Це інтерв’ю, мабуть, трохи нечесне. Героїню я знаю від народження. Зізнаюся, Тоня моя тітка. Але незважаючи на родинний зв’язок, ми ніколи не говорили відверто, і впевнена, що, як і ви, я дізнаюся багато нового з цього інтерв’ю.
Мені хотілося зберегти це інтерв’ю максимально живим, бо Тоня — жива. Така, яка є. І розмова записана такою, якою вона була. Ну майже…
— Тоня, незважаючи на те, що ми з тобою пов’язані родинними зв’язками, ми ніколи не говорили на багато тем відверто…
Настав той час?..
— Настав час розправи моєї над тобою, тому, якщо ти не проти, то я поставлю тобі запитання.
Звичайно.
— Давай почнемо з wellness. Що для тебе wellness?
О, я на шляху до цього. Це насамперед для мене дисципліна і дуже, скажімо так, екологічний спосіб життя, якого я прагну. Поки що погано виходить, але я намагаюся.
— Що таке екологічний спосіб життя?
Це спосіб життя, спрямований насамперед на турботу про свій організм, про своє тіло. Звичайно, те, що ми їмо, те, що ми випиваємо, те, скільки ми спимо, який спосіб життя ми ведемо, безумовно, впливає на стан нашого здоров’я.
Якщо до певного віку є запас міцності й ти, наприклад, можеш тиждень гуляти до ранку і потім піти до інституту складати іспит, то тепер… Я почала ретельніше стежити за здоров’ям. Намагаюся берегти себе. Поки що у мене погано виходить, але я намагаюся.
— Шлях намічений, мету видно, тому все вийде.
Так-так-так! Однак це дуже дорого все виявилося. Хоча я підписана на деяких дівчаток в інстаграмі. Вони українки, киянки, і вони збирають якось збалансовані тарілки, мають спортзал без абонементу. Вони прокидаються о 6-й ранку і проходять 20 км, у них суперактивність. І я дивлюся, що це не коштує дорого. Але ж ми всі лінуємося.
Wellness для мене — це турбота про себе, якої я прагну. Гедонізм поки що перемагає.
— Який у тебе зараз спосіб життя? У нинішніх реаліях, коли ти повернулася до України і тут така нестабільна ситуація без планів на завтрашній день.
У мене дуже спокійний спосіб життя, дуже закритий, хоч так може не здаватися. Дуже консервативний. Я люблю знаходитися вдома, хоча, якщо подивитися на мій інстаграм, то здається, що я весь час десь тусуюсь, червона помада, якісь вбрання. Насправді мені вчора не спалося і я законсервувала 10 літрів помідорної пасти. Тобто зараз такий час заземлення плюс у мене дуже багато сценарної роботи зараз, а не знімальної. Вона вимагає сидіння на стільці та писанини, тому в основному це будинок. Рідкісні виходи кудись, у якісь бари з друзями чи в гості до когось, але це нечасто.
— З твоєї відповіді народжується наступне запитання: який твій guilty pleasure?
Я дуже люблю будь-яку шкідливу їжу. Мені пощастило, солодке я не люблю, але всякі какавельки, звісно, люблю. І дуже люблю вино.
— Яке вино?
Мені зараз дуже подобається натуральне вино, це такий алкогольний 12-градусний бабусин компот чи бабусин одеколон, як пощастить. Це, якщо стисло, вина без втручання людини. Процес бродіння, тобто low intervention wine. Усе життя люди робили натуральне вино, це потім його почали купажувати. Якщо ви поїдете кудись у Карпати, Бессарабію, наприклад, чи взяти знаменитий одеський чорний виноград… Це сухе домашнє вино, яке потім почали розливати в пляшки. Мені це цікаво, і я це дуже люблю.
— Як часто ти п’єш вино? Це в тебе ритуал?
Це не ритуал. Мені легше не пити взагалі. Але якщо вже пити, то до п’ятої ранку, потім сходити додому за гітарою, з друзями. Ніколи не роблю це сама. Завжди у веселій галасливій компанії, та пов’язано з великою кількістю смішних історій. Половина телефона забита відео з нашими подорожами та загулами. Я не маю традиції за вечерею випити келих вина. І я ніколи не п’ю, коли працюю. Навіть якщо я зроблю ковток алкоголю, я не матиму достатньо концентрації. А коли я працюю, то мені потрібна абсолютна концентрація, тому мої будні, як правило, тверезі, якщо не трапляється якоїсь оказії. У вихідні можу собі дозволити, але зараз ось тимчасово не п’ю через прагнення wellness. До речі, я не п’ю у лютому.
— Чому в лютому?
Не знаю. Я собі вигадала, що в мене місяць буде завжди без алкоголю.
