Книжка «Самотність. Сила людських стосунків» колишнього головного хірурга США Вівека Мурті, що вийшла у видавництві «Лабораторія», піднімає важливу проблему – самотність як хвороба XXI століття. Пропонуємо уривок із книжки про те, чому почуття самотності піддається стигматизації та чим відрізняється самотність від усамітнення.


Що таке самотність? Це нібито просте запитання в наближеному розгляді стає неочікувано складним. Багато хто вважає самотність ізоляцією, проте між цими двома поняттями є суттєва різниця. Самотність – це суб’єктивне відчуття, що вам бракує потрібних соціальних контактів. Вона може відчуватись як скрута, покинутість чи відрізаність від людей, з якими ви маєте бути – навіть якщо навколо вас є інші люди. Чого бракує, коли ви самотні, то це почуття близькості, довіри та симпатії справжніх друзів, близьких і товариства.


Дослідники визначають три «виміри» самотності, які відображають певний тип стосунків, яких не вистачає. Інтимна, або емоційна самотність – це прагнення мати близьку людину, якій можна довіряти, чи партнера для інтиму, тобто людину, з якою у вас буде глибокий взаємний зв’язок любові й довіри. Реляційна, або соціальна самотність – прагнення мати якісну дружбу та соціальне товариство й підтримку. Колективна самотність –  жага мати коло спілкування чи спільноту людей, які поділяють ваше розуміння сенсу життя та інтереси. Усі разом, ці три виміри відображають повний діапазон якісних соціальних зв’язків, які потрібні людям для хорошого життя. Брак стосунків у будь-якому з цих вимірів може зробити нас самотніми, що допомагає пояснити, чому в нас може бути хороший шлюб, але нам однаково буде самотньо без друзів і товариства.


На відміну від почуття самотності, яке є суб’єктивним, терміном «ізоляція» описують об’єктивний фізичний стан перебування наодинці, без зв’язку з іншими людьми. Ізоляція вважається фактором ризику самотності, просто тому, що ви майже напевно самотні, якщо рідко спілкуєтеся з іншими. Але фізичне перебування на самоті не конче мусить перетворитися на емоційне переживання самотності. Багато хто з нас тривалий час проводить на самоті – коли нас так поглинає робота чи творчість, що ми зовсім не почуваємося самотніми. З іншого боку, ми можемо почуватися самотніми й емоційно одинокими, навіть якщо навколо нас є інші люди. Самотність визначається нашим внутрішнім рівнем комфорту.

Ізоляція вважається фактором ризику самотності, просто тому, що ви майже напевно самотні, якщо рідко спілкуєтеся з іншими.

Саме це відрізняє самотність від усамітнення. Коли нам самотньо, ми нещасні й прагнемо позбутися цього емоційного болю. На противагу до цього, усамітнення – це стан мирного перебування сам на сам із собою чи в добровільній ізоляції. Це чудова нагода для самоаналізу і можливість поспілкуватися із собою без того, щоб нас відволікали чи турбували. Усамітнення підсилює розвиток нашої особистості, креативність та емоційний комфорт, дозволяючи нам розмірковувати, відновлюватись і поповнювати запас життєвої енергії. На відміну від самотності, усамітнення не обтяжене соромом. Це радше сакральний стан.


Усамітнення теж може трохи лякати, навіть жахати, оскільки воно дає випірнути на поверхню як позитивним, так і негативним думкам та емоціям. Кімната, у якій ми зустрічаємося зі своїми демонами, не завжди буде тим місцем, куди ми зайдемо добровільно. Але саме в цій боротьбі ми опрацьовуємо проблеми, прояснюємо свої почуття і налагоджуємо комфорт із самими собою. Тоді налагодження комфорту в усамітненні – це невіддільна частина зміцнення нашого зв’язку із собою, а отже, й уможливлення нашого зв’язку з іншими. Парадоксально, але факт: усамітнення захищає від самотності.


