Я любила своїх дітей за багато років до їх народження: 5 жінок про свій досвід материнства

- 12 Травня

Звісно, мам потрібно любити, обіймати і дякувати кожен день, а не тільки у спеціально відведений для цього. Це навіть не обговорюється. Проте День матері — класний привід задуматися про досвід материнства і про те, як різні дівчата його переживають. У суспільстві є усталений і непорушний образ Матері — людини, у якого завжди на першому місці дитина, хто пізнає свого малюка за запахом тім’ячка за частку секунди, кому не потрібні душ, їжа та сон.

Але все мами — різні. Прагнути до ідеалу і небезпечно, і неправильно — у кожного він свій. Для всіх цей досвід унікальний і особливий. Ось саме про це й розкажуть наші героїні.

Наталя Каменська

Є люди, які завжди знали, що хочуть дитину, і років із 20 були впевнені, що стануть батьками. А є ті, хто довго роздумує, чекає на появу цього почуття і цієї впевненості. Так ось, я — з другої категорії. Я думала, одного ранку я прокинуся та зрозумію: «Все, ось тепер я прямо хочу дитину, не можу!» Але, виявилося, такого не буває.

Я завжди без особливих сентиментів ставилася до дітей. Та й зараз так ставлюся. Мені здавалося, виховувати дитину потрібно інтуїтивно і як тільки вона у тебе з’явиться, ти зрозумієш, що з нею робити. Але тепер я знаю, що спілкування з дитиною — це абсолютно новий і особливий навик. І поки його не маєш, обов’язково потрібно, скажімо, вивчити матчастину.

Виявляється, те, як мислимо ми, і те, як працює психологія дорослого, не має нічого спільного з тим, як працює мислення дітей. Наприклад, я не знала, що діти не плачуть просто так. Мені здавалося, що ось ці вічно репетуючі діти кричать просто тому, що їм хочеться. Але насправді завжди є якась причина, і якщо її знайти й усунути, дитина перестане кричати.

 

Розібратися в усьому цьому, звісно, без спеціальної літератури непросто, і чудово, що сьогодні її так багато і вона така різноманітна. Тут тільки треба з усього різноманіття вибрати щось своє: особисто для мене ближче інтуїтивно-природне виховання. З книг, які допомогли мені, — «Таємна опора» Людмили Петрановської. Вона дуже класно пояснює психологію дитини і те, чому вона так чи інакше реагує на якісь речі. Ще є 2 відмінні книги Юлії Гіппенрейтер: «Спілкуватися з дитиною. Як?» і «Продовжуємо спілкуватися з дитиною. Так?». Ось їх я радила б прочитати всім дорослим, навіть не батькам: авторка відмінно пише про психологію стосунків, уміння чути інших людей і реагувати на конфлікти.

Раніше мені здавалося, що чим менше ти сюсюкаєш із дитиною, тим сильніше як особистість вона виросте. Виявляється — ні. Чим більше з самого дитинства ти плекаєш малюка і розповідаєш йому, як любиш його і який він тобі дорогий, тим більш незалежним і самостійним він стане. Він зрозуміє — у нього є підтримка і безумовна любов. А якщо з 2 років говорити йому: «Ти дорослий хлопчик і сам впораєшся», він буде стресувати та відчувати, що нікому не потрібен. Такі тонкі речі особисто я інтуїтивно не розуміла — тому література мені дуже допомагала.

Мені здавалося, що в мене все трапиться за знаменитим принципом «народиш — зрозумієш». Я думала, що відразу стану Мамою, у якої гормони проведуть революцію, усунуть тебе колишню і створять надлюдину, яка не буде хотіти спати, буде розуміти, чого хоче дитина, і зробить заради неї що завгодно. Але цього не сталося — до мене не прийшло миттєве почуття, що я мама, і взагалі тепер не можу жити без своєї дочки. Все це з’явилося після знайомства і вивчення один одного.