— Чому саме лютий?
Бо як у січні не пити? (Сміється.) І в березні як не пити? А лютий до того ж короткий! Ось уже буде третій рік, як це роблю.
— Важко?
Ні. Важко перші пару днів. Навіть не перші кілька днів, а перші вихідні, коли ти з кимось кудись виходиш і всі п’ють, а ти — з водою. Коли всі п’ють, це певний стан, як масовий гіпноз, коли компанією випиваєте. Стан «дві келихи вина», стан «три келихи вина», стан «прийшов Валерій Меладзе», коли починається караоке і ви якось разом у цьому всьому. Але я маю дивовижну якість — я вмію вчасно йти. Я добре відчуваю, коли карета перетворюється на гарбуз (це я говорю зараз про себе), і я намагаюся ніколи цього не допускати. Усі мої друзі знають, що це сигнал: якщо Тоня пішла додому, значить час розходитися. Вечірка йде на спад, причому різко.
— Це, до речі, корисна якість не лише з алкоголем, взагалі треба вміти йти зі стосунків дружніх чи любовних, з роботи, з тих чи інших подій (які викликають у тебе дискомфорт). Це в тебе в усьому?
Це в усьому. Я зараз задумалася, що я дуже терпляча людина і можу довго не реагувати, не сваритися, не виносити конфлікт назовні, а, навпаки, усе пом’якшувати та згладжувати, але в мене в якийсь момент уривається терпець і я тоді безапеляційно йду. Це не те, що я кажу, що йду, щоб мене вмовили залишитися. Якщо я вирішила, немає шляху назад. Я намагаюся не сваритися та не псувати стосунки. Це не означає, що я пішла, і ми розлучилися там і посварилися. Я взагалі не прихильник конфліктів та сварок. Я завжди намагаюся розійтися мирно та полюбовно. Якщо це любовні стосунки, то теж розійтися мирно та полюбовно. Але так, я вмію зупинятись і йти, якщо мені некомфортно.
— Це чудова і дуже корисна wellness-навичка. Давай поговоримо про спорт. Чи є він у твоєму житті? Якщо так, то який?
З карантином, потім із війною все пішло шкереберть. Це, звичайно ж, ліньки та відмовки. І це далося взнаки мені, на самопочутті, на самовідчутті, на тілі. Не можу сказати, що я страшенно погладшала. Але якість тіла, якість відчуття себе в просторі, енергія, якою ти володієш, концентрація, якою ти володієш, коли займаєшся спортом, звичайно, зовсім інші. Планую повернутися в спорт, причому на щоденній основі мені так легше.
Я не люблю спорт. Я захоплююсь людьми, які люблять та із задоволенням займаються. Для мене це скоріше не дуже приємна необхідність, якої я намагаюся позбутися десь о сьомій ранку, максимум о восьмій. Тому що до дев’ятої ранку я собі придумаю величезну кількість виправдань, щоб не йти на спорт, тому намагаюся віднести свій організм швиденько до зали, не встигнувши схаменутися. І, звичайно, коли ти входиш у режим, то тобі легше. Це інша якість життя. Я це добре розумію, і це має бути пріоритетом.
— Який це спорт о сьомій ранку?
Я люблю TRX і все, що пов’язано з круговими функціональними тренуваннями, щоб вбитися за 40 хвилин, і мені це підходить. Я бачу результат. Я періодично практикую йогу. Не можу сказати, що я кайфую. Для мене в йозі найщасливіший момент, коли тренування закінчується. Як і в будь-якому тренуванні. Мені здається, я йду заради моменту, щоб воно якнайшвидше закінчилося. Що ще? Хочу спробувати піти до зали з тренером, бо маю низку знайомих, які стверджують, що тільки із залізом у залі будується гарне підтягнуте тіло. І мова не йде про міс фітнес, ну, там сідниці й таке інше…
— Ніколи не знаєш, куди тебе понесе, коли прийдеш до зали. Тож, може, за п’ять років ти будеш не на Одеському кінофестивалі, а на «Міс фітнес»?
(Сміється.)
— Які в тебе є здорові звички?
Я п’ю вітаміни тільки за призначенням і раджу всім вітаміни і будь-які лікарські препарати і добавки, навіть якщо всі кричать, що це всім корисно і нешкідливо, вживати тільки за призначенням лікаря. Наприклад, кажуть, усім потрібен вітамін Д. Я допилася його якось настільки, що в мене були якісь космічні параметри. А я тоді була на сонці, у Грузії. Тому я покинула всі ці самовільні історії. П’ю вітаміни лише за призначенням.
Я досить багато п’ю води, не знаю, наскільки сприятливо це позначається на моєму організмі. Я люблю воду і я не маю проблем змусити себе попити.
