Ритм життя: Ганна Різатдінова

Здалеку здається, що професійні спортсмени — люди зовсім з іншого тіста: з непереможною волею, силою духу, терпінням і хоробрістю. Поговоривши з Ганною Різатдіновою, українською гімнасткою та медалісткою літніх Олімпійських ігор у Ріо-де-Жанейро, залишається тільки констатувати: так, все так і є. Але за цим фасадом ховаються і тендітність, і трепетність — а ще багато любові. Знайомтеся з Ганною: впевнені, у вас вона залишить таке ж враження.

Перше, що я роблю, тільки-но встаю, — випиваю склянку води з лимоном. Мене привчили до цього ще з часів професійного спорту. Наш лікар пояснював, що таким чином ми допомагаємо організму прокинутися. Далі — якщо у мене є 30 хвилин, я займаюся йогою. Я багато раз помічала, наскільки легко стає дихати, якщо зробити базових 6–7 асан. Потім — прості б’юті-процедури та сніданок. А потім уже прокидається син.

Щоранку я зважуюся. Таким чином я оцінюю, як багато і чого я можу сьогодні їсти. Ця звичка залишилася ще з часів гімнастики — нас зважували там по 4 рази на день. У нас був графік ваги, і дуже жорсткий. Кожен грам був на рахунку.

Моя мама — тренерка з художньої гімнастики, а тато — людина з дуже сильним, часом навіть жорстким характером. Тому коли мене відправляли на навчання гімнастики в Київ, дуже довго вбивали в голову: ти їдеш працювати, а не відпочивати. Мені говорили: «У тебе немає подруг, ти їдеш до Києва не дружити, не гуляти парками, не ходити в кіно. Ти їдеш працювати. Ти мусиш першою приходити в зал і останньою йти звідти. Ти повинна працювати більше за всіх; усі йдуть на перерву, а ти залишаєшся». Я на хлопчиків тоді навіть дивитися боялась: тато сказав, якщо раптом я в когось закохаюсь і почну ходити на побачення, це все, спорту кінець. Дуже важлива думка, яка запала мені тоді в голову: у 20 або 30 років гімнастика вже піде від мене, я не зможу більше займатися професійно. А прогулянки та кіно — це буде, це залишиться назавжди.

Я усвідомлюю те, що пожертвувала дуже багато чим. І всі, хто мріє про професійну кар’єру спортсмена, мають знати й розуміти, на що доведеться піти, якщо ви виберете великий спорт. Потрібно відмовитися від друзів, від особистого життя, від спілкування з батьками та віддати 8 років спорту. Це важко. Але натомість, якщо ти будеш добре працювати, запишеш своє ім’я в історію.

Професійний спорт подарував чимало комплексів. Я досі борюся з ними. Це нелегкий процес. Але водночас спорт і мої тренери дали мені дуже багато.

Коли я дізналася, що вагітна, одразу ж накупила книжок про материнство та цілими днями дивилася лекції про те, як виховувати дитину. Але в результаті, коли народився малюк, жодна фраза і жодна думка мені взагалі не знадобилися. Все дуже індивідуально. І я плюнула на всі правила та зрозуміла, що у вихованні їх немає.

Я намагаюся бути найкращим другом своєму малюкові. І ми дійсно хороші друзі: я вже дуже чекаю, щоб він підріс і ми разом із ним ходили на концерти й у кіно. Для нього мама — це все. Він ніби мій маленький хвостик! Наприклад, якщо я вранці займаюся йогою, він теж буде поруч присідати. Мрію, щоб в один прекрасний день я поїхала на Олімпійські ігри та плакала від щастя, дивлячись, як він завойовує медаль.

Я дуже люблю гуляти новими містами та розглядати визначні пам’ятки. Я була позбавлена цього у спорті — ми об’їхали більшу частину земної кулі, але не бачили зовсім нічого. Абсолютно! Це такий парадокс. Ми бачили готель, тренувальний зал і аеропорт, це все. І після завершення кар’єри у мене була мета потрапити в ті ж місця, але вже насолодитися і нарешті їх побачити.

На мою першу зарплату я купила собі нові булави та м’ячик, дуже добре це пам’ятаю. Вони бувають у різних кольорах, і я вибрала чорні булави та червоний м’яч.

Спортсмени заточені на те, щоб у день змагань усе склалося і все було ідеально. І якщо не дай Боже щось іде не так, ми відразу думаємо — це поганий знак, все провалиться. Перед участю в Олімпіаді в Ріо я дуже старалася відганяти від себе ці негативні думки. Мене часто запитують: «А як налаштуватися на змагання?» Це робота, це серйозна й інтенсивна робота. На жаль, у збірних немає психологів, а вони були б дуже потрібні. Тому що страх паралізує всіх. Коли ти бачиш Олімпійські кільця — я не можу передати, який клубок стоїть у горлі та як сильно хочеться просто втекти.

Я, як ненормальна, ходила і розмовляла сама з собою. Поганим ознаменуванням здається все: починаєш фарбуватися, стрілка йде нерівно — все, і відразу починаєш панікувати..

Я вчуся не звертати увагу на хейтерів, на людей, які несуть негатив. Взагалі, що я дійсно хотіла б поміняти в собі — це народитися в іншому місяці й не бути Раком. Раки так страшенно копаються в собі, це просто нестерпно. Мені здається, в якийсь момент мій мозок вибухне від того, що кожен шматочок інформації я обсмоктую й обмірковую годинами. Я дуже хотіла б бути пофігістом, ось. Але ні, якщо щось трапиться, я буду думати про це тижнями, дзвонити мамі та просити її заспокоїти мене.

Я у спорті — одна людина. Я після завершення кар’єри, після народження дитини — зовсім інша. А зараз, коли я сама виховую сина, я вже третя. Коли розумієш, що ти одна, з малюком на руках і вся відповідальність на тобі, коли ти ставиш собі купу запитань про те, що ж у стосунках пішло не так, коли у тебе загоюється величезна рана — це все процес формування. Це процес зростання. Завдяки цій ситуації я стала мудрішою, дорослішою та сильнішою.

Коли за часів професійних занять спортом наступали моменти, в які мені дуже потрібен був відпочинок, я завжди знаходила його в Лаврі. Бували моменти, коли я просто тікала з залу. Спочатку тренери дуже переживали та боялися, що у мене може не витримати психіка через жорсткість тренувань, але потім звикли: якщо Аня йде із залу — вона в Лаврі. Там панують спокій і благодать, і мені там дуже добре.

Багато людей бояться самотності, але для мене це не страшно. Для мене це означає ні від кого не залежати, значить, що ти дружиш сам із собою. Я люблю бути одна. Для мене нормально піти самостійно в кіно, мені ніхто для цього не потрібен.

Що мене робить щасливою? Здоров’я — моє і моїх близьких. У Минулого року я втратила дідуся, і зі мною сталося глобальне переосмислення. Я зрозуміла, якою цінною є кожна мить у житті. Ще для мене дуже важлива самореалізація: мати попит, бути потрібною, приносити користь. Сидіти вдома — взагалі не для мене. І, нарешті, сім’я. У мене є ідеальна картинка того, яку сім’ю я хочу. І нехай поки її немає, я знаю, що моя людина десь ходить, і ми обов’язково зустрінемося.

Я щаслива людина, я це розумію. Те, що у мене є в мої 26 років, — це дійсно велике щастя. І все це мені дав спорт.