Любити себе може бути куди складніше, ніж іншу людину. З чим це пов’язано? Можливо, з тим, що ми знаємо себе дуже добре, ми бачили себе в різних ситуаціях та іпостасях. Бачили, як обіймали маму, але й бачили, як хамили жінці в метро, тому що були в паршивому настрої. Прийняти й полюбити себе — значить прийняти й полюбити кожний свій стан і кожну реакцію. А це непросто.

Разом із нейропсихологом Тетяною Пиж ми поговорили про те, як це — безумовно любити себе, чи дійсно це так потрібно і що робити, якщо ви цього зовсім не вмієте.


Що вважається здоровими стосунками з самим собою?


Якщо коротко, це коли ви знайомі з собою і вам із цим нормально. Тобто знаєте себе, знаєте свої сильні й не дуже сторони, розумієте, як із ними справлятися, й усвідомлюєте свої межі. Причому як психологічні, про які багато пишуть, так і межі можливостей.

Це про ставлення до себе. Як оцінити, чи любите ви себе і чи дбаєте ви про себе? Задумайтесь: а я сьогодні їла? Я пила? Я тепло і комфортно вдягнена? Я зручно зараз сиджу чи стою? Ким я себе оточую, як до мене ставляться ці люди, мені добре в їх компанії? З цих питань і можна формувати ставлення до себе.

Якщо ви переймаєтеся, наприклад, що у вас зайва вага, і починаєте дуже жорстко обмежувати себе в їжі, щоб схуднути, — це не про любов до себе. Виходить, ви ставитеся до себе, як до якогось об’єкту, який намагаєтеся звести до зовнішньої норми. А любов до себе — це суб’єктне ставлення. У мене є відчуття, у мене є тіло, у мене є історія. Тобто любити себе — це хотіти помічати свої почуття, емоції та стани.

Чому це важливо? Без якісних стосунків із собою може бути непросто будувати стосунки з іншими людьми. Адже якщо ви не знаєте, наскільки добре вам і як саме добре, яким чином зможете зрозуміти відчуття іншого? А якщо ви не знаєте своїх меж, не знаєте, як близько до вас можна підійти, щоб це було комфортно, то так само не знаєте, як наблизитися до іншого.


А в якому віці починають формуватися стосунки з самим собою?


Приблизно з 3 до 7 років. Коли дитина ще маленька, вона орієнтується на значущих дорослих поруч — батьків, бабусь і дідусів, вихователів. Вона дивиться, як вони спілкуються, що вони говорять дитині та про дитину. Можна помітити, що малюк починає говорити про себе у третій особі чи як про зовсім іншу людину: по суті, це винесений назовні внутрішній голос, який потім інтегрується всередину.

І вже з того, як формується і звучить цей монолог, можна зрозуміти, як людина буде спілкуватися з собою далі та як вона будуватиме стосунки. Але й панікувати сильно не варто. Дитячий мозок дуже пластичний, і попереду ще підлітковий вік, тож багато чого може змінитися.


Чи є люди, яким складніше за інших любити себе і спілкуватися з собою?


Так, і доволі часто це наслідки специфічного дитячого досвіду. Наприклад, у когнітивно-поведінковій терапії можна виділити «внутрішнього критика» — це той самий голос, який говорить: «Та навіщо ти взагалі це пишеш?», «Ти що робиш? Ти думаєш, комусь це сподобається?»

Доволі часто це голос іншої людини, який ми прийняли як внутрішній. Ми повірили йому, і зараз він критикує, змушує сумніватись у своїй цінності та своїх рішеннях. Причому інколи ця людина могла пройти непоміченою, це не завжди хтось дуже близький, кого просто відстежити й визначити. Це може бути сусідка, яка стояла біля пісочниці, поки дитина грала, і вирішила розкритикувати зведений нею замок.

Крім того, велике значення має стабільність нервової системи. Ті, у кого вона стійкіша — спокійніші, їх складніше розгнівати. Але водночас вони переживають емоції радості не так сильно. А ті, у кого більш рухлива — більше схильні до неврозів і самобичування. Але вони також яскравіше й інтенсивніше відреагують на щось добре.

Якщо ви любите себе — знаєте себе, свої сильні та слабкі сторони, свої реакції. І розумієте — так, у такій ситуації можу зреагувати яскраво.

Так, я буду відчувати стрес. А це допоможе спокійніше поставитися до своїх реакцій і десь утримати себе під контролем, не займаючись самоїдством.