А! Я дуже люблю овочі. Дійсно обожнюю. Дуже люблю багато зелені. Я не люблю солодке, якщо це можна назвати healthy-звичкою. У мене вдома немає солодкого, немає шоколаду. І рідко буває, що я хочу солодкого, якщо це не за компанію, маковий торт або тістечка. Я дуже люблю хліб, але знову ж таки, я люблю хліб на заквасці, кислий, з великими порами.
У принципі, я люблю здорову їжу. Інше питання — збалансованість тарілки, вона поки що не ідеальна, але, як ми вже визначили спочатку, поговоримо через рік.
— Тобі нещодавно виповнилося 40.
Так!
— Що це таке? Щось змінилось?
Ну що змінилося. Змінилося розуміння того, що життя неймовірно швидкоплинне. Не просто ти думаєш: «Як швидко летить час, мені вже 19 років!» Ні, ти реально розумієш, що молоді дихають у спину. У мене дуже багато друзів, приятелів, їм близько 20 років, 25 або 27. Я емоційно почуваюся з ними нарівні, але вони мені так часто надсилають мемчики про мілф або про дорослих жінок і молодих хлопців, що я почала замислюватися.
З іншого боку, я розумію, що 40 — це взагалі не вік і я маю мільйон прикладів, коли й у 50 жінка має абсолютно прекрасний вигляд і фізично, і ментально. Але те, що час летить, безперечно є відчуття, нерадісне.
— А чи є відчуття, що ти можеш щось не встигнути?
Так, звичайно.
— Що лишилося не так і багато?
Ні, так я не міряю, бо 40 років, Господи, до 120 я ще й половини не прожила.
Але те, що багато речей не встигнути — так. Це стосується чогось особистого, і в роботі багатьох речей, коли розумієш, що молоді дихають у спину. І їм 20, а вони вже зробили щось, а в них ще попереду 20 до мого віку.
Але я до цього нормально ставлюся, я не сумую. І все ж таки це не найприємніше відчуття, але у мене є класна якість — ніколи ні про що не шкодую. Це мене рятує від зневіри. Якщо я щось не зробила, то не було такої можливості. Якщо я не захотіла, то не захотіла. Якщо не доклала зусиль, то отже сама дурненька. Саме тому мені легше переносити кризу середнього віку.
— Я ось, наприклад, собі придумала, що до 30 років маю встигнути зробити якісь речі…
Посадити дерево, збудувати будинок і народити дитину?
— Так-так. Якісь речі в роботі та особисті. Мені скоро тридцять, і навряд чи я їх встигну зробити. У тебе таке було до 40 років?
Ніколи. Ніколи не ставила собі межі. Мені весь час здавалося рано, рано, рано. Я не одружилася рано, хоча могла. Я не хотіла. Я і зараз якось так ставлюся до інституту шлюбу. У мене зараз є навіть не жаль, а розуміння того, що мені 40 і мені обов’язково потрібна якась справа крім режисури, яка приноситиме мені дохід, тому що режисура — це історія дуже залежна. У нашій країні в умовах війни виживуть одиниці, які інтегруватимуться на європейський кіноринок, бо у нас кіно не буде найближчим часом. Я людина дуже діяльна і, звичайно, промацую, що мені цікаво і що можна буде монетизувати, щоб я почувалася комфортно. Мене ніхто не утримує, тому я дбаю про це сама.
— Питання, точніше, наступна тема народжується сама собою. Поговоримо про кохання.
Поговоримо.
— Що таке кохання для тебе?
Для мене кохання — це найголовніше в житті. Я без цього стану майже не живу. Причому це необов’язково до чоловіка, це може бути пристрасть до якоїсь справи чи захоплення, чи книга, за якою ти мрієш зняти фільм, чи актор якийсь, з яким ти репетируєш і працюєш. Для мене кохання — це найпрекрасніше почуття, і я з подивом дізналася, що не всі знають, що таке кохання. У тому сенсі, що не всі його в житті зазнали. Для мене це був такий шок, таке відкриття. Як? Ви жартуєте? Для мене тоді життя втрачає всякий сенс, смак, колір, запах. Це просто ніби ти їси якийсь пінопласт, а не живеш. Я переконана з дитинства, що людина народжена для кохання та для щастя. Все, що не кохання і не щастя, для мене не норма, тому я обожнюю стан закоханості. Причому мені здається, що навіть якщо його немає, то я сама вмію себе накрутити так, що виходить односторонній роман. Я собі вже все придумала, все нафантазувала, у мене вже серце б’ється, а чоловік просто мені там відправив якийсь смайлик. А мені вже здається, що все, у мене з ним бурхливий роман та нелюдська сицилійська пристрасть.