Перший час я відчувала себе в якомусь ув’язненні. 3 дні після пологів мені взагалі здавалося, що я у в’язниці: я постійно повинна була бути з дитиною, не могла нікуди вийти, тому що вона по суті прив’язана до грудей. Це був дуже дивний стан. Благо, поруч була моя мама, і я могла хоча б дозволити собі піти в душ — а багатьом і це недоступно, якщо ти один, такі базові речі стають складними. Але чомусь про труднощі та проблеми мами зазвичай не говорять, говорять тільки про хороше. Через це відчуваєш себе дивно, думаєш: так, а чому я відразу не відчула всіх цих емоцій після народження дитини? І чому я не чую цей її чарівний запах, про який усі говорять? Я що, якась неправильна? Чому моя дитина не пахне? Потім тижнями ти не виходиш із дому, і починаються депресивні стани. Але про це говорити не можна, скаржитися не можна, потрібно бути супермамою. І мені здається, це дуже небезпечно для жінок.

Мені здається, в інформаційному полі не вистачає відкритості щодо того, що у мам можуть бути різні настрої та стани. Якщо ти відразу відчула шалену закоханість і радість від народження малюка — це відмінно, але якщо ні — це теж нормально, нічого страшного. Не треба боятися про це говорити, не треба боятися просити допомоги та підтримки — і чоловіки, і близькі люди теж повинні це розуміти. Банально попросити друзів або партнера посидіти з дитиною, поки ти підеш у душ, вийдеш за кавою чи просто трохи побудеш сама, наодинці з собою. Це дійсно дуже допомагає — і це дуже важливо.

Еліна Бабічева

Коли дитині ще не виповнилося року, процес виховання більше нагадує виходжування, догляд або піклування. Адже дитина ще не розуміє слово «не можна» — не через протестні настрої, а через фізіологічні особливості розвитку людини. Але в майбутньому ми плануємо дотримуватися ліберально-консервативних методів виховання. Ми не будемо їй забороняти багато, але будемо чекати і вимагати від неї підвищеної уваги до культурної та наукової спадщини людства. Сьогодні молоді люди слухають музику, створену 40 років тому, і вона вже стала мейнстрімом. Я думаю, що подібні явища говорять про те, що віковий конфлікт батька та сина буде мати все менше поширення, тому у виховному процесі нам буде легше.  

Я народилася у великій родині, у мене 2 молодших брати і сестра, яка на 20 років молодша за мене, тому візуально я прекрасно розуміла, що на мене чекає. Безсонні ночі, нестача часу, можливо, зайва вага і післяродова депресія. Останнє найскладніше. Я багато читала про це і, чесно кажучи, думала, що мене вона не торкнеться. Одна з першопричин, за якою утворюється депресія, — побут, який здається просто нескінченним процесом, він стає занадто нав’язливим і нестерпним.

Про післяпологову депресію потрібно говорити, її не треба соромитися. Це природний процес, який відбувається зі зміною гормонального фону. Потрібно сходити до психолога, щоб він допоміг розібратися. Я обійшлася без допомоги фахівців, але при цьому мучилася 5–6 місяців. Можливо, якби я звернулася відразу, впоралася б раніше з нав’язливими думками. Не бійтеся довіряти близьким, за можливості залишайте дитину з бабусями і нянями. Приділяйте час собі та партнеру.

Найнебезпечнішою оманою для мене було очікування, що через якийсь час стане легше. Я все чекала: ну, коли вже стане легше? А це легше все не наставало Якось моя бабуся сказала мені: «Василь — це твій маленький хвостик. Ти від нього нікуди не дінешся. Тепер ходу назад немає, тепер тільки вперед!» Тому довелося прийняти новий образ життя з кінцями. І, виявилося, це зовсім не страшно, а цікаво та захоплююче!   

Настя Жеребецька

Мені імпонує принцип, який окреслив Джон Медіна у книжці «Правила розвитку мозку дитини»: потрібно просто бути чуйним і вимогливим. Але я б не притримувалася жодного принципу, якби він не був близьким до мого стилю батьківства і, власне, характеру. Чуйності в мене хоч греблю гати, а вимогливість напрацювалася за роки роботи арт-директором. Ще намагаюся робити Ганусю щасливою і насичувати її життя враженнями. Нехай навіть вона й не пам’ятатиме жодне з моїх намагань і дізнаватиметься про них постфактум. Гануся за перший рік життя побувала в Угорщині, Німеччині, Данії та Швеції, бавилася з дітками з різних країн, проповзала національними галереями та королівськими парками. І так, я з тих ліберальних мамусь, яким не шкода зайвий раз попрати одяг дитині, аби тільки та жила повним замазуреним життям.

