Було темно, і я не відчувала майже нічого. На рівні неважливості опинилися мої мрії, майбутнє планети і тонни щоденних розсилок на мій імейл. No me importa.


Літо 2019-го здерло з мене шкіру. Хотілося акуратно переступити через неї, не торкаючись, як ніби це все не зі мною. Це все не я. Після восьми місяців пекельного стресу від емоційного й фінансового насильства (everybody has a story to tell, але цього разу я розповім іншу) мій організм  буквально не витримав і влаштував мені шотдаун. Деякі лікарі погрожували, що залишилося мені жити два-шість місяців, якщо не станеться дива. (Спойлер – пишу я вам із 2021-го, а отже, дива трапляються). На тлі катастрофічного гормонального збою сталася хімічна депресія – це коли тіло просто не виробляє потрібні гормони для радості. І тут може бути довга дискусія, що все-таки спочатку: фізика, ментал, емоції або енергія. Але до цього абсолютно байдуже, важливіше було знати, чи є хоч якийсь шанс знову відчути себе собою. 


Озираючись на цей шлях, довжиною майже в три роки, я віддаю дяку за кожен прожитий етап і то, як це сформувало об’єм «Жені зразка вересня 2021 року». Якщо чесно, це легко робити, коли нарешті не відчуваєш страху, що це може повернутися будь-якої миті. Але в дорозі солодко не було: навіть коли мені здавалося, що це і є те саме «дно», знизу завжди стукали. І я провалювалася глибше. Часом виникала ілюзія, що нарешті відпустило. Але це була чергова «американська гірка». Шар за шаром. Здавалося, цьому нема кінця-краю. 


Коли ми говоримо про депресію, це не означає, що у вас це «на лобі написано». Як мінімум існує діагноз smiling depression, це коли ніколи не зрозумієш, що людина ось-ось вийде з вікна, бо вона звикла удавати, що з нею все окей, тільки б не завдавати клопоту оточенню. Моя депресія була явно не «смайлінг», але й мої посмішки в Instagram тоді – це епізодичні проблиски світла, за які хотілося хапатися і які хотілося підсвічувати. Певною мірою добре, що тіло кричало про допомогу, і я проходила всілякі обстеження: гормони + МРТ показали «Х’юстон, у нас проблеми». Я можу тільки уявити, скільки людей у світі ходять із цією хворобою без діагнозу. А отже, і без необхідного лікування. 

Коли ми говоримо про депресію, це не означає, що у вас це «на лобі написано».

Скажу відразу: я відмовилася від антидепресантів, але не пропагую це. Кожен мусить ухвалювати рішення разом із своїм лікарем. Критичний момент у мене був влітку 2019-го: тоді мене так напхали гормонами і всякою хімією, що я вже не розуміла, де я, а де істерична жінка, що захопила моє тіло. І просто усвідомила, що моє тіло проти. У якийсь момент я відчула, що в мене інший шлях. І що фарма особисто для мене – слизька доріжка над урвищем, і я б просто не вибралася. Власне кажучи, після того критичного піке мої стосунки з фармринком закінчилися назавжди.


А в загальному.

Мене до цього не готували. І моє близьке оточення теж. У суспільстві дуже мало говорять про mental health, Про те, що депресія – це не меланхолія і не «поганий настрій». Коли в нас болить зуб – ми йдемо до стоматолога. А коли болить душа – куди йти в цьому разі? Як у потьмареному розумі усвідомити, що пора подавати сигнал SOS? Як зрозуміти, що другу насправді потрібна допомога? Як підтримати так, щоб не натиснути спусковий гачок?


Якщо ви ніколи не проходили через досвід депресії як діагноз, на жаль чи швидше на радість, ви навряд чи зможете насправді зрозуміти людину. І це окей. Це як не розуміти, через що проходять жінки, коли народжують. Або що таке оргазм, якщо ніколи в житті цього не відчував – скільки б про це не читав і не слухав розповідей друзів. Тут спрацює японська мудрість «Кожна людина, яку ти зустрічаєш, стає до бою, про який ти не знаєш нічого. Будь ввічливий завжди».

Кожна людина, яку ти зустрічаєш, стає до бою, про який ти не знаєш нічого. Будь ввічливий завжди».

