«Я знаю, що тобі робити!» — кажуть друзі, знайомі, підписники у соцмережах чи навіть люди, що разом із вами чекають автобус на зупинці, якщо випадково чують вашу телефонну розмову про якусь життєву ситуацію.
психолог
І починають щось радити, навіть не спитавши, чи вам це треба. Поради — тонкий момент і комунікації, і взаємин. Ми хотіли розказати вам, як діяти у таких ситуаціях, але не стали — спершу порадилися з психологом Оксаною Пшегорницькою.
«Хороша метафора порад — паркувальники на вулиці, — каже Оксана. — Вони показують, як і куди заїжджати, і часто це може бути корисно. Але лише на водієві лежить відповідальність за те, в’їде він у сусідню машину чи ні. Можливо, людина, яка показує ці знаки, взагалі не вміє кермувати (і так регулярно трапляється). Водій може бачити, що він не проїде, чи знати, що він не має достатнього досвіду, щоб це зробити. Відповідальність за рішення на ньому, що б не казав чи показував паркувальник».
Чим хороша порада відрізняється від поганої?
Хороша порада залишає відповідальність за людиною, яка її приймає. Тобто це не перекладання відповідальності на того, хто її дав. Вона не дається у директивній формі на кшталт «зроби так, як я кажу». Це рекомендація про власний досвід типу «у мене у житті було так». Якщо людину цікавить щось конкретне, наприклад спеціаліст чи готель, дати хорошу пораду — це надати інформацію і розказати про власний досвід. Директиві поради погані тим, що роль того, хто їх дає, на цьому й закінчується. А той, хто приймає, мусить нести відповідальність і якось із цим жити.
Як зрозуміти, що людина дійсно потребує поради, тобто як визначити, давати її чи ні?
На мою думку, якщо це викликає сумніви, то не треба. Якщо людина розказує про якусь ситуацію, щоб поділитися нею чи отримати підтримку, найкраще її надати, а не розказувати, як жити. Можна послухати, розказати про свої почуття: «Я тобі співчуваю» чи «Я також злюся разом із тобою». Дуже часто, розказуючи про якісь події зі свого життя, люди хочуть підтримки, а не порад.
Порада потрібна, коли людина прямо питає, чи є у вас такий досвід або про те, що б ви зробили у такій ситуації. Але навіть запитання про те, як би ви зробили на її місці, теж сумнівне. Адже кожен із нас завжди перебуває на своєму місці та приймає рішення з огляду на обставини, у яких перебуває, з власного досвіду, когнітивного стану і готовості.
Тобто, якщо людина не просить поради, не варто її давати.
Так дуже часто буває в Інтернеті, коли людина, наприклад, пише, що їй складно, бо вона не може дати ради дитині. І приходить кількадесят людей, які починають розказувати, що і як їй треба зробити. Це дуже недоречно, такого треба уникати.
Якщо дуже хочеться щось порадити і стриматися неможливо, важливо вибачитися за порушення кордонів і можливу недоречність: «Вибач, що я даю пораду без прохання». А потім розказати про свій досвід через формули «я чула, що…», «я знаю, що…», «мені здається, що…», «я знаю подібну історію, і там зайшлося таке рішення…»
Тоді у людини просто з’являється більше інформації, яку вона може використати, приймаючи рішення. Фактично, це навіть не порада.
У дружньому спілкуванні можна просто уточнювати, чого б людина хотіла, у чому вона має потребу. Щоб її послухали, підтримали, розказали, що знають про предмет розмови, розповіли про досвід — свій чи чийсь. Можливо, людині просто треба, щоб із нею побули поруч і погладили по голові.
Що робити, якщо здається, що людина може прийняти рішення, яке їй нашкодить? Чи варто радити щось у таких випадках?
Я думаю, якщо людина хоче прийняти шкідливе для себе рішення, вона все одно його прийме. Давайте розглянемо приклад. Близька нам людина захоплюється якоюсь людиною, яка, з нашої точки зору, цього не варта. Я не знаю історій, коли чиїсь поради зупиняли від таких стосунків. «Не ходи з ним» не працює, людина все одно, найімовірніше, вступить у ці взаємини.
Серед близьких ми можемо якось це коментувати, але обов’язково додаючи пояснення, що це лише наш погляд. Наприклад, «з моєї точки зору…», «я думаю, що…», «у мене є досвід, що…» і тому подібні. Але це треба робити дуже обережно й у жодному разі не у директивній формі типу «не роби так ніколи».
Якщо ви маєте якусь корисну інформацію, можна озвучити її.
Наприклад, якщо проект, яким людина захопилася, може бути фінансовою пірамідою, так і скажіть: «Я знаю, що фінансові піраміди працюють за таким принципом», «Я знаю, що у цього можуть бути ось такі ризики».
Важливо пам’ятати, що людина теж може розуміти ці ризики й оцінювати їх. Можна запитати, чи усвідомлює вона їх. Якщо це якесь життєве рішення, на мій погляд, ідеально, коли друзі кажуть: «Я підтримую тебе у будь-якому рішенні».
