Тест-контроль: 5 запитань про доказову медицину

Невідомість лякає. Особливо та, що стосується здоров’я. Тому протокольне лікування, доказові препарати і тактика виглядають для пацієнта найбільш прийнятним варіантом: їх принаймні можна перевірити. Але як бути певними, що лікар поділяє такий підхід? Про це ми спитали у Вадима Арістова, консультанта з організаційних трансформацій, експерта в охороні здоров’я, директора Revival Institute for Future.

«У світі доказова медицина є зручним інструментом для страхових компаній. Для України ж, яка суттєво відстала від наукових трендів, це велике благо, адже стандартизує медичну допомогу і знищує ліки без доведеної ефективності, — каже Вадим. — Хоча насправді тут є багато „але“. Міжнародних протоколів як таких не існує, існують лише рекомендації. Тому незаангажованості чекати не варто. Важливо розуміти, що доказова медицина не є абсолютом і панацеєю, рекомендації створюють люди. Проте нічого кращого за доказову медицину людство поки не створило. Україна заслабка експертно для виключення можливого впливу фармацевтичних гігантів. Тому для неї будь-які джерела доказової медицини є благом».

Що таке доказовість у медицині?

Доказовість означає, що якась велика спільнота — найчастіше фармгігант, а часом держава чи громадська організація — провела дослідження на тисячах людей. Під час нього статистично доведено, що певна речовина має переваги перед звичайним лікуванням чи його відсутністю. Потім з’являються публікації у фахових виданнях, а після цього велика медична асоціація (зазвичай національна) аналізує їх і видає рекомендацію — гайдлайн. У ньому зафіксовано ліки першої, другої, третьої лінії для певних хвороб. Це ж стосується діагностики: щоб визначити, чи дійсно йдеться про якусь хворобу, треба, щоб ситуація відповідала певним критеріям.

Після цього гайдлайни передають на опрацювання великим системам, тобто лікарням. І вони виробляють свої протоколи, алгоритми дій у певних випадках. Тобто протокол — це внутрішній документ, і їх багато, оскільки це залежить від можливостей лікарні.

Як лікар обирає, за котрим із протоколів діяти?

Трапляється, у лікарні неможливо зробити те, що сказано у гайдлайні, тому вона використовує інший протокол. Наприклад, якщо для діагностики та початку лікування потрібне устаткування для комп’ютерної томографії, а воно відсутнє, звертаються до іншого алгоритму: підтримують стан до того моменту, коли з’явиться можливість транспортувати до місця діагностики.

Протоколи — це стандартизовані рішення, і вони, безумовно, корисні.

Але бувають випадки нетипові, і тоді лікар має обирати з великої кількості протоколів. Їх можуть бути десятки, і вони часом можуть мати різні рекомендації, лишаючись при цьому доказовими. Наявність протоколів не перетворює лікаря на робота. Тільки його розум може врахувати всі індивідуальні особливості пацієнта і його випадку й обрати відповідний варіант терапії.

Стандартизація знищує похибки у зрозумілих випадках, але залишає простір для експертизи там, де стандарти не діють (наприклад, є особливий мікс захворювань) чи є різні варіанти (можна використати одну речовину, можна іншу чи взагалі провести оперативне втручання). Для кожного з варіантів є докази. Вирішальний голос у таких випадках за лікарем.

Читайте також: Лікарю, мені страшно. Як упоратися зі страхом лікарів

Як визначити, що лікар, до якого звертаєшся чи збираєшся звернутися, хороший?

Хороший лікар постійно навчається, і цьому мають бути докази. Можна заздалегідь знайти його у соціальній мережі та погортати стрічку. Якщо він відвідує профільні заходи, про це, найімовірніше, будуть записи. Якщо проходить навчання, у кабінеті висітимуть дипломи та сертифікати. Але буває, прийом проходить у спільних кабінетах. Якщо лікарі часто міняються, цього може не бути. Тому під час прийому можна попросити його порекомендувати щось почитати про хворобу, яку обговорюєте. Якщо він слідкує за фаховими публікаціями, зможе щось порадити. Важливо також отримувати другу і третю думку. Зазвичай, якщо хтось із них починає різко критикувати інших, це говорить про його нефаховість.

Загалом точка «нуль» у цьому процесі — вибір закладу, куди звертатися. Люди часто вважають, що приватні мають перевагу перед державними. Проте часто у них працюють одні й ті самі фахівці. А ще приватна медицина працює на бренд і прибуток, її цінність — лікування, а не здоров’я. Так, сервіс у державних лікарнях практично відсутній. Проте вони не працюють на прибуток власника та не мають плану продажу послуг. Крім того, складні випадки краще лікують у державних медичних закладах. Через них проходить величезна кількість пацієнтів, тому рівень експертизи там значно вищий.

Чи коректно просити лікаря порекомендувати щось до читання?

Лікар та пацієнт у найкращому випадку — партнери у спільній справі, лікуванні. У найгіршому випадку вони як учень і учитель чи клієнт і підрядник. У всіх цих моделях запитати про щось для навчання нормально. Лікар відповідає не за виписування аркушика з переліком препаратів, хоч так і буває через різні причини, зокрема необізнаність пацієнта. Але результат справи — одужання. Тому якщо пацієнт демонструє зацікавленість у розумінні, це вигідно всім.

Про ліки та діючі речовини теж можна і треба питати. У розповіді треба шукати цифри чи авторитетні міжнародні назви. Якщо вони є і лікар говорить упевнено, значить, він навчається і добре орієнтується в темі.

Якщо лікар дуже перенавантажений, що особливо часто буває у державних лікарнях, коли на прийом є сім хвилин, він може відмовитися. Але спробувати варто, це нормально і не є образою. А ще є виявом поваги, адже лікарі не люблять, коли пацієнти читають неперевірені джерела і критикують лікування з огляду на таку інформацію.

На Заході це називають patient education — «навчання пацієнта». Є кілька надійних джерел, де зрозумілою мовою для них викладено інформацію про поширені хвороби та те, як їх лікувати. Це, наприклад, PubMed та британський Nice із розділами для пацієнтів. Навіть якщо людина не говорить англійською, Google Translate дозволяє це читати.

Як діяти, якщо призначене лікування виглядає недоказовим?

Говорити з лікарем. Ставити запитання про діючі речовини та вибір тактики. Діяти з позиції не пацієнта, а клієнта. Між ними є різниця. Ми у Revival Institute даємо її визначення через свободу волі. Її тимчасове обмеження пацієнт має під час надання медичної послуги — через вразливість і кредит довіри лікарю. Поки останній не вичерпано, пацієнт терпить і чекає покращення. Але якщо щось іде не так, під час закінчення послуги (а іноді й у її процесі) він може повернути свою свободу волі та перейти до обслуговування в іншому місці.

Якщо немає попиту від споживача — змін не буде. Якщо хоча б 10% пацієнтів телефонуватимуть на гарячу лінію лікарні та питатимуть про доказову медицину, це буде знак для керівництва, що суспільство має запит на неї, і керівники перенавчатимуть своїх лікарів, орієнтуючись на це.