Втрачати дітей — найстрашніше, що може трапитися. І ця втрата розтягується в часі. Говорити про смерть важко, а про смерть дитини особливо. Тому жінки та пари в горі дуже часто залишаються одні. А їх дуже багато: кожна четверта вагітність не закінчується успішними пологами.


Оля Правдива 
тілесно-орієнтований психолог, гештальт-терапевт

Засновники організації «Опіка Ангела»знають про це на своєму досвіді: вони пережили перинатальну втрату. І вирішили допомогти іншим батькам янголів — тим, хто зустрівся зі своїми малюками ненадовго або зовсім не зустрівся. 20 серпня організація запускає курс онлайн-підтримки для тих, хто втратив дітей. Розробила курс і стала його лектором психолог і мама янгола Оля Правдива. Ми поговорили з Олею про цей тяжкий досвід переживання втрати та про те, як підтримати батьків, які втратили дитину. «Таких історій дуже багато. Можливо, не всі жінки пережили це. Але хтось із наших мам, бабусь, тіток точно стикався зі втратою дитини, — каже Оля. — І ніяка жінка не знає наперед точно, як закінчиться її вагітність, — це непередбачувано».


Через те, що тему не прийнято обговорювати, близькі та друзі, навіть знаючи про втрату, не знаходять слів підтримки й мовчать або, нехай і з найкращих намірів, ранять ще більше. Ми поставили Олі запитання, відповіді на які, сподіваємося, допоможуть бути поруч із близькими в найважчий період і допомогти їм упоратися.


Як жінка і пара проживають втрату дитини


Перинатальна втрата — це втрата дитини на будь-якому терміні вагітності (від зачаття), під час пологів і незабаром після них, до року життя. До таких належать і викидні. Багато жінок проживають втрату, навіть не знаючи про неї. Іноді вони щось відчувають або здогадуються, але можуть переживати її на тлі. У проєкті не торкнулися теми абортів, тому що вона вимагає дещо іншого підходу. Однак їх я теж вважаю перинатальною втратою, тому що дуже часто жінка робить такий вибір не з власної волі, а під тиском суспільства й обставин. І пізніше, ближче до середнього віку, коли відбувається переоцінка цінностей, ці переживання поновлюються. Ситуація обтяжується й тим, що жінка вважає: оскільки вона сама прийняла таке рішення, то не має права сумувати.


До перинатальних втрат часто відносять безпліддя. Тому такими нетактовними є питання про те, скільки у жінки або пари дітей або коли вже будуть дітки. Дізнаючись про безпліддя, пара втрачає не тільки того малюка, якого хотіла і чекала, але і своє бачення майбутнього, мрії, спільні плани на сім’ю. Вони втрачають своє материнство і батьківство, себе в цих ролях. Репродуктивний статус — це вибір. Але бажання мати дітей природне. Безпліддя означає неможливість продовження, тому переносити таку втрату важко.


Читайте також: «Я з тобою» і ще 6 порад, як підтримати тяжко хвору людину


Тема смерті в нашій культурі табуйована, а дитячої — тим більше. Втрачати й хоронити дітей дуже важко. Це суперечить законам життя. Діти мають народжуватися, рости, дорослішати й помирати після батьків. Хоча медична статистика йде всупереч із культурними установками: кожна четверта вагітність успішними пологами не закінчується. Як би жорстко це не звучало, такі смерті — теж частина життя і природного перебігу речей. Однак через табу, через негласну заборону на обговорення переживати такі трагедії ще складніше.


Важливо готувати людей не тільки до життя, але й до того, що воно закінчується. На мій погляд, це має бути частиною сексуального виховання. Наприклад, пояснюючи дівчинці, що таке менструальний цикл, мама може розповідати не тільки про те, що діти можуть народжуватися, а й про те, що вони можуть не народжуватися. Що це боляче і прикро, але так буває. Це допомогло б дівчинці рости з розумінням такої ймовірності й дало можливість легше перенести таку подію, якби вона сталася. 


