Перевести подих: що цінного дав нам карантин і як освоїти цей досвід

Ольга Євланова
тренер-психотерапевт,
автор і ведуча проекту «Школа Здорових Дорослих»

«Білка вийшла з колеса», — так говорить про досвід карантину й ізоляції наша експертка, психотерапевтка Ольга Євланова. Що дав нам карантин? Як він змінив нас? Як підбити підсумки цього періоду та не прогаяти ті можливості, які він дав? Особливо неочевидні, найглибші. Ймовірно, вони поки проміжні — пандемія ще набирає обертів, а процес змін усередині кожного з нас триває. Але досвід, що накопичився, варто освоїти. Про це ми й поговорили з Ольгою.

У чому користь карантину як досвіду?

Я часто чую про карантин такі фрази: «Я навчилася готувати», «Я зрозуміла, як вдома затишно», «Нам так добре, ми все налагодили», «Я зрозуміла, що мені не подобається (подобається)». Люди вийшли з колеса виживання і зустрілися зі своїми цінностями. Це досвід, якого сучасна людина до локдауну і карантину була позбавлена. І так у всьому світі. Ніхто не стикався ні з чим подібним, нам нема в кого спитати поради — можна тільки отримати цей досвід самостійно.

Нам дуже пощастило. Кожен був змушений спертися на себе, свої смисли та перспективи. І зрозумів, що йому не потрібно стільки грошей, одягу, їжі, навіть стільки спілкування. Виявилося, найцінніше — це близькі люди, якість стосунків, вміння подбати про себе, своє тіло і здоров’я.

Ми могли зрозуміти, що, виявляється, коли зупиняємося, матеріальний світ — це віддзеркалення почуттів. Навіть до такої смертельної загрози звикаєш. І на цьому тлі ми все одно шукаємо, чим наповнити свій день і своє життя, відбираємо, що для нас важливо, а що ні.  

Уже зараз, через довгий час ізоляції, відчуття того, щоб бути на зв’язку з собою, дуже цінне. Його не вистачає. І відчути цей голод до карантину було неможливо. Тепер же кожен ставить собі запитання: як я буду жити завтра? Навіщо мені виходити з дому? Раніше в цьому була гостра потреба, а тепер її немає.

Те, що карантин тривав не дві тижні, — дуже добре. Старі правила зазнати краху, але в нас у всіх був час засвоїти нові, побудувати свої, а потім із цим пожити, звикнути. Пройти адаптаційний період. Ейчари та керівники знають, що від людини марно очікувати високої ефективності в нових умовах. Через місяць вона тільки починає орієнтуватися, що відбувається навколо неї. Стандартна програма відпочинку в санаторії теж триває 21–28 днів. Цей час необхідний організму, щоб вийти з режиму виживання. У карантині до нових правил додалася ще глобальна невизначеність, яка давала додаткову напругу. Щоб впоратися з цим, до нього потрібно було звикнути й розслабитися. У нас така можливість була.

Багато хто для того, щоб упоратися з труднощами, додає собі активності. Напруга наростає, і тоді здається, що рішення знаходиться швидше, однак виявляється неефективним. На початку карантину трапився бум челенджів, марафонів, усі вчилися, отримували нові навички. Але більшість у якийсь момент зіткнулися з опором із боку організму, який говорив: «Ні, розслабся».

Карантин дав змогу прожити й це, відчути потреби організму та зв’язок із ним. І зв’язки з іншими теж. Ми усвідомили цінність людей, значущість стосунків, стали більш дбайливими. Усвідомили свою вразливість, могли почати розуміти її в інших — і більше співчувати, бути турботливими. Так вразливість перетворюється на ресурс.

Як карантин змінив стосунки з собою?

За час карантину ми отримали можливість експериментувати з собою і робити це як завгодно. Пробувати готувати їжу, займатися фітнесом, вчитися. Або нічого не робити. Можна було спробувати й вибрати, що підходить. Для багатьох це стало відкриттям — що, виявляється, можна вибирати. Багато хто навчився приймати себе, причому будь-якими. У цьому, на мій погляд, став у пригоді обмін досвідом. Люди писали в соцмережах, що, скажімо, взялися за кілька челенджів і врешті від усіх відмовилися або купили купу онлайн-курсів і не хочуть їх дивитися. Кожен зміг усвідомити свою цінність і зрозуміти, що він може бути будь-яким. А ще знайшов способи, за допомогою яких може себе підтримувати.

Крім того, у нас з’явився простір для себе. За попереднього ритму життя кожне вільне містечко швидко заповнювалося іншими справами. Наприклад, у разі пропуску двох-трьох тренувань до них було вже дуже важко повертатися, тому що з’являлися інші заняття і завдання. А під час карантину залишалося більше місця і можливостей. І те, що зупинялося, можна було запустити знову — по-іншому, більш зручним чином.

Як карантин змінив стосунки з партнерами?