Я дуже люблю цей стан, за ним сумую. І ось зараз у стані, коли я дуже хочу закохатися. Бажано взаємно.
— Закоханість може бути лише до чоловіка, другої половинки?
Я, на жаль, байдужа у сексуальному сенсі до жінок. Чому на жаль? Це якось зручніше, знаєш. Напевно, це доцільніше любити людей незалежно від статі. У мене так не виходить, мені потрібен чоловік, я чоловіків дуже люблю, обожнюю і… яке було питання?
— Закоханість може бути лише до другої половинки?
Я не знаю. Я не поділяю. Для мене це все одно. Може, якщо 20 років живеш із людиною, то пристрасть пропадає. Є вже якесь життя двох друзів, яким комфортно. Можливо, це називають коханням, не знаю. У мене це все один нероздільний клубок. Для мене будь-яка пристрасть — це кохання.
— Ти легко закохуєшся?
Дуже легко. Я дуже емоційна. Ніколи не соромлюсь першою зателефонувати, першою написати, першою ініціювати. Не можу сказати, що я цим пишаюся. Останнім часом це нічим не закінчується. Може, треба переглянути поведінку.
— Якщо нічого не вийшло і закоханість виявилася невзаємною, ти швидко відходиш?
Якийсь час я із задоволенням страждаю. З величезним задоволенням я впиваюся своїми чарівними муками і довго не можу їх відпустити. Не знаю, з чим ми міряємо «швидко — не швидко». Як у «Сексі та місті» говорила Шарлотта: «Потрібно рівно половина часу, який ти зустрічалася з людиною, щоб її відпустити». Якщо зустрічалися пів року, треба три місяці. По-різному буває. Іноді буває, що в тебе нічого не було з чоловіком, просто переглядання, але він так тебе зачепив і засів у твоєму серці, що тобі важко виколупати цю історію. А іноді буває — вийшов і забув, не згадав. Але, зазвичай, я людина прив’язлива. Якщо я вже покохала чи мені подобається, то мені складно вирвати це із себе.
— Як ти гадаєш, це пов’язано з тим, що ти творча людина? І закохатися легко, і постраждати потім із задоволенням?
Звичайно! Усім розповісти, як я страждаю!
— Написати якийсь сценарій?
Написати — ні, але з якихось лівих облікових записів залізти до нього на сторінку, щось читати, дізнаватися. Звичайно. Цілий процес. Я ніколи не була нетворчою людиною, мені важко сказати. Але те, що я закохана та емоційна від самого дитинства, так. У мене вже в три роки були наречені, причому я закохувалась у друзів тата. І ось у мене був мій Сергійко, якому було 30 років, а мені три. Потім був мій Дімочка. Я завжди їх присвоювала собі. Здається, мені було три роки, а я вже по-жіночому любила. Не те щоб дитяче кохання до якогось дядька, який тобі приносить іграшку, ні. Це просто якісь дорослі жіночі почуття, як чоловік і жінка з раннього віку.
Навіть якби я стала бухгалтером, це мало на що вплинуло б.
— А ти часто у голові фантазуєш, коли зустрічаєш людину і у вас ще нічого не було, але ти вже думаєш…
Народила дітей, онуків! Перше, це я вже познайомила його з усіма друзями. Причому це відбувається блискавично, секунд за 15. Ось ця вся низка подій. Отже, я вже приміряла його до кожної компанії, як він туди заходить, про що вони говорять, який він має мати вигляд, щоб вони правильно його оцінили: а та компанія, а та, а мама, а родичі, а частина сім’ї, а якісь мої інші компанії.
Далі, який вигляд я маю з ним на усіляких червоних доріжках та кінофестивалях, як він у смокінгу та в окулярах, а я в цьому, а я ось так. У мене перед очима Анджеліна Джолі та Бред Пітт або Дженніфер Еністон та Бред Пітт. Далі вже побут, сім’я, ми їдемо машиною. Так, до глибокої старості.
— Чи завжди так було?
Завжди. Ми навіть «привіт» ще один одному не сказали, а я вже збудувала наперед весь план.
— Ця якість, мені здається, властива багатьом дівчаткам, дівчатам, жінкам.
Так-так-так! Причому я не просто там собі подумала і вигадала, я повірила в це! Я вже прожила. Я вже абсолютно впевнена, що ми маємо роман. Навіть якщо мене перевірять на детекторі брехні, я так у це сама вірю.
— Наскільки складно потім повертатись у реальність?
Це неприємно, звісно. Але я намагаюся дуже швидко придумати собі якусь нову легенду чи ілюзію. Або чимось це витіснити. Звісно, неприємно.
