«Свято абсурду»: чоловіки про 8 березня і про те, чому вони виходять (або ні) на Марш жінок

На мою думку, Марш жінок мають відвідувати чоловіки, бо ця проблема не є суто жіночою. Своєю присутністю я хочу саме на цьому наголосити. На жаль, розповсюджена риторика боротьби за рівні права часто схиляється в крайнощі й опозицію до чоловіків, що далеко від мого розуміння рівності. Здорового суспільства на образах і ненависті не побудуєш. Я йду за загальнолюдські цінності. Право людини обирати, ким бути, чим займатися, мати рівні можливості та умови. Право на те, щоб тебе оцінювали за особистісні якості, незалежно від статі, кольору шкіри або віку.

Звісно, восьме березня — для мене свято. Свято абсурду. Криве дзеркало. В пострадянських країнах воно зібрало до купи більшість стереотипів про жінку, задля боротьби з якими, власне, фемінізм і виник. Це перетворилося на підміну понять і відведення уваги від головної проблеми. Звичайно, любити та дарувати квіти приємно, але для цього не потрібний спеціальний день раз на рік.

Так, сьогодні дівчата отримують освіту, займають високі пости в комерційних і державних структурах, можуть мати професію, яку забажають. Але досі для цього доводиться робити неабиякі зусилля. Наприклад, у трудовому кодексі дискримінаційну статтю, за якою людину могли звільнити лише через стать, відмінили лише наприкінці 2015 року. В армії дозволили нести службу на будь-якій посаді лише тиждень тому. Якщо не помиляюсь, у дипломатичному світі лише нещодавно почали давати жінкам посади, і сьогодні Україну представляють лише 6 послинь. Чув, у багатьох структурах жінки чомусь отримують меншу зарплатню за чоловіків, маючи однакові посаду та повноваження. Мені пощастило не стикатися з цим особисто. У нас на побутовому рівні досьогодні дуже розповсюджений сексизм. Його багато в навчальних закладах, на роботі, в повсякденному житті. Просто час дорослішати та говорити про ці проблеми.

Я не йду на Марш жінок. Але я не так часто виходжу на будь-які марші чи мітинги, бо не дуже люблю велике скупчення людей — коли потрапляю в таке, є певне відчуття небезпеки. Але і не виступаю проти таких заходів, бо це об’єднує людей у певну цілісну структуру, яка може щось змінювати. Якби я таки вийшов на цей Марш, то перед усім підтримував би бажання жінок мати всі права в повній відповідності до прав людини. Людство вже знаходиться на шляху до рівності за кольором шкіри, розрізом очей чи гендерними відмінностями, всі ми люди, і всі мають мати рівні права та відповідальності.

Для мене 8 березня — це скоріше свято, яке знаменує кінець зими та початок тепла, зародження нового життя після сну. Жінка несе тепло, виношує нове життя. Багато хто скаже, що є ж свято матері, але чому б не мати ще одне свято, присвячене жінкам. До речі, цього року в Німеччині цей день став святом офіційно, і я зараз чую багато обговорень із цього приводу.

Утиск іншого — це природа слабкого. Будь які прояви нетерпимості — це насамперед невпевненість у собі. Важливо відстоювати свої права. Важливо, щоб чоловіки до кінця визнали, що людина є людина, і не має бути утисків на роботі, неповаги, меньшої платні за ту ж саму роботу, заборони на виконання тих чи інших обов’язків чи то офісі, чи то в сім‘ї. Одним словом, це добре, що є люди, які боряться за це. Але мені не подобається, коли це стає таким собі мейнстрімом, коли цим починають спекулювати. Україна повільно, але наздоганяє цивілізований світ у цій сфері, і це добре. Завдання держави — дбати про це та попереджати негативні меседжи в цьому напрямі, а от спекуляцій має бути меньше з усіх сторін.