Згідно зі звітом Фонду сім’ї Генрі Дж. Кайзера, опублікованим 2018 року, 22% всіх дорослих у США часто або завжди відчувають самотність або соціальну ізольованість. Це понад 55 мільйонів людей – значно більше, ніж число дорослих курців сигарет, і майже вдвічі більше, ніж людей з діабетом. Ці дані підтверджують і результати досліджень, проведених в інших країнах. Серед канадців середнього та похилого віку близько однієї п’ятої чоловіків та приблизно чверть жінок почуваються самотніми раз на тиждень або більше. Одна чверть дорослих австралійців також повідомили про те, що їм самотньо. Понад 200 тисяч людей літнього віку у Великій Британії «зустрічаються або розмовляють по телефону з дітьми, родичами та друзями рідше ніж раз на тиждень»; а в Японії понад мільйон дорослих підпадають під офіційне урядове визначення соціофобів, або хікікоморі.

22% всіх дорослих у США часто або завжди відчувають самотність або соціальну ізольованість. Це понад 55 мільйонів людей – значно більше, ніж число дорослих курців сигарет, і майже вдвічі більше, ніж людей з діабетом.

Що заважає всім цим людям просто вступити в якийсь клуб, знайти нових друзів чи возз’єднатися з родичами та давніми друзями? Якщо одним словом, то сама самотність. Коли нам уже самотньо, а ми бачимо, як інші розважаються разом і насолоджуються товариством одне одного, то природна схильність диктує радше замкнутися в собі, а не долучитися до гурту. Ми боїмося, що нас затаврують і критикуватимуть як аутсайдерів. Тому ми приховуємо справжні почуття навіть від тих, хто може до нас тягнутися. Сором і страх спільними зусиллями перетворюють самотність на стан, який може тривати вічно, запускаючи самокритику, яка своєю чергою знижує самооцінку і відохочує нас від того, щоб звернутися по допомогу. З часом це зачароване коло переконує нас, що ми взагалі ні для кого не важливі і не заслуговуємо на любов. І це заганяє нас усе далі й далі, всередину самих себе, геть від тих стосунків, які нам найбільше потрібні.


Ця емоційна спіраль також є частиною стигми, пов’язаної із самотністю. Оскільки люди схильні приховувати й заперечувати свою самотність, то саме ті, хто може надати допомогу – зокрема, друзі, рідні й лікарі – намагаються не зачіпати питання, яке здається болісним з погляду емоцій. І тоді підвищується ризик саморуйнівної поведінки. Багато людей зловживають наркотиками, алкоголем, їжею та сексом, щоб заглушити емоційний біль від самотності. У цьому плані поєднання самотності та стигми тягне за собою каскад наслідків, які шкодять не лише нашому особистому здоров’ю та продуктивності, а й здоров’ю суспільства.


Однак попри те, що цикл самотності начебто важко піддається лікуванню, його можна перервати. Якщо навчитися на ранньому етапі розпізнавати й нейтралізувати сигнали, ми можемо втрутитись і сформувати зв’язки, коли самотність завдає удару, замість того, щоб дозволяти їй стати константою нашого повсякдення. Перший крок – визнати насущну потребу в соціальному зв’язку, яку мають усі люди. Усе просто: взаємини з людьми настільки ж важливі для нашого комфорту, як їжа й вода. Так само як голод і спрага є дзвіночками, за допомогою яких наш організм повідомляє, що нам пора їсти й пити, самотність – це природний сигнал, який нагадує, що треба спілкуватися з іншими. Причини для сорому в цьому немає жодної.

Якщо навчитися на ранньому етапі розпізнавати й нейтралізувати сигнали, ми можемо втрутитись і сформувати зв’язки, коли самотність завдає удару, замість того, щоб дозволяти їй стати константою нашого повсякдення.

Та все ж голод і спрага набагато прийнятніші, їх можна визнати, про них можна говорити, тоді як самотність – під забороною. Щоб побороти цей ефект замовчування, нам потрібно глибше зрозуміти зв’язок між самотністю, соціальним зв’язком і фізичним та емоційним здоров’ям. Таким чином ми зможемо зняти тягар сорому, провини й критики, який підживлює стигму, пов’язану із самотністю.