— Для людини, яка часто живе фантазіями та історіями, наскільки тобі було складно прийняти реальність війни?
М-м-м-м…
— Чи були якісь фантазії, на кшталт Арестовича…
Ну, звичайно, 2–3 тижні, 2–3 дні, до Нового року, до травня, до квітня. Ну а далі, ось уже друге літо ми у війні живемо. Я не можу сказати, що я й досі прийняла цю реальність.
Реальність я приймаю, я не приймаю неясності майбутньої перспективи. Тому що мені здається, що якщо я усвідомлю весь жах того, що відбувається і найближчого майбутнього на моєму віці, то я збожеволію. Я намагаюся жити сьогоднішнім днем — тижнем. І робити все, що я можу, щоб тут і зараз вижити, принести якусь користь, щось зробити для професії, максимально намагаюся це робити. Тобто я нічого не чекаю. Я сьогодні, тут і зараз маю зробити все, що я можу.
— Чи допомагають ці фантазії легко сприймати реальність?
Звичайно. Це емоційно рятує, бо інакше мені дуже важко вижити. Це мій самозахист. Я людина, яка не схильна до депресії, до поганого настрою. Для мене це скоріше виняток. Навіть якщо воно в мене всередині є, я намагаюся сама це всередині дуже швидко переварити. У мене бувають, звичайно ж, якісь хвилини розпачу та розчарування, але мені головне лягти спати, і наступного дня стає легше. Коли мені погано, я одразу лягаю спати.
— Не має значення, який час доби?
Взагалі. Я можу лягти опівдні, проспати до наступного ранку. У мене колись був тяжкий розрив. Мені здається, що я рік спала. Я мало куди виходила, просто весь час спала. Я прокидалася, щось з’їдала і знову лягала спати. Могла прокинутися посеред ночі, замовити якусь доставку і знову лягала. Це такий мій інстинкт самозбереження.
— У нашій країні досі є соціальне очікування, що жінка має бути одружена. Якщо вона до 30, до 35 не вийшла заміж, то …
Годинник цокає! Моє улюблене запитання: «Де твої наречені, Тоню?»
— Так, «Стільки чоловіків навколо. Уже знайди когось і змирись». Що ти думаєш з приводу того, що жінка повинна бути одружена?
Жінка нікому нічого не винна. Інше питання, якщо кожна людина свідомо або так сталося, що вибирає самотній спосіб життя, то вона повинна подумати, поки вона молода, про свою старість. На жаль, наша держава не дає змоги розраховувати на пенсію, навіть якщо ти все життя працював. Тому цей момент потрібно фіксувати, усвідомлювати. І ось тут реально потрібно дивитися на речі: що ти робитимеш, коли тобі буде 60, 70, 80, 90 і 100. Хто за тобою доглядатиме, на які гроші ти житимеш, де ти житимеш тощо — про це треба дбати зараз. Мені здається, що це не залежить від того, заміжня ти чи ні, бо будь-якої миті все може змінитися. І також є у тебе діти чи ні, бо з дітьми може скластися по-різному, ти можеш не спілкуватися з ними.
Щодо «годинник цокає», я ніяк не хвилююся з приводу того, що я без пари. Я відчуваю на собі навіть не тиск суспільства, а таку історію у нашому суспільстві, навіть у межах близького кола: коли ти з чоловіком, то тебе чомусь більше поважають. З тобою по-іншому розмовляють, особливо в присутності твого чоловіка. Я не розумію, з чим це пов’язано, я не змінююся, але ніби до мого статусу додається якась велика сходинка і я стаю більш важливою персоною. Ось це я фіксую.
Я була в довгих стосунках, і я знаю різницю. Мене це не те щоб обурює, але мене це засмучує. Якийсь час мама дуже переживала і говорила: «Народи, поки я можу тобі допомогти». Але дитина народжується за коханням, і від кохання, і для кохання, для продовження, а не тому, що є безкоштовна няня, яка може її винянчити. Я точно знаю, що деякі мої подруги мають гостре бажання просто народити дитину, навіть без чоловіка. Якийсь банк сперми чи якісь друзі. Я не маю такого гострого бажання просто народити дитину. Я люблю дітей і припускаю їх у своєму житті, але це обов’язково має бути продовження мого кохання з чоловіком, а не просто дитина.
— На сьогодні це твій вибір — бути однією? Чи просто ти поки що не зустріла того, з ким хотіла б створити сім’ю?
Я просто не зустріла. Я не маю жодних упереджень щодо стосунків, хоча психологи кажуть, що ти для себе всередині щось закрила. Як усі ці коучі кажуть, щось там не звільнила, не подихала маткою. Що ти не пускаєш енергію.
