Що більшості з нас відомо про Бутан? Навколо цієї держави існує 2 знаменитих міфи: дістатися туди практично неможливо, і в’їзд дуже складний, а ще — найвище в Бутані цінують щастя власних жителів. І, загалом, це все. Тому, коли ми дізналися про те, що Анастасія Голобородько, консультант із харчування і публічний спікер з освіти в їжі, та IT-підприємець Артур Оруджалієв поїхали в подорож Бутаном, одразу ж вирушили розпитувати їх про цю поїздку. І ось що вони розповіли нам про цю дивовижну державу.
Бутан розташований на Шовковому шляху між Індією та Китаєм, у Гімалаях. Ця маленька буддійська монархічна держава була майже останньою у нашому списку невідвіданих країн великого регіону Південної та Південно-Східної Азії.
Про жителів, погляди на екологію та природу
Бутанців, напевно, варто розділити на три типи: міські жителі, мешканці сіл, дрібних хуторів і високогірні мешканці. Менталітет кожного з них — різний. Бутан довгий час був закритий для туристів, а зараз, у 2020, гід Lonely Planet назвав його країною року для подорожей. Це не обіцяє потоку туристів відразу, але сигналізує про те, що країна готова приймати гостей. Так було не завжди. Щоб не здалося, що матеріал критичний, — Бутан неймовірний. Але за показовим боком медалі завжди є зворотний. Для тверезості відчуттів розповімо, як відчули обидва.
Бутан — перша carbon-negative країна у світі. Це означає, що вона поглинає вуглецю більше, ніж виробляє. Грубо кажучи, це єдина держава у світі, яке приносить користь природі. З одного боку, перебуваючи в Гімалаях, це не так складно, з іншого — тут дійсно немає великих виробництв. Політична дружба з Індією дозволяє легко виносити за межі країни чимало процесів, що завдають шкоди природі. Наприклад, тут заборонено полювання і лише недавно дозволили риболовлю в гірських річках — за ліцензією і тільки у спеціально відведених місцях. Також у країні немає ферм, немає виробництва м’яса та ковбас. Бутанці люблять підкреслити, що вони їдять м’ясо, але не вбивають. У цьому факті є чимало лицемірства: мовляв, вбивати тварин недобре, але ми їмо м’ясо, просто імпортуємо його з Індії. При цьому високогірні села, найімовірніше, продовжують вбивати худобу і запасати її старими методами — в’ялення і сушіння, соління.
Ще з вражаючих фактів — у сільському господарстві заборонено використання пестицидів та іншої хімії. Всі місцеві фрукти й овочі — «органік». Заборонено куріння, імпорт і продаж сигарет. В одній із гір нібито знайшли золото, але його не викопують — природа для них святе. Бутанці прагнуть зберегти ландшафт незайманим.
Замість ВВП тут використовують ВНЩ, валове національне щастя. Це міра якості життя, яка на державному рівні вважається більш важливою, ніж гроші. Немає зовнішньої реклами. Бутан ніколи й ніким не був завойований. Взагалі. Він завжди був незалежним.
Те, що вражає від самого початку і не відпускає до кінця — природа. Вона незаймана і неймовірна: з кришталевими гірськими річками, величезними пасовищами тварин і птахів. І все це у великій кількості. Гори теж виглядають приголомшливо: кам’янисті, покриті лісами, борознами річок, у сакральних місцях завішані різнокольоровими молитовними прапорами «на удачу»: їх вішають просто так. У який бік подує вітер, туди й піде хороша карма. Більше розвісив — більше хороших справ зробив. Але є у горах й інший тип прапорів, високі та білі. Їх ставлять після смерті та кремації, на пам’ять про померлого.
Про побут, звичаї та умови життя
Побут влаштований, за сучасними мірками, слабо. Якщо не брати до уваги 2–3 світові мережі готелів, найкращі пропозиції з розміщення для туристів завмерли десь на рівні Східної Європи 70–80-х. Якість усього навколо — дуже низька: готелів, новозбудованих пам’яток, вулиць. Що-небудь путнє сучасне — тільки імпорт, навіть дороги та важливі будівлі зводять індуси. При цьому всі вивіски у країні стандартизовані — тотальна відсутність реклами та білбордів, неонових вивісок дійсно вражає.
Сільські будинки традиційно триповерхові та з великою ділянкою, на якій обробляють овочі, рис або тримають худобу. Перший поверх обслуговує тварин і землю, тут знаходяться сараї та хліви. На другому живуть — сплять, моляться, готують їжу. Третій поверх без стін, він передбачає щільний хороший дах і є складом, сховищем чи холодильником. Тут зберігають і сушать на холодний сезон кукурудзу, чилі, сири й овочі. Чим вище в гори, тим частіше трапляються сири з молока яків, чим нижче і ближче до міст — тим більше коров’ячих продуктів. У містах живуть здебільшого у квартирах.
Опалення у країні немає. Взимку — 0 градусів, а то й нижче. Є обігрівачі й іноді кондиціонери, але спати в «нормальних» готелях у термобілизні — звичайна річ. Вечеряти у двох светрах і куртці в ресторані — теж. Сервіс у звичному розумінні цього слова часто відсутній. Бутанці намагаються, але не розуміють, чому приносити замовлену заздалегідь вечерю із затримкою в 30 хвилин, яку доводиться чекати у холодному приміщенні, не ок, або чому зграї великих бродячих собак на території готелю — теж не ок.