Взагалі момент, коли здається, що людина зробить помилку, дуже слизький. Якщо це помилка — то з чиєї точки зору, за якою шкалою цінностей, короткострокова чи довгострокова? Можливо, у перспективі це успіх. Хто суддя, щоб визначати, помилка це чи ні? Плюс ми ніколи не знаємо, чи підійде наш навіть найідеальніший досвід комусь. Ні в кого не було «так само», бо не буває двох абсолютно ідентичних ситуацій. А ще це знецінює досвід іншої людини. Адже він у масштабах її життя має таку ж цінність, як наш у масштабах нашого.
Як реагувати на непрохані та небажані поради?
Є корисне й універсальне слово «стоп». Воно працює завжди. Виражатися може у різних формах. Якщо це не близька людина, але ображати її не хочеться (наприклад, ситуація сталася на публічному заході), можна просто сказати: «Дякую». Поради ні до чого не зобов’язують. Ми все одно лишаємося відповідальними за рішення, які приймаємо.
Це найлегша форма. Вона працює навіть у дружньому спілкуванні. Можна сказати: «Дякую, але я зараз не потребую порад, мені б більше підійшло, якби…», «Дякую, я бачу, що ти хочеш про мене потурбуватися. Але кращою турботою для мене було б, якби ти…» — і далі сказати, що треба чи прийнятно.
Якщо треба суворіша форма, можна сказати: «Дякую, але я зараз не потребую порад». Тут немає грубості, але так ви позначаєте кордони. Звісно, людина може на таке образитися — багато хто ображається. Але це вже не є вашою відповідальністю. Це вибір людини, що давала пораду, — ображатися на таку репліку чи ні. Зрештою, люди рідко починають зупиняти інших у суворій формі. Якщо до цього доходить, значить, більш м’які не подіяли, і людина, що настирливо радить, свідомо прийняла рішення продовжувати.
Якщо і це не спрацювало, можна сказати: «Стоп, я прошу вас зупинитися зараз», «Зупиніться, будь ласка, мені це не підходить» чи «Стоп, ви мені цим не допомагаєте, я зараз не готова слухати поради. Дякую». Більш суворо, але кордони не встановлюються один раз і назавжди, вони міняються, про них треба нагадувати. Це нормально. А ще легкі форми не з усіма працюють і не всім підходять. Люди можуть іти напролом. Тому треба діяти так, як вимагає ситуація.
Якщо такі форми не діють, треба оголошувати санкції. Наприклад: «Дорога мамо, якщо ти не припиниш щоразу давати мені десять порад щодо моєї дитини, я буду змушена припинити наше спілкування на сьогодні (на тиждень, звести його до мінімуму)». Тобто якщо нічого не працює, треба говорити, що буде, якщо вас не почують. І найжорсткіша форма слова «стоп» — це припиняти спілкування.
Як допомогти людині, яка потребує допомоги, але не може її попросити?
Тут важливо розрізняти власне допомогу і пораду. Тому що допомога не завжди полягає у тому, щоб хтось сказав, що робити. Якщо неможливо зрозуміти, що з людиною робити, є один безвідмовний спосіб — спитати. Сказати чи написати: «Як я можу тобі допомогти?», «Я готова допомогти тим, що тобі буде потрібно». В ідеалі непогано б перерахувати, як саме ми готові допомогти. Наприклад, дати пораду, вислухати, допомогти грошима, привезти продуктів, помити посуд, забрати собаку, погуляти з дитиною, дати ключі від дачі, щоб можна було там побути і відпочити чи все обміркувати. І навіть це вже суперпідтримка. Людина розуміє, що вона не сама, що їй є на кого опиратися.
З одного боку, так окреслюється коло допомоги, на яку ми готові, — тобто людина не попросить чогось, що не можна дати, і ми не будемо змушені відмовляти. З іншого, коли є конкретні можливості, їй буде легше попросити.
Бувають історії, які часто описують як хороші. Коли у складній ситуації хтось бере і щось робить, не питаючи. Привозить продукти, прибирає, переставляє меблі без запиту. Це «завдавання добра». Такі історії описують як успішні лише тому, що того разу дії виявилися доречними. Але, на мою думку, треба спершу спитати. Такими діями людину наче інвалідизують і створюють для неї борг. І можуть ще питати про долю допомоги.
Наприклад, людина після медичного втручання, і до неї хтось приїздить, щоб допомогти, бо їй начебто складно. А все, чого вона насправді хоче, — це самотності. Чи думає, що мусить розважати гостя й опікуватися ним. Так само і з немовлятами у перші тижні, коли приїздить колектив із 50 бабусь і тіточок — «помогти», — а в результаті це виснажує.
Що робити, якщо людина просить поради, а ти не знаєш, що сказати?
Так і відповісти: «Я б із радістю тобі допомогла, але не знаю як (не знаю, що сказати; не знаю, яке прийняла б рішення)». Можна сказати про свої почуття: що співчуваєте, підтримаєте будь-яке рішення, яке людина прийме. У житті багато рішень не можна назвати правильними чи неправильними загалом. Вони є прийнятні чи неприйнятні у цей момент. Це, наприклад, майже всі випадки стосунків. Є лише один варіант, коли лишатися в них однозначно не варто, — коли є насильство. Робота, переїзд, шлюб, розлучення — однозначних відповідей на те, правильно чи неправильно на них зважуватися, немає.
