Рак: життя під час хвороби й лікування. Історія Наталії Морозовської

Складно уявити, що відчуває жінка, коли чує діагноз «рак молочної залози». Так, життя й все навкруги змінюється, але це не вирок. При своєчасному виявленні перших ознак хвороби треба відразу звернутися до лікаря. Тоді хвороба піддається лікуванню й її можна подолати.

Ми поспілкувалися з Наталією Морозовською, яка поборола хворобу й закінчила лікування дев’ять місяців тому. Наталія поділилася своєю історію: як проживала період лікування і реабілітації й що допомагало триматися в такий складний період життя.

Наталія: Я ніколи не вірила в бога, ну, може, за рідкісним винятком моменту в підлітковому віці, коли панічно хотілося кричати про допомогу, а з реальних людей звернутися не було до кого. Від розпачу я звернулася до бога, але відповіді не почула ні від нього, ні від всесвіту, ні від вселенського розуму, так що довелося винести урок на решту життя, що звертатися за вирішенням проблем і питань можна тільки до себе і до небайдужих до твого життя близьких людей. М-да… урок було засвоєно однозначно, тож коли, приблизно на 100 день війни росії з Україною, під час звичайного медогляду мені раптом поставили діагноз «рак грудей», це прозвучало скоріше як дуже злий анекдот, ніж як вирок. Серйозно?! Онкологічне захворювання?! Зараз?!

24 лютого, прокинувшись від першого, далекого й глухого вибуху, я схопила дітей, уже зібрану валізу, продукти, тривожний рюкзак і сівши з чоловіком у машину, 22 години їхала на захід України, у вже заздалегідь домовлене місце, куди ми 15 років їздили кататися на лижах. 

Так, я безперечно пережила стрес, але його пережили тією чи іншою мірою всі жителі моєї країни, і мій був далеко не найбільший, а ось онкологію знаходять далеко не у всіх. Навпаки, це були єдині три місяці мого життя, які я провела на свіжому повітрі, їла екологічні продукти, щодня займалася по 40 хвилин на тренажерах і обливалася крижаною водою з гірської річки всю весну. І тут на тобі — фіналом цього став рак. Абсурд. Хоча таке ніколи майже не буває закономірністю, але в мене, як мені здавалося, передумов не було. Я завжди вела правильний спосіб життя, не зловживала, не піддавалася, вважалася здоровою як кінь, діяльною, живою та активною.

Я не занурюватимусь у те, як я це пропустила, як виявила — тут у кожного свій шлях і свій досвід, і інший на себе приміряти не варто. Тож цей момент я промину. Але стадія виявилася вже не першою —  другою, власне. Отже, я потрапила на весь можливий спектр лікування: хіміотерапія, операція з видалення органу, опромінення, гормонотерапія.

На момент озвученого мені діагнозу розпочинався четвертий місяць війни. За цей час усі вже начиталися і надивилися дуже багато жахливих жахів. Страждали діти, вагітні, жінки, люди похилого віку, хворі, молоді хлопці, багато різних людей, тварини… Була просто незліченна кількість трагічних і нічим не спровокованих бід, прикростей, трагедій, жахів і несправедливостей. Смерті, зґвалтування, тортури, знущання… Так, уже були серед цього знайомі мені люди. Не просто з хронік та оповідань, а ті, кого я знала особисто. Були і загиблі, і покалічені долі. На цей момент мене цілком спокійно можна було вважати щасливою, тому що вся моя сім’я була ціла, діти живі, будинок незруйнований, ми з чоловіком залишилися обоє з роботою. Так пощастило не всім. Далеко не всім. Тому порожнього традиційного риторичного питання «чому я?» навіть не виникло. 

Справедливості в житті ніколи не було й немає і близько. Я повністю доросла для розуміння цього. Коли мені озвучили, що мені відріжуть груди, то в голові відразу виникли думки про наших солдатів, у яких через поранення ампутували кінцівки, хтось позбавлявся зору, слуху, набував інвалідності. Це все було перед очима весь цей час. Усіх їх хотілося обійняти, підтримати. Хотілося, щоб усі адаптувалися у житті. Це все були герої! Це наша честь та гордість. Хотілося, щоб усім змогли створити гідні протези. Було абсолютне розуміння, що тепер такі люди — частина нашого життя, що це не соромно, не некрасиво, а дуже гідно, що маємо дати їм любов і всіляку підтримку. Не знаю, чи змогла я точно передати свої відчуття, але раптом я — одна з них, у мене відріжуть груди. Ну, орган, відразу скажемо так, не життєво необхідний для жінки за 40, що вже вигодувала двох дітей. Це не рука, не нога, на самообслуговування жодним чином не впливає. Я без комплексів! Завжди себе так відчувала і позиціонувала, настав час це довести. Це можна легко в одязі приховати. Приховати спідньою білизною. Можна навіть носити купальник. Так що неприємно, але краще так, ніж щось гірше. 