Під час карантину у багатьох стосунки проявилися: від захвату бути разом до сплеску домашнього насильства. Багато хто говорить про те, що їхні стосунки стали кращими. Так сталося тому, що з’явилася можливість прислухатися один до одного, а також до себе — до своїх потреб, до того, чого у стосунках не вистачає, а чого достатньо. Буває, парам радять разом зробити ремонт, щоб зрозуміти, чи підходять вони один одному, чи ні. А я б радила пожити разом місяць, особливо ні на що не відволікаючись. 

Досвід у кожного свій, але в партнерстві є і спільна частина. Карантин проявив те, що відбувається у стосунках насправді: чи це партнерство, чи це просто спроби не помічати, що все розвалюється. Найкраще поговорити особисто, обговорювати такі речі в листуванні не варто. Почніть із того, що вам сподобалося, що вийшло за цей час, і запитайте, як партнеру було з цим. Розповідаючи про свій досвід, підкреслюйте, що вам сподобалося те, що він робив і як він це робив. Якщо ви хочете продовження, говоріть про це як про спільні дії: «Мені б хотілося, щоб ми продовжували».

Важливо не перетворювати таку розмову на допит. Другий має право сказати: «А я не знаю, як мені було. Я не замислювався ». Те, що він вас почув, — уже добре. Попросіть його розповісти, якщо щось згадає, — залиште двері відкритими. Якщо хтось один щось зауважив, промовив, а другий почув — це вже закріплення загального досвіду. Така розмова допоможе зрозуміти, що вас пов’язує. Або навпаки — задуматися про те, чи є у стосунків перспектива.

Якщо так сталося, проговоріть: вам було нелегко і ви бачили, що йому теж. Ви часто сварилися, і це виснажувало. Запитайте, що трапилося і чому так сталося. Чи настільки ви близькі люди, щоб будувати щось далі? Або, може бути, настав час подякувати один одному за те, що у вас було? Це дуже складна розмова. Але коли обстановка спокійна і ви ще готові один одного чути, її можна провести з меншими втратами.

Чи є найбільш вдалий час для того, щоб засвоїти отриманий досвід?

Я рекомендую робити це вечорами кожен день. Спосіб може бути будь-яким. У когось є звичка писати від руки щоденник. Хтось робить це в електронному вигляді. Хтось фотографує важливі моменти та зберігає фото. Хтось купує предмети або зберігає листування.

Пам’ять працює вибірково і точно не зберігає всього. Тому з часом акценти та сприйняття подій змінюються. Вже доведено, що показання свідків під час розслідування злочинів розрізняються не тому, що люди спотворюють їх навмисно. Просто вони по-різному, кожен по-своєму запам’ятовують події й обставини. Люди асоціативні та непрямолінійні. Якщо ми не звертаємо на щось уваги, його немає. Щоб набути досвіду, його треба фіксувати.

Як засвоювати досвід і що для цього слід зробити?

Я рекомендую щодня записувати подяки: по чотири собі, світу й оточуючим людям. Це спосіб освоювати щоденний пережитий досвід як ресурс. Ось чому це важливо.

Нам дуже часто хочеться захищатися від того, що відбувається у житті. Але якщо щось виявилося неприємним і не подобається, це не означає, що воно не повториться. Щоб упоратися з цим, треба вміти знаходити в собі сили, спиратися на себе. Щоденник подяки допомагає помітити, що хорошого трапилося за день, що з нього можна взяти для себе.

Знайти на це сили теж буває непросто. Щоб було легше, я рекомендую написати 120 досягнень, викликів, які людина пережила сама, а також пережили його близькі: батьки, брати, сестри, бабусі й дідусі, прабабусі й прадідусі. Скласти список із 30 досить легко. А для 120 доведеться подумати. У цей час людина буде усвідомлювати: «Якщо моя близька людина зуміла це зробити, значить, цей досвід якось був мені переданий. Значить, і я, напевно, зможу впоратися».

Я раджу також пов’язувати сьогодення і минуле з майбутнім. Для цього вибрати якусь свою мрію і брати щось із неї в кожен свій день. Наприклад, можна мріяти об’їхати весь світ і засмучуватися, що цього поки не сталося і невідомо, чи станеться коли-небудь. Але можна об’їхати Київську область або якусь частину України, вийти з дому й обійти свій район. Це означає взяти у свій день частину мрії й використовувати той ресурс, який доступний.

Варто також уявити, що те, чого дуже хочеться, вже сталося. Наприклад, ви навчилися літати або отримали те, про що давно мріяли. Яким буде ваш день? Чим ви його наповните? Чи зміниться в ньому щось? Відчуття того, що ми чогось не отримуємо, завдає страждань. Завдання мозку — забезпечити виживання, тому він помічає небезпеку. Ми добре розуміємо, чого не хочемо, але при цьому забуваємо подумати про те, чого хочемо. Думаючи про те, що небажано для вас, запитуйте себе, чого хотіли б замість цього. І це стане можливістю спертися на реальність. 

Ці кілька місяців — лакмусовий папір того, хто ми, як ми вміємо і не вміємо бути щасливими, про наші границі, прагнення і можливості. Цим часом все не обмежується. У період карантину й ізоляції запустилися процеси змін, але вони триватимуть ще довго. І це дуже цікаво. Хочеться обов’язково побачити, що вийде в підсумку, тому що фінал залишається відкритим.