Не знаю, може, мені й варто якось над цим попрацювати, бо я теж не можу знайти цього пояснення, чесно кажучи. Але поки що так складається. Я людина дуже категорична і дуже швидко приймаю рішення. Якщо мені чоловік подобається, він мені подобається. Якщо не подобається з першого погляду, то я навіть не можу дати йому шансу піти на побачення або вмовити себе. «Ну потерпи, ну поїдь, ну поспілкуйся, ну може бути». Мені треба або все, або нічого, або відразу, або ніколи. І поки ця історія не збігається, та я не втрачаю надії.
— Дженніфер Еністон в одному зі своїх інтерв’ю сказала: «Якби мені порадили заморозити яйцеклітини, коли мені було 25 років, я це зробила б. Але мені ніхто не сказав, і зараз уже пізно». У нашій країні такі процедури не дуже популярні, але чи ти колись замислювалася про це?
Заморозити яйцеклітини?
— Так.
Так. Але, здається, там треба пити гормони, і це коштує серйозних грошей. Якось я не готова пити гормони та витрачати великі гроші на це. Я розумію, що це звучить дивно і смішно, на кшталт «о Господи, це ж дитина». Мені здається, що у мене є чудовий приклад моїх подруг, які народили першу дитину в 45 років. Я не хочу робити нічого із цього штучно. І потім, коли жінки народжують дитину від сурогатної матері у 60 років, для мене це егоїстично стосовно дитини.
— Чому?
Дитині буде 20 років, а тобі? 80? І що? І як ти цю дитину доведеш, даси їй освіту, пограєш із нею у футбол, розділиш із нею якісь її інтереси?
— Занадто велика вікова різниця?
Звичайно. Ти можеш бути сучасним класним дядьком, їздити на Burning Man, але я не знаю… Я таку ситуацію поки що для себе не бачу. Мені не здається, що мій поїзд пішов, мені здається, що в 45 життя тільки починається. І що десь за рогом той самий, з яким я буду дуже щаслива і мені захочеться продовження цього щастя у вигляді дітей.
— Я маю ще одне питання на цю тему. Ми з тобою трохи поговорили про дихання маткою, про психологію, про жіночу енергію. А ось до тарологів, астрологів, нумерологів, ворожок ти колись зверталася?
Більше ніколи в житті! Усі мої походи до тарологів, астрологів, нумерологів закінчувалися тим, що нічого не справджується, від слова зовсім. Немає жодного прикладу, коли мені там набажали-нагадали і воно збулося. Я до цього ставлюся приблизно як до останньої сторінки журналу, де написано «Гороскоп». Just for fun. Причому, якщо там щось хороше, то я в це вірю, якщо погане, то я не вірю. І мені не цікаво знати майбутнє. Ну от мені скажуть: «Ти вийдеш тоді-то заміж», як я повинна підготуватися? Почати худнути до весілля? Я люблю дуже життя і люблю не знати, що на мене чекає за рогом.
— Поки ти не почала готуватися до весілля, давай про кіно. Скільки у тебе всього фільмів?
Повнометражних два поки що, а короткометражних три. У мене ще є рекламні ролики, концерти, якими я пишаюся, та музичні кліпи.
— З фільмів лише останній автобіографічний?
Ні, всі мої фільми про мене, з мене, про мене, біля мене. Я не вмію знімати про те, що мене не хвилює, чого я не знаю чи чого не відчуваю. Майже кожен герой майже в кожній моїй роботі — це я. Навіть у рекламах, коли мені дають творчу свободу.
У мене була дуже смішна реклама «Сільпо», мені дали повну свободу. Я зняла дивовижно смішну рекламу, як не дійшовши до каси, дівчина з’їла майже всі продукти, які у неї були в кошику. Звідки я взяла? Бо це про мене. Я одразу відкриваю чіпси. Особливо якщо ти приходиш голодним до супермаркету. Я цього не соромлюся. Нещодавно зустріла свого зіркового фотографа Рому Горбуна. Зустріла в Каннах, коли я була вся так пишно вдягнена, Канський фестиваль, усі справи. Я говорю: «Ромо, ми так давно з тобою не бачилися, де востаннє?» Він: «Ти йшла вулицею і їла вінегрет!» Це дуже на мене схоже, я зовсім не соромлюся йти вулицею і їсти вінегрет. Якщо я голодна, то чому ні.
Тому все про мене, навіть якісь кумедні реклами. Тому що мені здається, якщо це відгукується мені, то це буде близько людям, які це подивляться. Я не брешу, я нічого не вигадую. Нічого кумедніше і смішніше і більше touching за впливом, ніж правда, бути не може.
Кажучи правду, легше пробитися в саме серце.
— Як ти прийшла до режисури? Ти завжди хотіла бути режисером?