Не можу сказати, що чоловік так само легко сприйняв діагноз. Для нього це було трагедією та шоком. Він щосили кинувся мене жаліти. Ось так — не підтримувати, а саме жаліти. Це було неприємно. Підтримувати він зовсім не вмів. Емоції та всіляке їхнє вираження — це взагалі не його. Негативних він звичайно насипати може, а от з позитивними, ніжними або приємними, тут нолик. Довелося його довго витягувати на розмову, щоб він добре подумав головою і прийняв більш дорослу позицію. Тут мені було легше, напевно, ніж іншим у цій ситуації, тому що я завдаю тон у нас у сім’ї. Він мав вибір: прийняти мою позицію або не прийняти її. Зрештою нам таки довелося розійтись. Коли я в лікаря якось спитала, який саме етап лікування найтяжчий, він, на мій подив, на це відповів, що 70% пар, опинившись у такій ситуації, розлучаються. Ми не стали виключенням.

У цій біді одразу приходить чітке усвідомлення, що поряд знаходиться не та людина. Це був ще один зовсім зайвий тягар. Тож якщо ваша ситуація інша і вас підтримують, то не сприймайте це як належне, бо то є швидше диво і везіння, ніж закономірність. Пам’ятайте: хвору людину важко підтримувати, тож не ускладнюйте оточенню цей процес, і помічників біля вас буде більше. 

Треба сказати по правді — я справжня красуня! Завжди нею була! Ну років із 15 точно. Завжди легко знаходила мову із чоловічою статтю. Почувалася серед них як риба у воді, любила з ними проводити час, спілкуватися та дружити. До 42 років я цього не втратила. Іноді на вулиці зі мною все ще загравали. Я бачила інтерес серед знайомих, колег. Нічого це змінити не мало. Навіть хвороба. Я завжди пишалася тим, що маю гостре почуття гумору і впевненість у собі його поширювати у зовнішній всесвіт. Це хворобою не забереш. Тому я швидко взяла себе в руки і прийняла ситуацію. 

Адже тут усе дуже спірно: пощастило — не пощастило. Серед онкохворих теж є своя градація щасливчиків і невдах. Так, існують різні стадії: пощастило, якщо рання, не пощастило, якщо пізня. Пощастило, якщо оперований орган, не пощастило, якщо ні. Пощастило, якщо пройшов через це один раз, не пощастило, якщо повертатимешся до цього знову і знову. Я вирішила, що ще є всі шанси віднести себе до щасливців. Поки не було приводу думати інакше. І так — я захворіла, мені треба вилікуватись. Ось так я все це сприйняла! Мені пощастило: моя хвороба виліковна, хоча шлях треба буде пройти нелегкий і немаленький!

Мені завжди здавалося, що я якась особлива. У мене вставлений якийсь стрижень, міцніший, ніж у інших. Позитив, гумор, веселий погляд на речі — це завжди було моє. Але не було до цього випадку гідного цьому застосунку. Так, я створила приватний бізнес середнього рівня з нуля. Успішні стосунки з колегами. Самостійно заробляю і ні на кому не зав’язана. Але внутрішній стрижень вставлений для чогось ще, чогось більшого. І тут ось воно! Я захворіла на онкозахворювання під час війни! І я на диво спокійно це все усвідомила. Я навіть не плакала. Життя напередодні, судячи з усього, дало додаткове гартування.

Я трошки опишу свій шлях, поділюся досвідом, подіями, думками та переживаннями. Я спокійно опишу все як є. Усі, хто через таке проходив, мають свої історії. Треба ними ділитися, щоб людям, які потрапили в подібну ситуацію, було простіше! Як мені здається, це має їм допомогти. Адже, прочитавши мою історію, вони зможуть легше прийняти те, що відбувається з ними. Вони заздалегідь знатимуть, через що доведеться пройти, які етапи, які переживання трапляються. Може, якісь кроки робити не варто, а які спробувати застосувати для себе. Також це можна прочитати тим людям, які опинилися у вас у групі підтримки, щоб краще зрозуміти ваші переживання і допомогти вам пройти цей шлях максимально легко. Ну, чи хоч усвідомлено.

— Наталіє, якими були перші думки, коли ви дізналися діагноз?

Я отримала діагноз у приватній клініці. Трохи, скажімо так, ошелешена була запропонованим мені способом лікування. Я не готова була відразу на весь спектр: хімія, операція з видалення грудей, опромінення, гормональна терапія. Для людини, яка не їсть таблетки, не ходить по лікарях практично взагалі, це було, як-то кажуть, «ту матч». Відразу це переварити було складно навіть такій залізній людині, як я. Я почала чіплятися за те, що способи лікування є різні. У моєму випадку це була помилка. Адже у всіх місцях — від державних до приватних клінік — усі називали один спосіб лікування, без варіантів. Різниця була тільки в умовах і цінах. Але спочатку я шукала всілякі варіанти, радилась, ходила, дізнавалась. Якоїсь миті я вже зрозуміла, що всіх обійти я не можу. Але з усіх, кого відвідала, не пошкодувала ні про кого. Усі дають якийсь досвід та розуміння. 

Комфорт у цій ситуації — це не примха. Якщо потрібно пройти якийсь неприємний і нелегкий шлях на зразок пологів або лікування, добре, якщо є можливість якось цей шлях зробити приємнішим. Тому підберіть заклад, у якому вам затишніше.