Від глобального світу країна поки бере в основному погане — дешеву перероблену їжу, яка активно витісняє здоровий набір продуктів, Facebook і YouTube у смартфоні кожного тинейджера. Хобі здебільшого немає, крім стрільби: це національний вид спорту і популярна активність. Наприклад, вранці у Тхімпху багато молодих людей вибирається не тільки на пробіжку, а й на стрільбище.
Якщо подивитися на села (високогірних не дістатися, туристична віза передбачає ліцензію на огляд тільки певних частин країни), то люди живуть у Середньовіччі. Будинки зводять часто з глини, дерева і соломи. У містах — базова панельна забудова, з одним нюансом: місто має виглядати, як і 100 років тому, тому тут заборонено зводити високі будівлі, а зовнішній вигляд фасадів будь-яких будівель регламентований. З 70-х років також діє закон про те, що будинки мають бути прикрашені. Чим більше оздоблений фасад, тим багатша сім’я, яка ним володіє. Вочевидь, бідному населенню не до різьблення і фарби.
Чимало фасадів прикрашені зображеннями чоловічих статевих органів у найрізноманітніших кольорах і розмірах: у Бутані процвітає культ фалоса. Є легенда про те, що дуже давно хтось зі святих переміг нечисть власним пенісом. Тому фалос у Бутані — популярний сувенір. До обов’язкової програми входить також відвідування храму Родючості. Дівчата, які планують вагітність, несуть сюди кошики з подарунками, і пеніс у них обов’язковий. Чернець читає мантри й «освячує» принесеним пенісом майбутню маму. Це виглядає кумедно: коло нас дівчина років 30 принесла до храму, поміж іншого, товстий золотий пеніс і була освячена дотиком до лоба та плечей — прямо як посвята в лицарі.
Про харчування, раціон і продукти
Знань про харчування і медицину по суті немає: чимось схоже на Україну ранніх 90-х з Yupi, маргарином та іншою поганню в упаковках. Спостерігається великий розрив у раціоні: найвіддаленіші села досі харчуються здоровою їжею, хоча і з невеликим розмаїттям. У їхньому меню — нешліфований рис, дуже багато зелені, капуста, гарбуз, фрукти, яйця, висушені до стану каменя сири, які просто розсмоктують і жують у роті годинами. Як нутриціолог зауважу — це класне джерело білка і жирів із цільного, непастеризованого продукту. Такі тверді сири допомагали виживати в холодні зими ізольованим гірським жителям.
Ринки — великі, живі, дуже показові. Завалені локальними продуктами й імпортованими. У столиці їх навіть розділили на різні поверхи. Імпортна продукція, звісно, дешевша, і між мандаринами з Бутану й індійським кавуном місцевий житель вибере друге. У невеликих селах старше населення вибере традиційний рис, овочі та яйця, а ті, хто молодший, на жаль, тотально поглинуті різнокольоровими упаковками переробленої їжі: розчинна кава, солодка шипуча газована вода, зокрема з порошку, локшина у стаканах та інший корм.
З того, що входить до категорії «і смачно, і корисно» — якщо вже про Бутан розповідає консультант із харчування і нутриціолог! — наш вибір і рекомендації можна укласти в топ-3:
Сир із чилі. Це, власне, вся страва. Молоді сирні коров’ячі сири розплавляють у великій кількості рубленого зеленого чилі. Це гостро, це смачно і це дуже поживно.
Сочевиця. Данина дружбі з Індією. Не те щоб у Бутані часто і багато вирощували бобові, але їдять зараз дуже багато і на індійський манір: з овочами, пікулями і десятками прянощів. Крім дала, помічені індійські хліба і коржі роті, чапаті й алу паратха, коржі з картопляним пряним прошарком.
Тибетський чай. Неймовірно старе, традиційне питво зі збитого вершкового масла і чорного чаю з дрібкою гімалайської солі. Така собі тисячолітня bulletproof кава, задовго до трендів і кетодієт. А як ще виживати у скелястих горах?
Про те, як потрапити в Бутан
Чомусь вважається, що потрапити в Бутан складно. Це не так. Але є певна квота на кількість туристів на рік, а потрапити до країни можна тільки через акредитоване туристичне агентство. Коштує це немало — $250 на добу з людини. Ця сума охоплює проживання, переміщення і харчування. Але чудес очікувати не варто — це бідна, «початкуюча» туристична країна. Літають у Бутан тільки місцеві авіалінії, і вони теж недешеві. За чотириденну поїздку з перельотами (Катманду — Бутан — Бангкок) ми заплатили $3500.
У нас був автомобіль із водієм і гідом, і щовечора ми просили повезти нас на ринок, щоб купити фруктів і горіхів. Сертифіковані гіди всі дуже добре натреновані. З глибокими знаннями історії, але й часто з «правильними» відповідями. Всі, кого ми зустрічали, були дуже доброзичливими, дуже відкритими та дуже старалися. Це ще одна сильна сторона країни: англійська — друга офіційна мова в Бутані, так вирішив король. Усе молоде покоління з дитинства говорить на ньому вільно. Той же король запровадив суворе правило носіння національного одягу для всіх локальних держслужбовців і гідів. Ти просто не потрапиш у жодний державний орган чи національний музей, якщо на тобі немає картатого пледа-спідниці, гольфів, туфель і певного кольору шарфа. Шарфи варіюються за відтінками залежно від рангу і цілей.
Любителям live like a local, як ми, у Бутані робити особливо нічого. Туризм у сучасному розумінні цього слова тільки починає сюди приходити, і, гадаю, незабаром усе почне швидко змінюватися. Щось у хорошому, а щось у поганому сенсі. На кілька днів, якщо є бажання і можливість, поїхати однозначно варто. Адже такого безпечного «середньовіччя» з класною природою годі й шукати.