Ніяк я не прийшла. Я ніким не хотіла бути, я не хотіла вчитися. У мене був кавалер, з яким я хотіла гуляти, тусуватися, зустрічатись і нічого не робити. Я працювала на той час.
— Ти одразу після школи працювала?
Я працювала і у школі. Мені батьки не давали кишенькових грошей, і я працювала з 10 класу. Дуже непогано заробляла та до школи їздила на таксі за свої гроші. Я жартую, що й досі на ці гроші живу.
— Ким ти працювала?
Я працювала МС у нічних клубах. У нічних, дорослих, дорогих клубах. Наступного дня мені треба було до школи, це була обов’язкова умова моїх батьків. Ось я о третій закінчувала працювати, а о сьомій треба було йти до школи. За таких умов мені дозволяли працювати. Але коли тобі 17 років, поспати чотири години і піти на укрліт не складає проблем. Потім я працювала у компанії в ресторані в рекламному відділі. Одне слово, я постійно працювала. І не хотіла вчитися. Вступила до інституту культури, просто тому, що там були найлегші іспити. Я точно знала, що не хочу бути актрисою, а режисерові, мабуть, нічого не треба робити. Я поступила лише з цих міркувань. Батьки вимагали від мене, щоб я поступила хоч кудись.
На другому курсі я зрозуміла, що це справді моя професія, що мені це цікаво, у мене це виходить. Спершу я навіть не знала, що це таке, і мені дуже пощастило, що це моє покликання. Я обожнюю свою професію. Це любов усього мого життя. Я вмираю від щастя, яким я наповнююся, коли в мене щось виходить у процесі роботи.
— З моменту закінчення інституту до першого фільму минув якийсь час. Тобі він знадобився, щоб зняти фільм? З чим це пов’язано?
Так, але ж я за освітою не режисер кіно, я режисер «свят та масових видовищ»: паради, олімпіади, концерти. Я працювала на телебаченні, я працювала за фахом. Я робила масові розважальні програми. Потім я ставила концерти у програмі «Шанс», нашим українським артистам ставила концерти. Потім я почала знімати кліпи. Точніше, я зняла один кліп для Кузьми Скрябіна. І зрозуміла, що мені цього мало, що я хочу висловитись немузично. За свої гроші я зняла короткометражку у 2011 році. У мене не було якихось спеціальних умов, що мене хтось запросив у кіно. Як правило, я все у своєму житті ініціюю сама. Тут вийшло так само: за один день у себе на подвір’ї я зняла короткометражку, бо я не могла вже не знімати. Мені дуже хотілося. Звісно, знімальний майданчик — це наркотик для мене. Мене ніхто не кликав, я сама прийшла.
— У танцюристів мова спілкування — це танець, а в тебе — це фільми? Ти так передаєш свої думки, почуття?
Ні-і-і… У мене мова спілкування — це мова спілкування. Я не наділяю фільми якимось додатковим змістом, який я не можу проговорити. Я дуже відкрита і відверта людина, я не маю табуйованих тем, я все можу сказати словами. Для цього мені необов’язково знімати фільм.
Інше питання, що фільм здатний, як й інше мистецтво, викликати набагато більше емоцій — гостріших, складніших, ніж діалог і просто слова. І навіть чимось вчинки, і навіть чимось дії. Тому кіно, тому мистецтво, бо це більше ніж слова. І це не тому, що ти чогось не можеш сказати. Це набагато сильніше — у 10, 20, 30, 40 разів! — ніж ти можеш промовити словами.
— Я бачила твій останній фільм на Одеському кінофестивалі, я плакала наприкінці. Він дуже зворушливий, дуже гарний. Ти пишаєшся ним?
Нескромно: я дуже люблю усі свої роботи. Я ними пишаюся.
— Нема такого, що «Не показуйте це нікому!» чи «Я не переглядаю!»?
А я переглядаю. Не можу сказати, що часто дивлюся, але завжди із задоволенням переглядаю. І якщо трапляється, що я комусь показую чи з кимось дивлюся, то я ніколи не виходжу із зали. Мені здається, що як вони без мене подивляться? Я ж не кину свою дитину, тобто фільм. Я маю сидіти.
Ще я ніколи не йду на компроміси із собою на знімальному майданчику, тому немає такого моменту, за який мені соромно. Що це мені нав’язали, а це я була дурненькою — так, я тоді була дурненькою, напевно, але ж я свідома дурненькою була.
— А у житті ти часто йдеш на компроміси із собою?
Ніколи.
— Чи завжди чесна сама із собою? Що відчуваю, те й роблю?
Так. Звичайно. Ми ж говорили про вінегрет.
— Це виявляється у всьому?
