Співачка Мар’яна Головко почала розмовляти зовсім рано, ще до того, як їй виповнився рік — і співати, як говорить мама, теж почала дуже рано. Її перша згадка про спів така: дитяче свято, новорічна ялинка, Мар’яна двох з половиною років на сцені — вона забула текст вірша та просто наспівала його на придуману мелодію. З того часу вона не припиняла відносин із музикою: Мар’яна — джазова співачка, солістка музично-театральної формації Nova Opera та автор шоу «Клуб благородних співачок».
14 лютого, в День всіх закоханих, ми, як заведено, говоримо про любов. З Мар’яною — про любов до музики, пісень і про те, яку відповідальність несуть музиканти.
Багато відомих виконавиць у інтерв’ю говорять про те, що вони з дитинства мріяли бути співачками. А для мене спів був схожим на зір або слух, мені здавалося, що те, що я співаю — це абсолютна норма, загальна для всіх. Тому я мріяла про кар’єру актриси і хотіла грати драматичні ролі в театрі та кіно. А співати, я думала, буду і так — ну куди від мене це подінеться?
У дитинстві я була дуже лінива. Талановита, але лінива. Це той самий випадок, коли краще було б трохи менше обдарованості та більше бажання. Мені було нудно в музичній школі, мені давали занадто прості завдання. Але я абсолютно точно не могла жити без музики в просторі, який мене оточував. Мій батько — джазовий колекціонер, музикант, який змінив пристрасть до барабанів на роботу фінансиста в офісі — і, відповідно, сумував за нею. Тому він відривався на мені, купував безліч платівок і дисків, він був моїм особистим Google Play з обширною музичною колекцією.
Є музиканти-творці, а є виконавці. Буває, це поєднується в одній людині, як у випадку Фредді Меркьюрі, наприклад. У мені є глибока творча складова, яка поки не проявилася належним чином — через мої особисті страхи. Але я вельми тямущий виконавець. Я ніколи не могла зупинитися на одному жанрі, на одному стилі, на одній можливості. Мені завжди здавалося, що, як тільки я чогось досягаю, потрібно негайно брати нову висоту. Наприклад, якщо я співаю академічним вокалом, терміново потрібно вчитися народному. Якщо я якісно освоїла народний — треба видозмінюватися далі, співати цікавіше, глибше, вивчати вокал як педагог. Це постійний і нескінченний процес, одночасно і хороший, і не дуже. Я чула дуже багато коментарів на свою адресу про те, що я занадто сильно розпорошуюсь: мовляв, взяла б собі класику і вигострювала б. Але мені нудно — як у дитинстві в музичній школі. Мене несе, і мені складно зупинитися.
Я не вмію копіювати, не вмію знімати манеру інших виконавців. Я можу пережити якусь музику по-своєму і видати її у своїй інтерпретації — так мені цікавіше. Цей шлях трохи складніший, тому що, якщо говорити про кавер-сегмент, люди завжди хочуть чути виконання точнісінько як на платівці. Якщо хтось співає I Will Always Love You, його оцінюють згідно з тим, наскільки це схоже або не схоже на Вітні Х’юстон. А я завжди оцінюю, навпаки, наскільки круто людина видозмінила матеріал голосом, щоб пісня стала її особистою. Навіщо нам п’ятсот Вітні? Вона була одна, її не переплюнути.
Як на мене, співак будується передусім на особистості. Потім — харизма цієї особистості, те, наскільки людина здатна донести до широкої аудиторії свої сенси. А вже потім це нашаровується на навички. Безперечно, потрібно мати слух і голос — щоб спів був чистим. Хоча навіть тут — ми знаємо приклади брудного співу, який хапає тебе за нутрощі та вивертає душу.
Щось цінне та щось чарівне часто не цікавить маси. Дуже рідкісні перлини, які об’єднували і масову любов, і високий професіоналізм. Я думаю, що вся справа у відданості правді, своїй особистій правді, настільки сильній відданості, що вона стає близькою кожній людині на планеті. Ми, насправді, весь час шукаємо в людині щирість, і здебільшого людина зі здоровим сприйняттям відштовхує велику кількість масок. Вона може це потерпіти, як щось штучне, навіть захопитися якістю роботи. А потім все одно зажадати чесності.
На нас, музикантах, лежить велика загальнокультурна відповідальність — особисто я вважаю, ми зобов’язані виховувати смак, якщо вже встали на стежку мистецтва. Крім того, як віруюча людина, я думаю, що музикою ми повинні нести ще й духовні цінності. Не моя проблема, чи подобається людині моя музика, чи ні. Але моя проблема, якщо після моєї музики людина пішла та наклала на себе руки. Я б не хотіла творити в такому напрямку.
Чим довше ти перебуваєш у професійній тусовці, тим більше деформуєшся і звертаєш увагу на те, як проспівано, як записано, які інструменти використовувалися, наскільки добре зведено. В результаті ти вже не слухаєш музику, як нормальна людина. І тому я постійно шукаю такі композиції, що зачеплять мене по-справжньому, як у дитинстві. Я дуже боюся перейти на поглинання музичного матеріалу, як конвеєр. Мені страшно від цієї думки.
Зараз весь світ тяжіє до нового та вболіває за те, щоб відірватися від минулого і швидше полинути до нового світу. А я, напевно, корінням застрягла. Я дуже люблю певну культуру радянської епохи, я — дитина Таривердієва, і викорчувати це практично неможливо. Це чутно у моїй творчості, у моїх піснях — і тому я соромлюся показати їх світові, напевно, вони зовсім не актуальні в сучасному світі.
Я, звісно, дуже залежна від контакту з публікою — якщо його немає, це катастрофа. Причому люди можуть бути навіть у сусідній кімнаті, а я все одно їх відчуваю. Я чую, коли мене слухають. І буває навпаки — повний зал абсолютно байдужих особистостей.
Напевно, через те, що я мріяла бути акторкою кіно, я бачу багато речей очима тієї маленької Мар’яни, якій здавалося, що десь поруч із нею постійно є камера, яка її знімає. Ми в кіно — і про це завжди треба пам’ятати. Як красиво летять птахи, як красиво світить сонце! Взагалі, звісно, Бог — найкрутіший продюсер. Він створив дуже класний проект.