Про оточення і підтримку


Уся ця популяризація комерційного щастя, позитивного мислення та надихаючого оточення – дешевий трюк. Ми всі такі щасливі, прогресивні та – прости, Господи – «успішні». У момент, коли земля йде з-під ніг і ти відчуваєш, що так близька межа, за якою все заново, ти захлинаєшся від незрозумілої палітри почуттів. Невідповідність концепції вічної радості й відсутність тих самих good vibes падають на тебе бетонною плитою. Окреме місце займає сором і тиск суспільства, якому нестерпно бути поруч. І, чесно кажучи, ніякого осуду – я досі кажу деяким своїм близьким, що не розумію, як вони взагалі мене витримали! 


Найчастіше слова підтримки в таких випадках звучать як вирок. І це не від жорстокості, а просто від незнання питання та нерозуміння високого ризику втратити близьку людину після чергового «Та все з тобою гаразд!» і «Годі скиглити!». І повірте, я чула це від людей «свідомих, тактовних і духовних». 

Ну і, правду кажучи, «Візьми себе в руки!» не працювало хоча б через те, що, по-перше, це була не я. Брати було нічого. По-друге – я не відчувала нічого, а тих самих «рук» і поготів. 

Перебувати в оточенні близьких, з одного боку, було необхідно, з іншого – це мене і вбивало. Я проживала такі темні часи, коли буквально відчуваєш себе раковими клітинами в організмі й з’являється це містичне передчуття, що ось-ось планетний імунітет просто тебе позбудеться як потенційної загрози. Аби не заразити систему. Слава небесам, у мене не було ніяких суїцидальних думок. Принаймні тому, що в мене не вистачило б сил навіть на це. Мені було байдуже. Але весь час була присутня думка, що я лечу на швидкості 220 у бетонну стіну без гальм. І це просто питання часу або дива. 


Мені із собою було некомфортно. Я сумувала за собою. Мені було страшно, що я більше ніколи не буду легкою, життєрадісною дівчинкою. Що я більше не буду так живо посміхатися, як раніше. Що в мені не залишилося ані чарівництва, ані світла. 

Якоїсь миті я усвідомила, що можу перебувати поруч буквально з кількома друзями. Які були поряд увесь рік. Які не ставали запитань. Не давали порад. Не засуджували, не тиснули, не знецінювали та не чекали від мене «якнайшвидшого одужання». Найкраще, що вони могли мені дати, – це час і безпечний простір прийняття. Я мало не втратила близьку подругу тільки через те, що вона дуже старанно намагалася мене врятувати. І кожного разу, коли щось не працювало, я відчувала величезну провину за те, що не виходить, і мені довелося віддалитися.


Що в мене спрацювало


Не існує інструкцій, схем, що стовідсотково працюють, або 10 кроків, які допоможуть впоратися з депресією. Інакше всі були б здорові. Давати поради – остання справа. Єдине, що я можу зробити, – це поділитися особистим досвідом і спробувати скласти в слова і форму всю цю хитромудру комбінацію станів, людей, практик, інструментів, які в моєму розрізі часу дали результат. І спрацювало це саме в цій хаотичній схемі і зайняло рівно стільки часу, скільки це мало бути в моєму випадку. Ні більш, ні менш.  


Стадії були, відверто кажучи, різні. Від відчайдушних зусиль зробити все, що в моїх силах (все й одночасно), криків про допомогу, хапання за близьких (як маленьке кошеня чіпляється кігтями, коли ти маєш намір знов опустити його в воду), тривалих запоїв з істерик від безпорадності, до тижня радісного забуття, абсолютної байдужості до того, що відбувається, і… порожнечі, яка роз’їдає. 

Ендокринологи, нутриціолог, півдюжини психологів і психотерапевтів, неврологи, невропатологи та інші лікарі, я спробувала, здається, все. 

І тут я не перебільшую. Короткий перелік всього, що я спробувала за ці три роки. І найчастіше це був курс сесій, а не одноразові акції.


Тета-хілінг, сандао, йога, медитації, sound healing, активний спорт, режим, харчування, фастінг, акупунктура, панчакарма й у принципі аюрведа, робота з тілом – біомеханіки, остеопати, десятки видів масажів, human design, астрологи, ментальні карти, гіпнотерапія, кармічний менеджмент, гомеопатія, китайська медицина, феншуй, бацзи, channeling у різних форматах, молитви, місця сили, церкви, храми, костели, сесії в ченців, китайських цілителів, знахарів, целібати і романи, арт-терапії, гончарство, танці, кіртан, святі джерела, десятки балійських ритуалів і церемоній, рейки, дихальні практики, лазні й сауни, кричати, бити посуд, journaling… 

Напевно, тільки яйцем мене не викочували. Хоча світила медицини пошепки акуратно натякали, що є в них там одна бабка… Але i did not feel like that.

