Наталія Лазебникова — прима-балерина Національної опери України, де вона танцює вже протягом 20 сезонів. Вона віддає перевагу змістовним ролям, обирає сильні, драматичні сценарії. Наприклад, 19 лютого ви зможете побачити її в балеті «Раймонда», і, як каже Наталія, це шедевр класичної спадщини, в якому об’єднані драматизм із філігранною класичною технікою.


До 14 лютого, Дня всіх закоханих, ми поговорили з Наталею про любов до театру, балету і танцю — як це мистецтво змушує забути про все, чому важливо вчитися не віддавати всю себе на сцені та як артисти відчувають взаємодію з публікою.


У нашій професії — не знаю, добре це чи погано — дітей віддають на балет у ранньому віці, і найчастіше дитина не особливо має право вибору. Їм складно уявити собі, у що вони поринуть — балет шалено красиво виглядає зі сторони, але зсередини це доволі важка та виснажлива професія. Не всім вистачає на неї сили волі, терпіння і витривалості. У моєму випадку це була мамина мрія: практично щовечора ми ходили в оперний театр, я займалася художньою гімнастикою, і в підсумку до 9 років було вирішено вступати до хореографічного училища.

 

Вже з 12 років я подавала надії як балерина — їздила на конкурси, займала там місця, і ця перспектива мене дуже захоплювала. Мені подобалося, що можна проживати безліч життів на сцені, мені подобалася можливість подорожувати, подобалося, що тобі підвладне поринути і в казку, і в трагедію, і в драму. Ця багатогранність дуже підкуповує. Тож ще дівчинкою в училищі я зрозуміла: щастя займатися тим, що ти любиш.


Протягом 20 років у мене була улюблена футболка, яку я завжди одягала перед спектаклем і в антракті. І я знала, що, якщо її не буде, щось може піти не так. 20 років я її ніколи не забувала, завжди брала з собою на гастролі — а ось недавно вперше в житті забула. І зрозуміла, що головне все-таки настрій. А ритуали у всіх акторів свої.


Мене виховували як лірико-драматичну балерину. Я вмію відчувати драматичні ролі, вмію їх передавати. Але, знаєте, в наш час балетні амплуа трохи стерлися. Артисти стали багатограннішими, і сьогодні ми беремося за будь-які партії, щоб спробувати себе в усьому.

 


Я дуже залежу від настрою та стану публіки. Буває, що закінчується спектакль, і ти півгодини після нього сидиш у гримерці та ридаєш — такий важкий осад, така важка аудиторія. Але трапляється, звісно, отримати емоційний заряд, піти натхненним і повним сил.

Мені здається, коли ти граєш на сцені, на енергетичному рівні повністю відкриваєшся, і твоя душа повністю оголена. Тому ти мимоволі чіпляєш енергетику залу та несеш її з собою. Як потім цю енергетику змити? Душ. Серйозно. Якщо дуже важкий спектакль, я прямо тут у театрі стаю в душ і чекаю, поки оговтаюся.

Я один раз у житті стрибала з парашутом — адреналін і хвилювання, які відчуваєш перед стрибком, абсолютно відповідні виходу на сцену. Але це хвилювання — те, чим ми харчуємося, це наші гострі відчуття, яких іншим людям частіше не вистачає. Воно збагачує життя в емоційному плані.


Джульєтту, свою першу велику партію, я досі вважаю найсерйознішою своєю роботою. Дивно, що художній керівник театру довірив мені цю роль, як тільки я прийшла з училища — виходить, я танцювала її, коли мені ще не було й 18 років. Це дуже важко, тому що роль Джульєтти дуже непроста емоційно, її зазвичай дають більш зрілим балеринам якраз тому, що вони вже відчували щось подібне у житті та можуть донести це публіці. Але я досі ставлюся до цієї партії з трепетом, вона залишилася для мене найдорожчою. Може, тому що перша. Може, тому що складна. Але після цього спектаклю тебе немає добу. Ти віддаєш публіці весь свій внутрішній запал, всю енергію — і потім дуже складно відновлюватися.


Мені здається, артисти балету — трохи психічно нездорові люди. Уявіть: стільки разів помирати на сцені, закохуватися, проживати безліч життів. Але зате після цього в реальному житті ти мудріший, більш усвідомлений. Ми викладаємо на сцені багато емоцій, і це дозволяє бути спокійнішими. Хоча, напевно, це індивідуально.


Я — мама двох дітей. Кожен день мені потрібно приготувати їжу, забігти до школи, всіх одягнути та взути, вирішити якісь побутові питання. Все це іноді важко позначається на професії — вона вимагає великих фізичних зусиль, і одна безсонна ніч може зіпсувати три репетиції. Тому ти вчишся мобілізуватися, фокусуватися і розуміти: «Так, ось так ти живеш». Цьому просто вчишся. Десь допомагаєш собі масажем або ванною, намагаєшся виспатися добряче, хоча ось це — найбільша рідкість.


Просто заходячи в балетний зал, забуваєш про все. Про проблеми вдома, про те, чим сьогодні годувати дітей, які у них оцінки і чи не забула ти заплатити за комунальні послуги. Ти занурюєшся в себе, адже ця професія вимагає величезного самоконтролю й дисципліни. Необхідно піти всередину та самостійно виправити всі помилки і недоліки, які у тебе є. Балет дозволяє абсолютно відключитися від усього іншого, що відбувається у світі.

Моїм першим педагогом була Раїса Олексіївна Хилько. Коли вона станцювала свій останній спектакль у Національній опері, подарувала мені свої пуанти та програмку. І я пам’ятаю це досі. Раніше була якась традиція спадкоємності, і було прийнято, щоб балерини, які займають високе місце в театрі, йдучи, передавали його комусь.

 


Коли я була молодшою, мені було складно переключатися між роботою та домом. Я приходила додому в стані перезбудження, з сильними внутрішніми переживаннями, коли всередині тебе ще щось вирує, і ти намагаєшся відпустити це, а не виходить. Звичайно, з плином часу вчишся це контролювати. Вчишся багато партій передавати більше пластикою, ніж емоціями — черпаючи, зрозуміло, з внутрішнього світу, але залишаючи при цьому щось для близьких і для дітей. У мене є золоте правило: приходячи додому і стоячи на порозі квартири, я все залишаю за дверима. Але до цього доводилося себе привчати.