Я навмисно нічого не читала і не вивчала перед народженням, щоб не обмежувати своє бачення чужим досвідом. Я навіть трейлери не дивлюся перед фільмами, тож і з материнством хотіла обійтися без зайвих спойлерів. Тому якихось прозорих очікувань не мала. Розуміла, що буде складніше, і дуже переживала через роботу. Зараз можу сказати, що бути мамою Ганусі — це чи не єдина реальність, яка в мільйон разів краща за очікування. Кайфую від усього! Ну, окрім нестачі сну довжиною в рік.

Я боялася, що в мене буде післяродова депресія, і вона мене таки вкусила. Декілька тижнів постійних сліз, паніки і стурбованості. Дуже вдячна мамі та чоловікові, що всіляко сприяли моєму швидкому поверненню у нормальний стан. З іншого боку, я дуже чекала на новий об’єкт любові, і все сталося саме так, як бажалося. Знала, що буду любити максимально, і так і є!

 

Мені здається, що завдяки соцмережам з інформацією про вагітність все не так погано, як було ще зовсім нещодавно. Я була підписана на інста-аккаунти про вагітність і пологи, бачила, як це все виглядає, і перестала переживати через незнання. Мене не лякали муки перейм або зовнішній вигляд плаценти. Більше того, ми з чоловіком слідкували за перебігом розвитку дитини через застосунок і ходили на лекції для майбутніх батьків. Завдяки ним чоловік без вагань зголосився підтримувати мене під час народження і вистояв до кінця, не зморгнувши оком.

 

 

Знаю, що я не показний випадок і що у всіх по-різному, але я люблю своїх дітей із власних років 16-ти. Тобто за багато років до їх народження. Коли Гануся народилася, я ледве не вибухнула від кількості любові до неї (окей, я не тільки про кінську дозу окситоцину, що мені її вкололи для прискорення пологів). А от вона мене полюбила через місяців так 5. До цього її більше цікавила кітка і ліва нога.

 

Олександра Ковальова

«Порадників будуть сотні. Нікого не слухай, ти краще знаєш свою дитину і краще знаєш, як вчинити», — це найкраща порада з тих самих сотень порад, які мені давали різні люди з приводу народження та виховання дитини. Виявилося, правда. Еволюція багато продумала за нас. Я, як всі, думаю, прочитала безліч корисних книг і статей, щоб прийти до простого висновку: я знаю свою дитину краще, ніж усі Споки, Монтессорі, Боулбі, Хогги та інші «комаровські» разом узяті. Читати — це потрібно, правильно та корисно, але не варто рівнятися на чиїсь норми, порівнювати і намагатися натягнути їх на свою дитину. Десять місяців тому в нас з’явився справжній дракон — вкрай активна вольова дівчинка з характером. Проте з шести місяців вона засинає самостійно і спить, не прокидаючись, усю ніч, зокрема на трансконтинентальних перельотах, і не знає, що таке страх — до такої динаміки я доклала масу зусиль.

І допомогли тут насамперед не знання, почерпнуті з книг, а наше з нею внутрішнє порозуміння і повага один до одного. Знаю, що їй ще немає року і все ще зміниться безліч разів, але зараз — я просто дивлюся на дочку і прекрасно розумію, що їй в даний момент необхідно та як я повинна вчинити, щоб закріпити в ній корисний соціальний патерн.

Камінг-аут: я ніколи особливо не хотіла дітей. Пограти з чужими — будь ласка, але своїх — ні, дякую. Боялася, що в перший же рік обросту бігудями, золотими зубами з сигаретою в них, старим махровим халатом із дірками та свіжими тридцятьма кіло. Думала, що випаде мозок. Ось зовсім. Загалом, представляла найгірше. Думала, що материнський інстинкт та інше — це зовсім не про мене. В результаті з’ясувалося, що все зовсім не так, як я собі уявляла. Виявилося набагато крутіше та набагато простіше.

