Паску та крашанки раз на рік їсть абсолютна більшість українців незалежно від того, вважають вони себе віруючими чи ні. Великдень формально є релігійним святом, але фактично у його історії, атрибутах, та й появі багато дохристиянських, язичницьких елементів. І саме таке переплетення робить його особливим, цікавим і, сказати б, дуже українським.

Вирішили розібратися, яким же є традиційний український Великдень, як пекли паски раніше і чим вони відмінні від теперішніх, чому типова крашанка має червоний колір — а також зазирнули у великодній кошик і уважно роздивилися, що ж у ньому. А прокоментувати попросили політолога, викладача курсу «Політика та гастрономія» Владислава Сасіна.

 «Говорячи про український Великдень, треба пам’ятати про історичне і культурне тло, на якому він виник, — каже Владислав. — Традиції цього свята тісно переплетені із язичницькими. Без урахування цього зрозуміти сутність українського Великодня неможливо».

Говорячи про Великдень, маємо на увазі свято Воскресіння Христа, що його відзначають християни усього світу. В українській традиції його називають, власне, Великоднем і значно рідше Пасхою. Це риса, притаманна слов’янським народам, і зокрема українському.

Київська держава прийняла християнство 998 року. Але язичництво нікуди не зникло. Нова релігія наклалася на вже існуючу і тісно з нею переплелася. Тому великодні традиції не можна сприймати виключно як християнські, вони є продуктом взаємодії двох світоглядних парадигм.

Великдень збігався з багатьма святами язичницького культу. До прикладу, за часів Київської держави Новий рік відзначали 1 березня — з настанням весни. Тому Великдень за часом збігався із святкуванням розквіту природи, обожнення землі, нового народження. Українське свято — це сукупність культу Христа, культу сонця (що резонує, зокрема, у колористиці свята, у жовтому та червоному відтінках) і культу предків (за тиждень після свята відбуваються «гробки» — час згадування померлих родичів). Це все дуже важливо для розуміння українського свята. Без язичницької основи усвідомити його неможливо.

Великоднє освячення їжі — частина української ідентичності. А кошик, у якому її освячують, виступає своєрідним ковчегом, «домівкою» для символів. Адже його використовують найчастіше саме на Великдень, це не річ повсякденного вжитку.

Цікаво, що традиція освячувати великодні кошики з пасками не така й давня, вона з’являється у XV–XVI століттях. У близький до нашого час перерви у традиції теж траплялися. За часів радянського режиму, зокрема, збиратися у церквах було заборонено і небезпечно. Існують етнографічні свідчення з Донеччини про те, як це відбувалося натомість. Місцеві жителі згадують, що у їхніх родинах напередодні Великодня кошик з паскою та крашанками вішали на дерево у дворі чи спеціальний гачок на вулиці і промовляли: «Ніч прийде, Бог сам освятить».

Центральний елемент кошика — обрядовий хліб, що в українській традиції називається «паска». У ньому є також  яйця, м’ясо, зокрема ковбаси (обов’язково, адже закінчується тривалий піст), сало, сіль, хрін (перетертий з буряком чи звичайний жовтий). Готували ковбаси та сало, робили масло на Страсному тижні. Усі продукти для Великодня мали бути свіжими та готувалися протягом днів, що передували святу.

Крім того, існувала традиція, що її наразі вже рідко можна побачити, освячувати ніж. Ним різали освячену паску. А ще таким ножем баба-повитуха перерізала пуповину новонародженим немовлятам. Так дитину, що до хрещення ніби перебувала між двома світами, починали долучати до світу християнського, тобто світу живих. Так відбувається символічний ритуальний акт закриття світу, з якого малюк прийшов, і включення його до нового. Ще до великоднього кошика часом клали голки. Тобто традиційно освячували не тільки їжу.

Чого у традиційному українському кошику на Великдень не має бути

У великодньому кошику не має бути алкоголю. Навіть вина, хоч, за біблійною легендою, Христос називав себе виноградною лозою, а вино символізує його кров. Вино є священним напоєм для церкви і невід’ємним елементом таїнства причастя. Але у процесі літургії воно перетворюється на кров. І, наприклад, у римо-католицькій традиції частим є звичай причащати взагалі без вина, лише опрісноками, адже вони символізують тіло, а тіла без крові не існує. А ще церква не рекомендує освячувати вино, бо алкоголь належить до речовин, що призводять до зміненого стану свідомості. Тому освячення вина — а тим паче інших напоїв на кшталт горілки, бренді, текіли чи рому, як це часом роблять — не має жодного стосунку до традиції. Навпаки, так відбувається тому, що традиція розпадається і забувається справжнє значення її елементів.

У кошику також не має бути штучних предметів. Тобто якщо хочеться покласти туди свічку, нехай вона буде з натурального бджолиного воску.