Ключове у проживанні втрати — це, власне, проживати її. Важливі підтримка близьких, можливість говорити про це, розповідати про свої почуття. Коли людина прожила довге життя і залишила після себе слід, є багато людей, з якими можна обговорити горе втрати. Культура окреслила час і місце для смутку, скорботи, спогадів. У випадку з дітьми все інакше. Їх ніхто не бачив, часто близькі не знали про те, що жінка була вагітною. Про це важко навіть повідомити.


Підтримка буває не тільки позитивною, але й негативною. Люди можуть говорити щось на кшталт: «Та що ти засмучуєшся, всього п’ять тижнів, це ще й не дитина була», «Ти ще молода, іншого народиш». Але це дуже тонкі моменти, у яких запросто можна поранити, знецінити. Ніхто не знає, як довго жінка йшла до цієї вагітності, чи захоче вона вагітніти вдруге. Їй не хочеться говорити про іншу дитину, тому що вона втратила цю. Інша дитина ніколи не замінить саме цю. Все це відбувається від нашого емоційного невігластва (нас не вчили співчувати та співпереживати) і від страху — бо стикатися зі смертю страшно. 


Читайте також: Чек-ліст від Anywell: як розрізнити корисну та шкідливу допомогу


Проживання перинатальної втрати складне і багатовимірне. Родина може впоратися зі втратою тоді, коли вона трапилася. Але народження наступної дитини загострює травму. Кожен день із малюком і все, що з ним відбувається, знову і знову травмує їх. Вони розуміють, що все це могло статися ще тоді. Думають про те, на кого був би схожий старший і що вони могли б зараз грати удвох. Вагітність для жінок, які мали досвід втрати, — зовсім інший досвід. 


Батьки, які втратили дітей, стикаються з почуттями сорому і провини. Вони думають про те, що не впоралися, що вони погані, не такі, зробили щось не так. І про це соромно говорити. Оточення підігріває ці сумніви. Наприклад, шукає причину того, що сталося, в тому, що жінка багато працювала, щось не те з’їла, підстригалася чи фарбувала волосся, робила манікюр чи розповіла комусь не тому про вагітність. Жінка починає згадувати буквально кожен свій крок: ось тут треба було піти відпочивати, а я доробляла звіт; тоді з’їла шматочок сиру з пліснявою; можливо, не так зрозуміла лікаря. Вона відчуває зраду з боку свого тіла, яке не впоралось і не зберегло малюка. Це дуже важко проживати — і цим важко ділитися з оточенням. Особливо коли в ньому «батьки, які змогли».


Чоловіки й жінки по-різному переживають втрату. Чоловіки взагалі починають відчувати своє батьківство пізніше, ніж жінки — материнство. Це природно. Так, чоловік розуміє, що у нього буде дитина, готується до цього, але відчуття приходить пізніше. Жінка проживає вагітність із перших тижнів: її тіло змінюється, вона відчуває рухи малюка. Чоловік — навіть найбільш чутливий і емоційний — не може зрозуміти цього. Тому і втрату проживає інакше. Партнерка може бачити в цьому черствість, думати, що дитина йому не була потрібна. Але це не так.


Чоловіки дуже переживають і відчувають безсилля. Партнер не розуміє, як допомогти жінці й підтримати її. Йому здається, що він не зміг захистити та вберегти свою дитину і його мати. А в нашому суспільстві чоловікам важко мати справу зі своїм безсиллям.


Перинатальна втрата не завжди переживається по факту. Вона може проживатись у процесі — коли жінка або пара дізнаються заздалегідь, що вагітність не закінчиться народженням малюка або він проживе недовго. Це дуже складний момент. Якщо батьки дізнаються, що у дитини є несумісні з життям патології, їм доведеться приймати рішення про переривання вагітності. Це відбувається по-різному залежно від терміну. Часто жінка проходить через природні пологи, які стимулюють. Буває, що дитину ще треба доносити. І дуже важливо готувати батьків до того, що і як буде відбуватися.