Все формується в сім’ї, все йде від ставлення батьків один до одного. Дитина все січе і всмоктує, як губка. Важливо змінювати систему освіти, щоб навіть негативні приклади в сім’ї були обговорені та чітко сформульовані самим суспільством. Це і спеціальні факультативи, і загалом культурна освіта в широкому розумінні: вона формує особистості, які потім ідуть у життя з певним бекґраундом. В нашому суспільстві ще дуже багато чого треба досягти, усвідомити, переробити та вивчити. І гендерні питання в цьому списку.

На Марш жінок я навряд чи піду – я, якщо чесно, недостатньо сміливий для того, щоб таким способом відстоювати свої права та цінності. Ми живемо в суспільстві, де толерантність поки ще не прийнята. Люди не можуть спокійно висловлювати свою думку про ту чи іншу проблему, і ті, хто не згоден, часто має доволі агресивну позицію і не боїться звернутися до насильницьких методів. У нас небезпечно проводити такі акції. Крім того, поки в Україні немає культури проведення мирних мітингів. Але я захоплююся людьми, які не бояться виходити на марші.

Ставлення до 8 березня у мене доволі двояке. Я вважаю, дуже важливо говорити про те, що в суспільстві ще й досі є нерівність і різне ставлення до чоловіків і жінок. При цьому 8 березня в Україні зараз багато в чому стало схоже на Хелловін в Америці – в тому плані, що про початковий сенс свята вже давно забули і ніхто не знає, навіщо він потрібен. Для багатьох це привід привітати коханих жінок, але оригінальну задумку, а саме залучення уваги суспільства до проблем нетолерантності, багато хто забув.

Я підтримую те, що жінки та чоловіки повинні мати рівні права. У той же час фемінізм, як і будь-який рух за чиїсь права, схильний до радикалізації та місцями приймає страшні форми. Зрозуміло, будь-які плюшки, отримані тільки за рахунок статі, – це дивно. Але важливо пам’ятати те, що, хоч чоловіки і жінки повинні мати абсолютно рівні права, ми різні – і це нормально.

Верховна мета руху за права кого б то не було – це дати цьому комусь можливість займати будь-яку роль у суспільстві й не бути засудженим за це. Це – те, що мені не завжди подобається в рухах: часто вони говорять тільки про те, хто і що повинен робити. І це так само неправильно, як і загальноприйняті стандарти. Я ось про що: якщо жінка свідомо вибирає для себе роль домогосподарки, не можна засуджувати її за те, що вона хоче займатися домом і дітьми. І навпаки: якщо жінка не буде особливо сумувати через те, що у неї не буде сім’ї, вона не повинна бути винною.

Вихід на Марш жінок несе для мене, насамперед, святу місію об’єднання заради Правди. Тільки через об’єднання можна вивільнити енергію для боротьби. Голос волаючого в пустелі має бути почутим. З усіма пунктами програми Маршу жінок 2019 погоджуюсь. На Марші хотів би нести транспорант, на якому буде написаний останній рядок із «Фауста» Ґете:

«Яви минущого
Нам ніби сняться;
То — символ сущого,
Де сни здійсняться,
Де все урочеє
Діє й живе;
Вічно Жіночеє
Нас туди зве!»

До політичного походження святкування 8 березня ніяких претензій не маю. Я проти одомашнення ідеї цього свята, яке виникло свого часу в країнах «Радянського блоку». А тюльпан, який дарують, нехай символізує жінку, яка прожила своє життя ніби зі «скрученим звуком». Ця квітка — жінка, яку не почули або якій не дали сказати.

Фемінізм для мене — це героїчна історія боротьби людей за рівність, незалежно від їхньої статі. Розпад «тисячолітнього царства» СРСР повернув Україну назад в Історію. Частина громадян не до кінця усвідомили це. Нерозуміння фемінізму — це нерозуміння Історії, це втрата людяності.

Будемо відверті – на Марш я почав ходити виключно завдяки своїй соціально активній дівчині. І мова не про безпосередній візит на події – самостійно, без жіночої допомоги чоловікам вкрай складно зрозуміти глибину питання гендерної нерівності. Здається, звісно, що все легко: зарплати зрівняти, чоловікам декрет видати і готово. Насправді все значно складніше. І коли це розумієш, хочеться пояснити іншим. Саме тому для мене важливо виходити на Марш: щоб залишатися небайдужим до цих проблем і намагатися достукатися до інших. Не тільки присутністю, але і відповіддю на питання: «А ти чого був на Марші?»

