Складні ситуації трапляються у житті кожного. Хтось звертається по допомогу. Інші прагнуть упоратися з проблемою самотужки. Ми часто хочемо допомогти, коли наші близькі занурюються у себе. Як не зробити гірше у нелегкий момент? Експериментальний психолог Ітан Кросс у своїй книжці «Внутрішній голос. Як навчитися слухати себе» дає кілька порад — що дійсно варто робити, коли намагаєшся допомогти комусь у складний період. Автор дослідив вплив внутрішнього голосу на наше життя і зібрав усю інформацію, що допоможе навчитися правильно дослухатися до себе.

Надавайте невидиму допомогу

Не намагайтеся відразу знайти влучну пораду. Не врахувавши потреб особи, ви можете вразити її віру в те, що вона спроможна впоратися з труднощами самостійно. Інакше кажучи, коли ми бачимо, як інші допомагають нам, хоча й не просили їхньої допомоги, то тлумачимо це як визнання своєї безпорадності — почуття, за яке може вхопитися наш внутрішній голос.

Наприкінці 90-х років минулого століття психолог з Колумбійського університету Наялл Болджер та його колеги використали іспит на вступ в адвокатуру штату Нью-Йорк, щоб дослідити те, коли саме допомога людей одне одному найефективніша. Іспит на адвоката, як знають усі юристи та їхні близькі, це виснажливе випробування, повне тривожних передчуттів. Болджер запросив до участі пари, у яких хтось один готувався до адвокатського іспиту і трохи більше місяця просив тих, хто складає його, відповідати на низку запитань про те, яку тривогу й депресію вони відчували, а також яку підтримку отримували від свого партнера. Ще він розпитував партнерів екзаменованих, яку підтримку надавали вони.

Дослідження виявило, що допомога, якої одержувач не усвідомлює — явище, яке називають «невидимою підтримкою», — давала змогу допомагати іншим, не викликаючи в них почуття, що їм бракує своїх сил та ресурсів. Отримавши подібну непряму допомогу, учасники почувалися менш пригніченими.

На практиці це може бути будь-яка прихована практична допомога, скажімо, добровільне виконання більшої частки домашніх обов’язків або створення затишніших умов для роботи. А ще ви можете запросити когось іншого розповісти інформацію, з якої друг чи близька вам людина може зробити висновки (певного роду невидима порада), або нормалізувати досвід, розповідаючи про те, як інші люди давали собі раду з подібним досвідом. Таким чином, можна повідомити необхідну інформацію й надати підтримку, не привертаючи уваги до гаданих вад вразливої особи.

Оскільки перший експеримент Болджера був новаторським у цій сфері, почали з’являтися ще й інші подібні дослідження, покликані підтвердити ефективність невидимої підтримки. Наприклад, дослідження про подружжя виявило, що партнери відчували більше задоволення своїми стосунками в ті дні, коли отримували невидиму підтримку. Ще один експеримент показав, що люди успішніше досягали цілей на шляху до самовдосконалення, якщо підтримка, яка в цей час надходила від їхніх партнерів, залишалася поза кадром.

Не бійтеся дотиків

Існує ще один спосіб непомітно допомогти близьким людям упоратися зі збуреним внутрішнім голосом, і він цілком невербальний: а саме ласкавий дотик.

Насправді дотик — це одне з найголовніших знарядь, яке ми використовуємо, щоб допомогти тим, хто нам небайдужий, виправити свій негативний внутрішній діалог. Дослідження свідчать: коли люди відчувають ласкавий, чуйний дотик або обіймають тих, хто їм близький, то часто тлумачать це як ознаку безпеки, любові й підтримки. Ласкавий фізичний дотик ослаблює нашу біологічну реакцію на загрозу, покращує здатність упоратися зі стресом, сприяє задоволенню стосунками і зменшує почуття самотності. Крім того, він активує системи винагороди в мозку і активізує вивільнення таких нейроактивних речовин, як окситоцин та ендорфіни, що ослаблюють стрес.

Ще більше приголомшує те, що навіть дотик утішливого неживого предмета, як-от плюшевий ведмедик, теж може бути корисним. Найімовірніше, це відбувається тому, що мозок тлумачить контакт з м’якою іграшкою подібно до того, як він тлумачить міжособистісний дотик. І справді, чимало вчених вважають шкіру соціальним органом. У цьому сенсі наш фізичний контакт з іншими — це частина невербальної розмови, що позитивно впливає на наші емоції.

Розмови не завжди допомагають

Дослідження на підтвердження цього були проведені після серії стрілянин у американських школах. Науковці іноді мусять вивчати найболісніший досвід, який доводиться стерпіти людям — щоб дізнатися дещо цінне про те, як допомагати іншим пережити подібні події. Психологи Аманда Вікарі і Р. Кріс Фрейлі розпочали з того, що надіслали велику кількість електронних листів студентам з Північного Іллінойсу (де стався теракт), попросивши їх узяти участь у дослідженні, що мало простежити за їхньою реакцією на трагічні події. За десять місяців до того подібні трагедії трапилися у Політехнічному інституті та університеті штату Вірджинія. Студенти тих навчальних закладів стали першими учасниками дослідження.

Більшість із них мусили подолати найболючіший досвід у своєму житті. Коли це відбувається, деякі люди стараються не зосереджуватися аж надто на своїх травматичних спогадах, щоб вгамувати біль. Але інші активно прагнуть осмислити свої почуття, і спосіб, який вони обирають, дуже поширений: спілкування з іншими. 89 відсотків долучилися до групи у фейсбуку, щоб поговорити й прочитати про те, що сталося. 

Водночас 78 відсотків переписувалися про події онлайн, і 74 відсотки надсилали про них повідомлення за допомогою мобільних телефонів. Більшість студентів відчули розраду, звільнившись у такий спосіб від нав’язливих розмов із собою. Вони змогли висловити думки й почуття, поділившись ними з людьми, які мали подібний досвід, і це насправді дуже цінна форма нормалізації. Але рівень депресій та посттравматичних розладів у студентів не знижувався, попри те, що вони відчували тимчасове полегшення, поділившись думками.

Того ж року було оприлюднено результати подібного дослідження після теракту 11 вересня. Люди, які поділилися своїми думками й почуттями про події того дня відразу після того, як вони сталися, не почувалися краще. Фактично загалом їм велося гірше, ніж тим учасникам дослідження, які не розкривали своїх почуттів. Внутрішній голос докучав їм більше, і вони частіше вдавалися до поведінки уникнення, щоб упоратися зі стресом. Крім того, ті люди, що висловлювали свої почуття найбільше, мали найвищі рівні загального стресу і найгірше фізичне здоров’я.

Знов же, висловлення своїх емоцій не допомогло. У цьому разі воно лише завдало більшого болю. Звісно, і обидві стрілянини в коледжі, і напади 11 вересня були рідкісними актами надзвичайного насильства, і це може підштовхнути вас до думки, що ділитися своїми почуттями шкідливо тільки після трагічних подій. Це звертає нас до роботи бельгійського психолога Бернара Ріме.

В багатьох дослідженнях Ріме виявляв, що розмова про свій негативний досвід не допомагає нам отямитися в більш-менш дієвий спосіб. Безумовно, ділячись своїми емоціями з іншими, ми почуваємося ближчими них і можемо опертися на підтримку тих, кому звіряємося. Але всі наші розмови й намагання слухати одне одного не рятують нас від невідступних розмов із собою. Доволі часто вони їх лише посилюють. Це не означає, що не варто розмовляти з людиною про її проблеми та негативний досвід. Але покладатися на ці розмови, як на дієвий спосіб допомоги, не можна.