Існують протоколи ведення таких вагітностей, але їх рідко дотримуються. Для лікаря важливо говорити жінці й парі, що за достатнього терміну вони можуть попрощатися з дитиною, побачити її, забрати й поховати. Важливо сказати, що вони можуть запросити священника, доулу. При пологовому будинку можуть працювати перинатальні психологи, які здатні супроводжувати втрату. Жінці важливо розповісти про те, які наслідки можуть мати такі пологи та що може відбуватися з тілом. На практиці в нашій країні так буває нечасто. Але важливо, щоб жінки й пари знали про це і могли поставити лікареві важливі запитання, обговорити заздалегідь.


Важливо попрощатися з дитиною. У країнах із більш розвиненою медициною в лікарнях існують кімнати прощання. Можна навіть зробити фотосесію з малюком. Для нас це може звучати дивно, тому що, повторюся, культура смерті й особливо дитячої смерті відсутня. Але для жінки та батьків неможливість попрощатися перетворюється на глибоку травму. Так, у період гострого горя їм хочеться відгородитися від події, зробити так, ніби її не було. І це нормально — психіка захищається. Але коли гострий період проходить, виявляється, що про дитину не залишилося жодної пам’яті, а виправити цього вже не можна. Тому жінку і батьків важливо готувати до того, що буде. Говорити про те, що з часом вони можуть почати шкодувати, що не забрали малюка, не попрощалися. Жінки страждають від того, що не побачили дитину, не дізналися її стать, їм сняться страшні сни. Необхідно підкреслювати важливість цього моменту, нехай він і дуже важкий. Говорити батькам про те, що це час, поки малюк ще з ними й у них є можливість багато чого встигнути.


Читайте також: 7 правил, як підтримати людину, яка пережила насильство


Як підтримати батьків, які втратили дитину


Чи завжди доречно надавати підтримку, чи буває, коли краще промовчати й не втручатися?

Головне — підтримувати зі своїх сил і ресурсів. Не варто робити цього, якщо ви розумієте, що потім будете три тижні оговтуватися. І важливо дивитися на те, чи є запит у жінки або батьків. Але те, що батьки потребують підтримки, — абсолютно точно. Вони дуже часто відчувають, що залишились одні, і ніхто навіть не запитає, як вони. Якщо ви розумієте, що хочете цього, якщо вам дорогі ці люди, звісно, їх варто підтримати.


У чому має виражатися підтримка?

Усе залежить від ситуації та від конкретних людей. Універсального правила не існує. Сказати про свої почуття однозначно добре і потрібно. Це також допомагає батькам «розморожувати» емоції та проживати їх. Якщо ви не знаєте, що сказати, говоріть про це: «У мене немає слів. Мені так за вас боляче і прикро». Говоріть про те, що готові зробити. Можливо, зробити чаю, укрити, погладити. Будьте готові підтримати тим, про що вас попросять. Можливо, навіть розповісти про те, як справи у вас, і допомогти перемкнутися на інші думки. І дуже добре б перепитувати, чи підходить те, що ви збираєтеся зробити, — важливо бути чуйними.


У гострій фазі важливо дбати про прості речі: щоб людина їла, спала, пила, не застрягала в шоковому стані. Може бути корисним просто привезти їжі, побути поруч. Наголосити, що ви готові послухати або обговорити, тільки-но в цьому буде потреба. Буває, люди десятиліттями не обговорюють втрату дитини. Потрібно давати їм простір для розмови.

Важливо також пропонувати допомогу, тому що людина в такому стані може погано розуміти, що їй потрібно, і здається, що в цьому горі не допоможе ніщо. А часто буває ніяково попросити. Тому фраза «Якщо що, звертайся» — погана допомога. Краще назвіть, що готові зробити: прогулятися, забрати старших дітей зі школи або запросити їх до себе на вихідні, вигуляти собаку, вимити підлогу, сходити разом до лікаря на огляд через певний час.