 

А те, що в народі вульгарно називається «материнським інстинктом», відчувається зовсім не так, як тобі нав’язували. Мій улюблений ще з дитинства етолог — Конрад Лоренц — майже сто років тому ввів поняття імпринтингу. Первинний імпринтинг — це закарбування матір’ю та дитиною один одного в перші умовні півгодини після пологів. Після на ньому ґрунтуються впізнавання, прив’язаність та інші радощі. Не знаю, як це відбувалося у моєї дочки, не думаю, що вона згадає, вона трохи в шоці була в той момент. Але я добре пам’ятаю, як дивилася на неї і не могла відірвати погляд. Перетворилася на сканер, зчитувала інформацію, а в голові ніби всі системи зависли і набиралася програма, записувався код. Я дивилася і думала: «О! А ось і імпринтинг, прям за Лоренцом, дивись-но, а дай-но спробую відірвати погляд, а ні, не виходить, ха-ха, рендериться». Так що, як виявилося, прив’язаність прийшла відразу, у вигляді коду. Після цього найближчі дні, а може й тижні, ендокринна система підсаджує тебе на окситоциновий голку, і це дійсно схоже на наркотичний стан. А потім вже — на всій цій основі — виникає психологічна прив’язаність.

Ще в період вагітності почалися якісь божевільні відкриття — про себе, про світ. Виявляєш, що ти в сотні разів складніша, ніж думала, що людина — диво інженерної думки на межі з містикою. І складність не в органах і кровоносній системі, як нам пояснювали в школі, а в біохімії, яку під час вагітності та материнства можна легко відчути. Ти просто відчуваєш, як у тебе б’є заспокійливий прогестерон у момент, коли ти тільки збираєшся розхвилюватися. Або хтось підходить до тебе занадто близько, і у тебе раптом починає зашкалювати адреналін — організм зчитує іншу людину як потенційну загрозу і вивільняє потрібні нейромедіатори, щоб ти була готова за необхідності кинутися в бій, захищаючи плід, — ну або, якщо пізніше, дитину. А мимовільні оргазми через великі сплески окситоцину — вам не розповідали про такий приємний бонус, пані? Ти все це відчуваєш, контролюєш реакції, розумієш причини вивільнення того чи іншого гормону, можеш простежити реакцію власної психіки, посміятися над тим, як неокортекс намагається втілити в логічні соціальні норми похідні лімбічної системи — інстинктивну поведінку, дію гормонів. Це — приголомшливий досвід, якщо відслідковувати ці речі, а не плисти за течією. Ти дійсно починаєш багато розуміти і про себе, і про навколишній світ.

 

У всіх є, що називається, народжували подруги, що народжували. Дівчата, яким ти протягом років тремтячим голоском говориш: «Але це ж боляче», «Але це ж страшно», «Але як же потім впоратися з дитиною», «Я більше ніколи не буду колишньою», а вони, навчено випускаючи в стелю струмінь диму, відповідають: «Та заспокойся», «Тобі не буде страшно», «Та впораєшся». І жодна людина, якій я ставила подібні запитання, не сформулювала свої пояснення так, щоб не виникло ніяких розбіжностей. Жодна з них не сказала: «Саша, народжувати боляче, але в тебе будуть так бити гормони, що ти будеш перебувати у стані зміненої свідомості. Страшно не буде, тому що всю вагітність організм буде сам себе заспокоювати. Тобі взагалі мало що доведеться робити — твоя ендокринна система все зробить за тебе, тобі навіть думати про багато речей не потрібно. А головне, Саша, ти дійсно більше ніколи не будеш колишньою. Ти станеш кращою. Страхи відпадуть, як лушпиння. Твій інстинкт самозбереження, той, який все життя змушував тебе намагатися відповідати групі, сковував і змушував побоюватися, щоб потенційно захистити, після народження дитини умовно переформатується в інстинкт збереження потомства. А від тебе, Саша, він відчепиться. І ти багато чого перестанеш боятися, ти станеш набагато спокійнішою і впевненішою». Ця інформація була б мені вкрай корисною. Це я б хотіла розповісти майбутнім молодим мамам. Ну і ще те, що няня — це необхідність. І те, що немає кращої іграшки для дитини, ніж копійчаний картонний стаканчик.