Повірте, були моменти, коли я робила те саме «нічого». Я відпускала ситуацію максимально. Дозволяла собі дійти до самого дна. Дозволяла собі нічого не робити. А були дні, коли, навіть якби я хотіла, не змогла б. У якій комбінації це спрацювало – не зрозуміло. Спрацювало б, якщо б я з цього переліку щось не спробувала – можливо. Напевно, працювати почало тільки тоді, коли усвідомила, що єдина людина, хто може мене врятувати, – це я сама. Це не про те, щоб не просити про допомогу. А про те, що, навіть коли просиш про неї, – це не «заради галочки», ти нарешті насправді готовий дозволити собі допомогти.


У найкатастрофічніші місяці мене врятувало те, що я відмовилася від усієї хімії, помахала всім ручкою і зняла ідеальну квартиру в Римі. Сон. Спорт. Харчування. Ритуали. Чай. Медитації. Digital detox. І щодня довго-довго гуляти. Спрацювало місцями і не відразу. Вирішила, якщо в Римі не почну відчувати, – все пропало. Спочатку я відчувала себе примарою в цьому місті без жодної надії хоча б «ойкнути» від краси, а потім мало-помалу в мені почали зароджуватися дрібні бажання. Отже, полуницю чи малину? І я розуміла, що малину. Господи, нарешті я хочу чогось! Це раз. І я знаю, чого саме. Це два. На найпростішому побутовому рівні. Я відновила в собі здатність мріяти й бажати, ухвалювати рішення, радіти і загалом відчувати. Трапився ідеальний італійський роман, і це, виявилося, найкращі ліки. 


Після цього мені знадобився ще рік, щоб отямитися. А потім ще один. Але там, у жовтні 2019-го, я вперше відчула, що «пацієнт швидше живий, ніж мертвий».


Якщо виділити поворотні моменти за три роки, з усього каталогу це були б вони:


1. Два тижні панчакарми з діджитал-детоксом в One World Ayurveda на Балі (знала б, яким буде ефект – вирушила б насамперед туди, але дісталася тільки за півтора року).

2. 6,5 місяця терапії з Марією Шемшуріною-Гізатуліною.

3. Серія масажів (якщо це чудо-rehab взагалі можна так назвати) з Томою Євченко.

4. Сесії по тілу й з менталу з біомеханіком-невропатологом Антоном Гриценко.

5. Медичний чекап + нутриціолог Настя Голобородько; режим + харчування + сон.

6.  Майстер-клас про матчу (точніше, про сенс життя) з Костянтином Пребером у chaism.

7. Ефірні масла і @ sostoyanie.terra, коли разом із маслом adaptive припинилися панічні атаки.

8. Турбоеволюція під наставництвом Сергія Всехсвятського.

9. Забрати себе з токсичного для себе простору та перестати себе силувати.

10. Рух. Депресія боїться його. Вистачає сил на «ходити – ходити».

11. Споглядати захід і світанок.

12. Духовні практики.

І головне,

13.  Дати собі час і пам’ятати, що Всесвіт тебе любить. І він просто не міг так тебе підставити. Це все для тебе.


Колись Дмитро Кунин, один зі спонсорів мого існування, сказав мені: «Зараз тобі здається, що це найгірше, що могло з тобою трапиться. Настане час, і ти вирішиш, що це було найкраще, що могло з тобою статися». Дмитре, я все зрозуміла. Коли гусениця перетворюється на метелика, тканини її тіла повністю розпадаються, і все це виглядає і проживається як смерть. В останню мить лялечка стає прозорою. Хоп – і із цього з’являється зрілий, вродливий, наповнений метелик, унікальний у своєму прояві. Справжнє диво, слово честі. Так ось. Мені знадобилося три роки, щоб переродитися. І врешті-решт це було того варте. Мені більше не хочеться відмовлятися від цієї частини мого життя, намагаючись «замести все під килимок». Це теж я. І я люблю цю частину історії і готова own my experience. 


Моє маленьке послання, ці записки фенікса з майбутнього, коли нестерпне раніше «Все буде добре!» несподівано збувається – єдине, що я можу дати. Ніяких порад і побажань.

Хоча… Хіба тільки одне: за відчуттями, тільки за відчуттями.


Женя Гаврилко

Це стаття має виключно інформаційний характер. Все написане не є інструкцією до дії.

Якщо ви проживаєте подібну ситуацію, зверніться за допомогою до фахівця.