Так. Це не дуже зручна історія, мабуть, для оточуючих, для друзів, можливо, і для чоловіка. Я не терпітиму, не підлаштовуватимуся, якщо мені вкрай некомфортно. Я не самодур, я можу пояснити. Але мені потрібно так, як мені потрібно. Я дуже вільна людина в цьому сенсі. Якщо мені не подобається компанія, то я встаю та йду. Я можу брехати, що я не вимкнула праску чи щось термінове. Ніколи не піду, як не хочу йти. Зрозуміло, якщо якісь робочі речі, то треба. Але глобально не змушую себе нічого робити. Тому погано займаюся спортом.
— Ти презентувала свій фільм на Одеському кінофестивалі, ти не отримала головного призу, на який розраховувала, сподівалася та мріяла. Які емоції ти відчула? Що для тебе означає не отримати нагороди?
Мій фільм дебютував на Берлінале, і туди мріють потрапити усі кінематографісти, тож старт був непоганий. Потім я отримувала нагороди з цим фільмом і на міжнародних фестивалях теж. Просто Одеський кінофестиваль для мене був дуже важливим, бо це мій перший кінофестиваль, з яким я виграла приз за свою першу короткометражку «День Незалежності». І я дуже розраховувала на головний приз, на «Золотого Дюка», але ми отримали приз за найкращу акторську роль, що абсолютно заслужено, я вважаю.
Мене ці всі історії вибивають з колії на якийсь час. Це може бути пов’язане не лише із нагородою фестивалю, а взагалі. Ти хотів кудись потрапити до резиденції і не потрапляєш. Вибиває. Тому що я ніколи не думаю, що хтось дурень чи журі-підараси ухвалили невірне рішення, ні. Я завжди проєктую на себе і я думаю, що це я недостатньо гарна, це мій фільм недостатньо гарний. Тому для мене це травматично. У мене завжди винна я. Я починаю себе з’їдати, знищувати і тому мене це травмує. Не тільки щодо Одеського кінофестивалю. Я самокритична і марнославна людина, і мені складно даються неуспіхи.
— Які творчі плани?
Ох, я перебуваю у складному та дуже цікавому для себе періоді. Як ти вірно зазначила, мені 40, і це якась така історія для мене, ніби я стою на перехресті й мушу дуже добре подумати: куди, навіщо мені йти, за скільки я туди дійду, що я там отримаю і т. д. Тому я зараз рознесла яйця по різних гніздах. У мене є кілька проектів, які не пов’язані з кіно. Це пов’язано з аудіовиставами для дітей. Я зараз шукаю партнерів, шукаю фінансування, шукаю гранти. Усе готове, чекаємо лише на гроші. Вважаю, що це дуже перспективна, культурна, класна історія, в якій я можу реалізуватися і бути дуже корисною. Це просто така користь для людства. Хотіла сказати — для українських дітей, але давайте брати масштабніше. Більше хочеш — більше отримуєш. Два проєкти, пов’язані з кіно. Один сценарій, над яким працюю рік, дуже складно йде. Мені складно писати та складно з пошуком фінансування, бо в країні грошей немає, це все не швидко, як мені хочеться. Важко. Бувають проєкти в’язкі. Не те, що ти його не любиш або він поганий, просто в’язкі. Прямо усі жили витягує. А є проект, це буде про кохання. Я мріяла багато років зробити його. І зараз я придумала драматургічну конструкцію, за якої це буде вау! Ось у цей проект я зараз прямо дуже вірю і займатимуся ним. Немає часу в мене більше на розгойдування і на прокрастинацію професійну, тому я намагаюся щодня просто бігти і стрибати вище голови, тому що я в дуже хорошій професійній формі. Я хочу, я можу. Для цього потрібно самій собі організовувати, ініціювати, бо у моєму житті так: хочеш зробити щось добре, зроби це сам.
І ще є приказка, яку я дуже люблю: усі помруть, а я залишусь. Це означає, що мені потрібніше за всіх, і навіть якщо весь світ мені заважатиме, не допомагатиме, я не здамся. Бо всі помруть, а я залишусь.
Бліц-опитування
— Ранній підйом чи довго спати?
Ранній підйом.
— Йога чи функціонал?
Функціонал.
— Улюблене кіно, коли сумно?
Sex and the city, Friends.
— А коли гарний настрій?
Sex and the city, Friends.
— Я щаслива, коли…
Я щаслива дуже часто, майже щодня. Коли в мене виходить.
— Ідеальний сніданок?
Великий і солоний, з хлібом, яйцями, обовʼязково якісь овочі. Я не розумію, як можна снідати круасаном й кавою з молоком й цукром. Тільки солоний. Й відчутний.
— Твоя грандіозніша перемога над собою…
Попереду.