Кожна, навіть відносно тямуща стаття, починається з абсурду на кшталт «вагітність/пологи/материнство — це найкращий час у житті жінки», «кожна жінка повинна…», «як це не хочеш, усі хочуть» та інших рожевих шмарклів. Я не розумію, це якийсь демографічний темник? Державна рознарядка? Ніхто не зобов’язаний любити або хотіти дітей. Жінка та інкубатор — трохи різні речі, інкубатор — він залізний і квадратний, наприклад. Думаю, дітей потрібно народжувати, тільки якщо дійсно відчуваєш таку необхідність, якщо впевнена в своїх можливостях і ресурсах. Якщо можеш дати все те, чого не було у тебе.

Олена Борисова

У нашій родині єдина стратегія виховання дітей — це особистий приклад. Але мені не дуже подобається слово «виховувати». Ми з чоловіком вважаємо, що з самого народження всі діти — вже особистості, і ставимося так само: не як до малюків, а як до рівних. Ми даємо дітям максимальну свободу. Спостерігаємо, підтримуємо сильні сторони, допомагаємо впоратися зі слабкими, але не виховуємо. Діти повинні зростати щасливими, самостійними, стресостійкими, адаптованими до цього життя і… системними. З раннього дитинства всі наші діти залучені в систему (в багатодітній родині без системи неможливо). Ми глобально вважаємо, що людині-системі в будь-якому віці в житті набагато простіше, ніж людині-хаосу. Тому у нас прописані 23 правила сім’ї Борисових, які виконуються всіма членами сім’ї, і місія — здорове та щасливе життя кожного з нас.   

Я готувалася до материнства, багато читала, але життя показує, що досвід тоді можна називати досвідом і застосовувати його, коли він твій. Поради мам і подруг — так, це теж має місце бути, якщо дитина перша. Але все одно свій шлях проходиш самостійно, адаптуючись на кожному етапі знову та знову — головне, щоб все через любов.

 

Мене здивувало те, що з появою дитини ти собі більше не належиш. Що стаєш ще більш відповідальною людиною, ніж раніше. Але найбільше мене здивувала кількість дітей. Я завжди вважала, що у мене буде одна дитина, максимум дві. Але уявити не могла, що їх може бути три або навіть чотири. Всі наші дітки народжені в любові, вони бажані та заплановані — і це найбільше щастя.   

 

В інформаційному просторі не вистачає мотивуючих прикладів жінок, які відкрито та щиро кажуть: навіть після появи дитини жінка повинна ставити на перше місце у своєму житті себе. Часто в житті молодих мам трапляється такий перекіс: народжується дитина — і весь світ крутиться навколо неї. Чоловік більше не в пріоритеті, улюблена справа не в пріоритеті, мама все більше спілкується тільки з такими ж мамами тільки про дітей, втрачає досвід, втрачає комунікацію. Жінка завжди повинна ставити себе на перше місце. Потім — чоловік, потім — діти, батьки, улюблена справа і все інше. Тільки так. В інформаційному полі легко знайти будь-яку інформацію про те, як ростити дітей, про розвиток і щеплення, але майже нічого — про те, як бути щасливою жінкою. Нічого про стан гармонії, про те, як зробити його способом життя. Мене дуже часто запитують про це — і я буду ділитися своїми знаннями стільки, скільки потрібно.   

Кожна наша дитина — очікувана і кохана. Ми її приймаємо і любимо вже тоді, коли вона ще не народилася. Перший малюк — це завжди мегавипробовування, адже багато робиш вперше, сумніваєшся і хвилюєшся. Але цей досвід — неймовірний. Мене засмучує, коли запитують (а запитують часто): кого з дітей ви найбільше любите? Материнської любові вистачить на всіх дітей, вона неподільна.

 

Хочете бути в курсі всього?

Підпишіться на нашу розсилку, вам сподобається.
Ми обіцяємо писати зрідка і по суті