуже багато подій, радості, допомоги, нових ідей. І я не втомлююся від цього — людина не може втомитися від того, що вона любить. Фізично — так, але не душевно.


Найсильніша мотивація у житті людини — це, звісно, любов. Вона дає невичерпний потенціал для життя. Дуже важливо знайти те, що любиш, — уявіть, яке це, отримати секрет того, що завжди буде вас тішити. Дивовижно, що формула корисності людини, формула творення, складається з дуже простих дій: розуміти, підтримувати, співпереживати, знаходити рішення, надихати та давати людям мотивацію. Це прості речі, які ми можемо робити завжди. Не треба робити з цього хресний хід або приміряти роль мученика — цими навичками володіють усі.


Всі бачать фронтальну сторону взаємодії нашого фонду зі світом. Ніхто не бачить, що ми обслуговуємо прямими послугами 250 тисяч осіб на рік. У нашій організації працевлаштовано більше 70% людей, які особисто причетні до проблеми ВІЛ. Ми — дуже соціально відповідальна організація. Але всі бачать нашу правову боротьбу, і складається враження, що ми дуже агресивні. Але, знаєте — так, ми такі. Нас це не бентежить. Тому що байдужість — більш масове знаряддя вбивства, ніж пряма війна. На своїх тренінгах я часто розповідаю про те, що мірилом нашої активності є не факт перемоги, а факт втручання у несправедливість. Хлопець, який заступається за дівчинку, яку ображають якісь 12 ідіотів, очевидно, не виграє в бійці. Але він не може не втрутитися. І це наш принцип існування: ми віримо у справедливість, чесність, і на цьому побудована наша пацієнтська діяльність. Ми не програємо, тому що у нашої мотивації немає ліміту.


Ми дуже раді, коли нам вдається стати для когось прикладом. У нас є вкрай простий принцип: ніколи не зупинятися, хіба що ви отримали бажаний результат. І все, що трапиться вам на шляху — це просто завдання, які ви будете вирішувати. Для нас негативний результат — це люди, які вмирають. І ми не згодні з цим. Ми не згодні з тим, як ставляться до питань гуманітарного змісту, з тим, як у нас обслуговують людей, як їм у політичному сенсі приділяють увагу. Ми хочемо, щоб це змінилося. Щоб життя стало пріоритетом номер один.


Ми хочемо, щоб цінність людського життя стала політизованою основою роботи держави. Таким чином зміниться політика в економічному та гуманітарному секторі — ця логіка вплине на захист людини на робочому місці, на зарплату, це просочить абсолютно все. Ми розуміємо, що це створить іншу атмосферу життя. Коли це стане державною політикою, весь світ зустріне в особі України того, з ким — з точки зору захисту життя — краще не зв’язуватися. І я думаю, що Україна має право підняти стандарти захисту життя до максимуму. Це базовий, але фундаментальний маркер здорових відносин між людьми і в родині, і в країні, і в світі.

Я думаю, люди за замовчуванням схильні до добра. Якщо у людини запитати: «А ви б хотіли, щоб вас не боялися? Хотіли б самі не боятися?» — здорова людина скаже вам: «Так». Але в нас у несвідомому ще збереглася залишкова енергія минулого, де страх був маніпулятивною системою управління, а агресія — системою демонстрації переваги. Але можна констатувати: ми є свідками того, що це втрачає свою силу. «Пшонка-стайл» — це загальне поняття на позначення дурості, занудства, деформованості людини. У нового покоління такого вже немає, воно йде в майбутнє з іншими цінностями. І минуле, скриплячи, намагається зберегти себе. Але у нього немає ніяких шансів — межа неповернення пройдена.


Зараз для нашої організації основне — реформа охорони здоров’я, тому що це система, яка повинна рятувати життя. Я дуже радий, що МОЗ є яскраво вираженою державною вітриною справжніх цінностей. Воно робить все для того, щоб система змінилася. І ми хочемо, щоб соціальний блок зараз змінився так само, як система охорони здоров’я. Для нас це повістка 2019 року.


Ви можете втомлюватися тільки в момент, коли ви самі визначили ліміт своєї мотивації. Ну, наприклад, якщо ви говорите: «Якщо за 3 місяці не вийде, не вийде ніколи». Моя персональна формула дуже проста: коли я отримаю своє, я зупинюся. Я сповідую необмежені можливості. Якщо я не знайду шлях, доведеться прокладати його самому. І цей підхід працює дуже добре: якими б не були обставини, я знаю, що життя — це не формула глухого кута, це відкриті можливості. Треба просто підірватися і йти їх шукати.


Тільки ви вибираєте, про що будете думати. Таким чином ви виберете те, що будете відчувати. Думайте про те, що може вести вас вперед — і все. Немає сенсу розповідати собі про недосконалість світу, про недосконалість людей. Ви знаєте, як зробити краще? Робіть. Будь-який бруд повинен мотивувати його прибрати.