Чого точно не варто говорити батькам, які втратили дитину, а що їм слід сказати обов’язково?

Важливо сказати про свої почуття: що вам теж боляче і прикро, що це несправедливо. Наголосити, що ви готові бути поруч. Важливо сказати, що ви пам’ятаєте про цю дитину, вам шкода, що вона не народилася, і що ви теж хотіли з нею познайомитися. 

Не варто говорити про те, що все буде добре і вони впораються. Їхній світ рухнув. Не треба фраз на кшталт: «Радій від того, що у тебе є старші діти» або «Нічого, будуть ще інші діти». І не треба знецінювати: «Та що ти, такий маленький термін, це навіть і не дитина ще була, а кілька клітин».


Як вибрати відповідний момент, щоб висловити підтримку? Чи варто говорити про це першим?

Я вважаю, що так, варто. Але важливо, повторюся, бути чуйними: брати до уваги, де і як це відбувається. Слід пам’ятати, що батьки можуть по-різному відреагувати на таку розмову. Тому важливо залишати час і простір для нього. Тож якщо ви знаєте, що попереду у мами чи тата, що втратили дитину, важлива зустріч, а вони й так тримаються щосили, це не дуже хороший момент.

Якщо батьки не починають розмову про втрату першими, можна сказати: «Я знаю про те, що трапилося, і мені дуже шкода. Якщо ти коли-небудь захочеш про це поговорити, я готова побути поруч із тобою».


Чи залежить форма підтримки від того, наскільки близько ти знайомий із батьками?

Звісно, скільки людей, стільки й відповідей на це запитання. Важливо враховувати доречність. Але теплі слова навіть від не найближчого друга все одно підтримують і зігрівають. Щоб не порушити границі, можна просто заздалегідь вибачитися: «Вибач, якщо я втручаюся в надто особисте» — і запропонувати можливість поговорити або бути поруч, якщо з’явиться така необхідність. Чуйність і делікатність допоможуть витримати необхідний такт.


Чи однакова підтримка для матері й батька? Чи варто розділити її, якщо є така можливість?

У цьому однозначно є сенс. Це підхід «рівний — рівному». Чоловікові з чоловіком, найімовірніше, буде легше поговорити. Важливий момент у тому, що батька часто виключають із процесу і зосереджуються тільки на жінці. А чекали на дитину і втратили її двоє. Тому проживають втрату вони по-різному, але це біль для обох. Тож важливо надати підтримку і чоловікові, і жінці. І якщо допомагає не навчений фахівець, то рівному зробити це буде легше.


Що говорити старшим дітям у родині, якщо розмова відбувається при них?

Важливо запитати у батьків, що діти знають і про що з ними можна говорити. Надалі слід підтримувати ту версію, яку розповіли батьки. Діти часто беруть на себе те, що відбувається з батьками. Наприклад, якщо в сім’ї є проблеми або мама засмутилася, вони думають, що стали причиною цього. Важливо проговорювати, що це не так. Якщо дитина не знає про втрату і турбується через те, що відбувається вдома (а вони, звісно, відчувають напругу), можна сказати: «У мами з татом непростий період, але це їхні дорослі справи й точно не через тебе». Головне — обговорити версію подій із батьками.


20 способів підтримати у складній ситуації

  1. Мовчіть (якщо не знаєте, що сказати).
  2. Слухайте того, хто горює.
  3. Слухайте своє серце.
  4. Будьте поруч.
  5. Дайте говорити.
  6. Допоможіть висловити переживання.
  7. Почуйте.
  8. Зрозумійте.
  9. Заспокойте.
  10. Будьте чесні.
  11. Співчувайте.
  12. Запитуйте.
  13. Говоріть.
  14. Згадуйте.
  15. Робіть разом прості справи.
  16. Обійміть.
  17. Посидьте поруч.
  18. Подбайте.
  19. Знайдіть сили стерпіти біль і сльози іншого.
  20. Любіть.