Бессел ван дер Колк — психіатр, який уже майже 50 років досліджує проблему посттравматичного стресового розладу, керівник Trauma Research Foundation у Массачусетсі. В своїй новій книзі «Тіло веде лік. Як лишити психотравми в минулому» він доводить, що травматичний досвід закарбовується в тілі та змушує людину щоразу наново проживати біль. І доктор взяв на себе обов’язок відшукати шляхи звільнення з цієї пастки. Його практичні та теоретичні дослідження психологічної травми безцінні, коли треба перебудувати сприйняття, усвідомити причину страждань, знайти вдалий спосіб лікування й наново пізнати себе.

УРИВОК
ТРАВМА І МОЗОК

РОЗДІЛ
4

«БІЖИ, ЯКЩО ХОЧЕШ ЖИТИ»:
АНАТОМІЯ ВИЖИВАННЯ

До пришестя мозку у всесвіті не було ні кольору, ні звуку, ні смаку, ні запаху, імовірно, не було також ні відчуттів, ні емоцій. До появи мозку світ був також вільним від болю і тривоги. 

Роджер Сперрі

Одинадцятого вересня 2001 року п’ятирічний Ноам Саул побачив із вікна класної кімнати школи PS 324, як менше ніж за п’ятсот метрів від нього перший пасажирський літак врізався у Всесвітній торговий центр. Хлопчик і його однокласники побігли за вчителем до виходу, де на більшість із них чекали батьки, які лише декілька хвилин тому привезли їх до школи. Ноам, його старший брат та їхній батько були серед десятків тисяч людей, які мчали, рятуючи свої життя, крізь попіл, дим і руйновисько, на яке перетворився Нижній Мангеттен того ранку. 

За десять днів по тому я відвідав цю сім’ю, адже ми товаришували. Увечері разом із батьками Ноама ми пішли до кратера, який ще димився у зловісних сутінках на місці, де раніше стояла перша вежа. Там досі були рятувальники — вони працювали цілодобово, вмикаючи вночі потужні прожектори. Коли ми повернулися додому, Ноам ще не спав. Він показав мені картинку, яку намалював о дев’ятій ранку 12 вересня. Хлопчик зобразив усе, що бачив минулого дня: літак, який урізається у вежу, вогняну кулю, пожежників і людей, які стрибали з вікон. Але в нижньому кутку малюнка було щось іще, якесь темне коло біля підніжжя будівлі. Я не міг зрозуміти, що це таке, тож запитав у хлопчика. «Це батут», — сказав Ноам. Але навіщо там батут? «Це для того, щоб люди, які стрибатимуть із вікон наступного разу, падали на батут», — пояснив малий. Я був уражений. Цей п’ятирічний хлопчик, який став свідком невимовної катастрофи і хаосу лише двадцять чотири години тому, уже почав опрацьовувати побачене за допомогою уяви, щоб жити далі. 

Ноаму пощастило. Ніхто з його рідних не постраждав, він виріс у чудовій родині і зміг змиритись із побаченою трагедією та залишити її в минулому. Під час таких катастроф маленькі діти зазвичай беруть приклад зі своїх батьків. Якщо їхні близькі зберігають спокій і дбають про них у цей момент, то діти часто переживають трагедію без серйозних наслідків для психіки. 

Але досвід Ноама ілюструє два ключових складники адаптивної відповіді на загрозу, яка є важливою умовою виживання. По-перше, коли сталась катастрофа, у хлопчика була можливість утікати, тобто виконувати активні дії, спрямовані на порятунок. По-друге, коли він опинився в безпеці в себе вдома, стресова реакція в його мозку й тілі стихла. Це звільнило його розум для того, щоб він зміг осмислити побачене і навіть уявити альтернативний сценарій із рятівним батутом. 

На відміну від Ноама, багато травмованих людей застрягає у болісній ситуації і припиняє рухатись уперед, тому що не може інтегрувати пережитий досвід у своє життя. Мене зворушило привітання з Різдвом від ветеранів з армії Паттона, які подарували мені годинник часів Другої світової війни, але це також було сумним нагадуванням про те, що їхні життя зупинились у 1944 році. Травмована людина змушена організовувати своє життя так, ніби травматичний досвід триває, зовсім не змінюючись із часом, бо кожна нова подія чи зустріч уже спотворена минулим. 

Малюнок п’ятирічного Ноама, який став свідком теракту 11  вересня. Він  зобразив сцену, що переслідувала багатьох, хто пережив той день, і намалював людей, які вистрибували з вікон, але додав одну деталь — рятівний батут біля підніжжя зруйнованої будівлі

Після травми людина сприймає світ зовсім іншою нервовою системою. Тепер уся енергія травмованої особи спрямована на подолання внутрішнього хаосу, тож її бракує на звичайне, буденне життя. Ці спроби здобути контроль над нестерпними фізіологічними реакціями можуть спричиняти низку розладів, як-от фіброміалгія, хронічна втома та автоімунні захворювання. Саме тому лікування травмованої людини має залучати весь організм: тіло, свідомість і мозок. 

ЗОРГАНІЗУВАТИСЯ, ЩОБ ВИЖИТИ 

Травма вражає людський організм загалом: тіло, свідомість та мозок. Тіло людини, яка страждає на ПТСР, продовжує захищатись від небезпеки, що давно залишилася в минулому. Щоб вилікуватися від цього розладу, потрібно перервати стресову мобілізацію, що не здатна припинитися самостійно, і повернути організм у стан спокою.

Коли в мозку вмикається система тривоги, у найстаріших його відділах автоматично активуються запрограмовані плани втечі. Як і в інших живих істот, нерви та хімічні речовини, з яких складаються базові структури нашого мозку, безпосередньо пов’язані з різними системами організму. Коли «старий» мозок бере на себе контроль, то частково деактивує вищі, свідомі відділи мозку і координує втечу чи боротьбу, наказує ховатись або, як це буває іноді, завмирати. Тому наше тіло може почати рухатися, перш ніж ми встигаємо зрозуміти, що відбувається. Якщо реакція «бий/біжи/завмирай» завершується успіхом і ми опиняємось у безпеці, наш внутрішній баланс поступово відновлюється і «туман у голові» розсіюється. 

Іноді людина не може реалізувати нормальну стресову реакцію — скажімо, її утримують силоміць або вона опиняється в замкненому просторі. Обставини можуть бути різними — поле бою, автокатастрофа, домашнє насильство або зґвалтування, та в будь-якому разі, коли людина виявляється нездатною до активних дій, мозок марно й далі викликає секрецію гормонів стресу й активує нейронні шляхи. Навіть коли травматична подія залишається в минулому, мозок може й далі надсилати тілу сигнали, наказуючи йому рятуватись від небезпеки, якої більше немає. Це зрозумів ще 1889 року французький психолог П’єр Жане, який опублікував першу роботу на тему травматичного стресу. Він звернув увагу на схильність людей, які зазнали травми, «продовжувати дію чи радше (марну) спробу дії, яка почалась у момент травматичної події». Саме можливість рухатись і робити щось, щоб захистити себе, визначає, чи жахливий досвід залишить слід у свідомості жертви. 

У цьому розділі я заглиблюсь у механізм реакції мозку на травму. Завдяки новим відкриттям у галузі нейронауки ми краще розуміємо, як працює наш мозок, і тепер розглядаємо його як мережу взаємопов’язаних структур, які злагоджено працюють задля нашого виживання і добробуту. Лише знаючи, як ці структури взаємодіють між собою, ми можемо зрозуміти, як травма впливає на кожну систему нашого організму, і знайти розв’язання проблеми травматичного стресу.