У кошику з Галичини є пасківник. Це посудина, яка використовувалась лише раз на рік, на Великдень. Пасківники виготовляли бондарі — люди, що робили бочки. Такі ємності були двох видів — призначені для випікання пасок і для того, щоб нести їх до церкви. А ще паски на Галичині та Закарпатті не вкриваються глазур’ю, як це зараз зазвичай роблять. Загалом використання глазурі нетипове для України. На заході України традиція збереглася. Її відродження продовжується у центрі та на сході, Півдні, Слобожанщині, тому що історично паски у різних куточках України оздоблювалися прикрасами з тіста.

На Галичині у кошик окрім крашанок клали ще кнедлики у вигляді коників, зроблені із солоного сиру. Їх також освячували. З винайденням жовтого сиру почали освячувати і його. А на Наддніпрянщині до кошика клали сир, що ще не встиг стати твердим. Це символічно — протягом великоднього тижня виробляється нова закваска, новий сир, нове життя.

Як змінювалася українська паска із плином часу

Протягом тривалого часу на Великдень в Україні пекли по 20–30 пасок, на це зберігали найкраще борошно, найкращі закваски. Готували так багато, бо ними усіх пригощали, маленькі лишали на могилах рідних під час гробків. Але обов’язково пекли одну дуже велику — її й несли до освячення.

Паска — здобна випічка. Вона вимагає, щоб у борошні була велика кількість клітковини. Саме глютен забезпечує тісту пишність. Традиційною пшениця для української культури була не завжди. Тому Україну, до речі, називали не «пшеницницею», а «житницею» світу — на цих землях основним зерном було жито. Більшість хліба пекли з нього, пшениця ж традиційно експортувалася у різні куточки світу. Паски спочатку теж пеклися із житнього борошна, а найбільша, яку несли на освячення, — із пшеничного. А коли в Україні були голоди, паску могли робити з різного борошна.

Якщо зараз щоб спекти паску, треба витратити півдоби, то раніше це тривало дві доби. Не було дріжджів, тому треба було зробити закваску. Цікаво, що у Біблії, а саме у Євангелії від Матея, з нею порівнюється Царство Небесне. Виходить, сутність паски і у тому, щоб його уособлювати. Після закваски ставили опару, потім довго замішували — пам’ятаймо, що пасок пекли два-три десятки. Яйця для них збирали від самого початку посту. Лише на одну порцію тіста (приблизно 8 кг) додавали по 20 жовтків.

Прикрашати паску глазур’ю та посипкою, як згадувалося вище, не притаманно українській традиції. Це результат російського впливу — кулічі справді змащували білком із цукром та посипали фарбованим пшоном. Сучасне декорування пасок глазур’ю із кольоровою посипкою (у якій, до речі багато цукру та барвників) — продовження цієї культурної експансії.

Традиційно паску оздоблювали елементами із тіста — хрестиками, візерунками чи пташечками. Між іншим, такі жайворонки були традиційною українською випічкою на Благовіщення — це залишок язичницьких традицій святкування приходу весни. Прикрашати паску елементами із тіста було типовим для всієї території України. Так робили і на заході, і на Київщині, Черкащині, Херсонщині, Миколаївщині, Донеччині.

Існує біблійна легенда про те, як з’явилася перша крашанка та чому червоний є традиційним кольором для великодніх яєць. Марія Магдалина прийшла до римського імператора Тиберія і проповідувала. Вона була незаможною, у неї нічого не було, лише яйце. У римській традиції це був, як пише Пліній Старший, важливий символ. Якщо яйце розфарбувати, воно могло бути хорошим подарунком. Отже, Тиберій хотів зупинити Марію Магдалину і сказав: «Я повірю тобі, тільки якщо це яйце стане червоним». Воно почервоніло, і це стало початком традиції виготовляти крашанки.

В українському великодньому кошику є і писанки, і крашанки. Різниця між ними не у тому, що одні «розписані» візерунками, а інші пофарбовані. Насправді ці яйця та їхня функція відрізняються. Писанки — ритуальні предмети. Вміст з них видували, а шкаралупу розписували орнаментами, що у кожному регіоні були своїми. Крім того, існували писанки, призначені для певних обрядових дій, наприклад гасіння пожежі. Такі розписували особливими символами.

Крашанки ж фарбували і вживали у їжу. Для фарбування використовували рослинні барвники. Цибулевим лушпинням у червоний колір їх фарбують і досі. Для інших відтінків робили відвари з різних рослин і квітів. З пролісків виходила синя фарба, із шпинату зелена, для помаранчевого та рожевого кольорів використовували сік моркви та буряка.

Кошики теж були спеціальні, призначені саме для великоднього освячення страв. Їх прикрашали барвінком, вербою, освяченою на Вербну неділю, травами та свіжими квітами. Але оскільки освячення все-таки було таїнством, кошик обов’язково накривали вишитим рушником, найчастіше особливим — прикрашеним написом «Христос воскрес» чи типовою для свята вишивкою.