— Дізнатися про хворобу під час війни — подвійний стрес. Як ви це сприйняли в таких небезпечних умовах?

Коли я розглянула всі можливі варіанти і визначилася з планом, я прокинулася о 6-й ранку від свисту ракет над будинком. Три ракети, одна за одною. Цей звук, почувши раз, ні з чим не переплутаєш. Тут однозначно не пощастило. Проживши перші три місяці війни високо в горах Закарпаття, я про це тільки читала в новинах. Щоразу прочитавши про загибель дитини, я в середині себе ставила запитання: «Чому ви не поїхали в безпечне місце, якщо у вас діти?»

І ось тепер я в пастці. Я з дітьми застрягла у Києві. Ми спустилися з гір, щоб сходити до лікаря на звичайний огляд, купити квитки в Іспанію і через тиждень поїхати туди від війни. Я та діти. Але мій діагноз не дав нам це зробити. Тут не пощастило. Тому, хто це сьогодні читає через схожий діагноз, але все це з ним відбулося не у воєнний час, однозначно пощастило більше ніж мені! Так, це, з одного боку, допомогло мені якось простіше прийняти хворобу через загальне горе навколо, але з іншого — вибір між своїм життям і життям дітей — це жах і абсурд. Щоб я вилікувалась, а як наслідок не померла від раку, коли моїм дітям 11 та 4 роки, я маю залишитися у Києві та терміново розпочати необхідні процедури. Прийти до лікувального закладу, який може стати метою російської ракети у будь-який момент. А щоб моїм дітям не загрожували обстріли, я мушу їх вивезти або вглиб України, де я зовсім не можу лікуватися, або за кордон. За кордоном: де лікуватися, де жити, що їсти, хто стежитиме за дітьми, коли я на лікуванні? Це все запитання, на які я відповідей не мала. Або я в такому складному стані стрибаю в нікуди, ризикуючи своїм життям, або залишаюся в кращих для себе умовах, але ризикую дітьми і собою.

Того дня, коли над моїм будинком пролетіли ракети, мені пощастило: вони пролетіли повз мого дому до сусіднього району і там, на жаль, потрапили в житловий будинок. Загинули люди, батько сімейства, дочку якого витягли з розривом шиї з-під завалів. Дивом у неї не зачепило артерії. Декількома годинами пізніше з-під бетонної плити витягли її напівживу матір. Це страшно. Що я тут роблю, думала я, обіймаючи своїх дітей. Треба сказати, що я не сором’язлива і завжди легко звертаюся за допомогою до людей. Допоможуть — дякую, як ні — то без образ. Я всім одразу сказала про свій діагноз.

На момент прильоту ракет у мене була низка телефонів благодійних організацій. Я у всіх попросила допомоги! Але після 130 днів війни закордон був переповнений нашими біженцями та хворими. Охочих прийняти мене з діагнозом на лікування з двома дітьми на забезпечення вже не знайшлося. І тут знову пощастило/не пощастило. Мені є де вдома жити, є кому з дітьми допомагати (сусіди, родичі, що дуже важливо в цій ситуації), є де лікуватися в прийнятних умовах. Я обрала сама собі варіанти, які годяться саме мені. АЛЕ! Єдине, що заважає далі рухатися, — це війна і ризик власними дітьми. Але через хворобу приїхати до табору біженців, у нікуди, без лікарні, готової мене прийняти, я не могла. Я залишилась в Україні. Мені дуже допомогли небайдужі знайомі та зовсім не знайомі люди. Мені пощастило знайти відповідний вітчизняний благодійний фонд, який мене підтримав. 

— Тобто все лікування проходило в Україні?

Так. Зрештою я пройшла курс хіміотерапії. Дуже вдячна за це лікарям, медсестрам та воїнам ЗСУ, які в цей час боронили мою державу, відтіснивши ворога від Києва, закривши поступово небо над моїм містом і давши мені можливість лікуватися і врешті одужати. Хіміотерапію я проходила в блекаути (осінь — зима 2022 року). Тому я точно знаю: якщо це можна пройти навіть у таких тяжких умовах, то це цілком під силу. Загальна незламність народу навкруги надавали додаткової сили та наснаги! Наприкінці січня мені зробили операцію.

— Період реабілітації був складним?

Період реабілітації був не з легких однозначно. Але з кожним днем наставало покращення. Зараз потому вже минуло дев’ять місяців. Я знову красуня, у мене густе і тепер кучеряве волосся. Я роблю тричі на тиждень фізичні навантаження. Мені поставили силіконові імпланти. Я маю романтичні стосунки із вартим уваги чоловіком. Діти підросли і буденно щасливі. Я повністю повернулась до звичного мені життя. Однозначно вважаю себе везучою і щасливою людиною! Я здорова — чого і всім вам бажаю від щирого серця!

Але є одне але: тепер я точно знаю, що боги існують! Для мене боги — то ЗСУ! Тож я тепер чемно їм молюся і в міру своєї можливості приношу дари (донати).