Чому більшість із нас живе в парадигмі «досягаторства»? Чи всі схильні до неї?


Люди дуже перенасичені інформацією: з’явився доступ до інтернету, де є практично все. Учитель фізики в Харкові записує напрочуд цікаві онлайн-уроки, хтось готує, хтось подорожує — і ви неминуче замислюєтеся про те, а як же я? Я ж не був на Балі й не вмію пекти красивий пиріг — зі мною щось не так?

Це — одна з пасток мозку. Він пізнає все в порівнянні й не знає, що добре, а що погано. Ми порівнюємо постійно, орієнтуючись на ідеали, які дбайливо формуються в соціумі. Кого ми вважаємо успішнішим? Того, хто умовно виглядає красивішим чи справляє враження більш щасливої людини. Ці порівняння можуть провокувати неврози та підмивати підстави здорових стосунків із собою.

Якщо говорити про наше покоління — тобто про людей, хто народився чи виріс у Радянському Союзі або відразу після його розпаду, — ми жили в умовах, де любов до себе була чимось ганебним. Нас учили не висовуватися, не розповідати про свої досягнення — і так помітять і похвалять. Тобто самооцінка була нібито винесена назовні — її формували не ми самі, а наше оточення. Сьогодні ми вже орієнтуємося на себе, але ще не розуміємо, як умовно правильно це робити.


Як учитися любові до себе, якщо ти до цього не звик?


Якщо спочатку стосунки з самим собою у вас так собі, це може бути повільним і складним процесом. Його можна проходити самому, якщо проблема ідентифікована, а можна і з терапевтом — він допоможе з ідентифікацією «сліпих плям» і проблем. З ним можна навчитися розпізнавати свої різні сторони та розуміти, як із ними жити комфортно.

Але якщо ви хочете працювати самостійно, важливо часто ставити собі запитання і розмовляти з собою. Аж до того, щоби встановити собі нагадування на телефон, яке питало б: «Що ти зараз робиш? А навіщо?» І слід чесно відповідати: «Я зараз хочу підтримати себе і похвалити», «Хочу отримати турботу й визнання», «Я не можу відмовитися від цього». Спочатку відповідей може не бути зовсім або вони будуть дивними. Це нормально. Перехід із мінуса в плюс завжди йде через нуль. І цей нуль — ваше спостереження. Нехай ця відповідь вас здивує чи навіть засмутить. Але потім ви зрозумієте, що ви хочете робити — і з відповідями, і з подальшими діями. Як їх міняти або, насправді, все гаразд і вас вони влаштовують. Головне — не робити цього відразу багато. Надлишок саморефлексії теж може нашкодити.


Як навчитися прощати собі помилки й усі ті речі, які ти вважаєш провалом?


Можна навчитися перетворювати їх на досвід. Скажімо, ви припускаєтеся помилки на роботі. Що за умовно хорошого сценарію відбувається далі? Ви думаєте, передусім, про те, як її виправити. Потім — розбираєтеся, як це сталося і що можна зробити, щоб у майбутньому цього не відбувалося. Так само можна робити й у житті, поза роботою. Механізм простий: ви виправляєте, з’ясовуєте, що пішло не так, робите це своїм досвідом і йдете далі. У результаті ви не ображаєтеся на себе і не лаєте себе, адже ситуація вичерпана. Навіть якщо трапилося щось дійсно жахливе — це важливо розібрати і прожити. Вибачитися, якщо треба. Можливо, посумувати про це. Хоча до такого дзену ще треба дістатися. Все-таки ми люди, і внутрішня хімія частенько вносить корективи і в реакції, і в дії.


Який взагалі сенс у любові до себе? Якщо просто — навіщо це потрібно і чому це важливо?


Якщо ви себе не любите, то постійно женете вперед — до стандартів, звершень, норм. Ви не звертаєте уваги на те, в якому ви стані та що з вами відбувається. Але якщо ви на шляху любові до себе, то зможете виявити свої потреби і задовольнити їх. Похвалити за досягнення, що дуже важливо як для психіки, так і для тієї ж дофамінової системи мозку. Можете впізнати хорошу і погану для себе ситуацію та вирішити, як діяти. По суті, любов до себе — це саме та славнозвісна усвідомленість. Ви дієте не зі страху, не з неврозу, але з розуміння себе й інтересу до життя.


Фото: Marietta Varga