Довгий час 8 березня був класичним днем «не забути зробити подарунок і купити квіти». В останні кілька років багато що змінилося, в тому числі завдяки інтересу до теми гендерної нерівності. 8 березня – це Міжнародний день боротьби за права жінок. Так що потрібно займатися профільною справою. При цьому я не вважаю подарунки та квіти в цей день криміналом. Головне – це усвідомлення. Тому тут важливіше риторика.

Фемінізм – це прекрасно. Шкода, що багато хто таврує його, не розбираючись у деталях. Все ж фемінізм – це про свободу, а не про те, щоб хтось не притримував двері або «так шо, бити жінок тепер нормально?». Я щиро співпереживаю і як можу допомагаю руху, але не люблю називати себе феміністом. Не вірю я, що чоловік може бути феміністом – все ж занадто багато переховується від нашого погляду через виховання і громадську думку. Так що я зазвичай не поспішаю з власними висновками, а слухаю «профільних фахівців», після чого вже аналізую комплексну ситуацію. Із боку багато проблем виглядають смішно, поки не зрозумієш, наскільки це важливо.

Напевно, я проти нерівності в головах. Мені здається, піти на Марш жінок — це хороший спосіб заявити: дивіться, ми, чоловіки, теж тут, і ми не ставимося до жінок, як до «берегинь» і «слабкої статі». Чим краще це будуть розуміти і чоловіки, і жінки — тим ближче суспільство буде до рівноправності. Це ще й спосіб показати максимальній кількості дівчаток і жінок, що свободу вибору їм ніхто не подарує — її потрібно брати самостійно, потрібно усвідомлювати, що перед ними — таке ж поле для можливостей, що і у чоловіків. А якщо десь і є перепони, то ось вони, люди, які вийшли на Марш, і ми допоможемо з ними боротися.

8 березня — це просто дата в календарі, коли сто років тому щось зрушилося з місця в сторону здорового глузду. Нехай цю дату всерйоз святкують ліві активісти, але це лише день, коли відбулася важлива історична подія. Якщо так уже сталося, що це вихідний, то добре — давайте використаємо його, щоб вийти на марш проти фізичного та ментального насильства, за рівний голос жінок у суспільстві.

До фемінізму я ставлюся приблизно так само, як і до здорового глузду: принципи фемінізму цілком із ним узгоджуються, а навіщо бути проти чогось природного та логічного?

Марш жінок, на жаль, анонсований таким чином, що не відчуваю себе запрошеним. Проте я бачу можливу користь від підтримки з боку чоловічого населення. Резонанс був би неабиякий, якби чоловіча половина в рівній мірі підтримала дійство. Хоча звучить це утопічно.

8 березня, як і деякі релігійні свята, я звик сприймати, як данину сімейним традиціям. Люблю привітати маму та бабусю, при цьому спостерігаючи, як із року в рік у них змінюється ставлення до цієї дати.

Припускаю, що в моєму близькому оточенні немає ультраналаштованих активісток феміністичних рухів. Думаю, я пов’язаний із тими представницями жіночого суспільства, яким пощастило уникнути відчутної несправедливості та гендерної нерівності, або вони справлялися з подібним, не дозволяючи залишитися осаду. Мені здається, в наших краях перевага в сторону патріархальної моделі припала на кризу 90-х. Спираючись на досвід покоління наших батьків і завдяки доступу до інформації, я і більшість моїх знайомих будуємо стосунки по-новому. Незважаючи на те, що часи зовсім не найбільш спокійні, думаю, виходить у нас доволі непогано.

Чесна, гендерно-нейтральна конкуренція в багатьох сферах уже настала і передусім завдяки технологіям. Романтичненько, але думаю, що потрібно щось вирішувати з насильством в загалом, а так само намагатися виховувати «прагнення» до колаборації, а не до переваги (сам намагаюся).