“Кожен день люди в усьому світі втрачають віру в себе, закриваються, соромляться бути собою,” — такими словами закінчується кліп на пісню Proud, нову композицію україно-болівійської співачки Michelle Andrade. Proud — це історія про прийняття, про любов до себе, про усвідомленість. “Коли любиш себе, з’являються сили, мотивація, пропадають страхи і сумніви, і всі внутрішні проблеми поступово вирішуються. Мені здається, всередині кожного з нас живе квітка, ми багатогранні і чудові”, — говорить сама Мішель.
Історія про складність прийняття знайома Мішель не з чуток: вона переїхала в Україну з Болівії в підлітковому віці і кілька років боролася з тим, щоб оточуючі не звертали уваги на її акцент, незвичну зовнішність, помилки в мові. Але в результаті вона зрозуміла: все починається зсередини, і, щоб тебе полюбили оточуючі, спочатку потрібно полюбити себе.
В інтерв’ю Anywell Michelle Andrade розповіла про переїзд і про складнощі, з якими вона зіткнулася, і про те, як перестати боротися з собою і почати пишатися своїми особливостями.
Про пісню та кліп Proud
У кліпі на пісню Proud знялося багато сильних людей з різними відтінками шкіри, різними фігурами і різною сексуальною орієнтацією. Багатьом з них доводилося боротися, щоб відвоювати свої права. На їхньому прикладі я вкотре зрозуміла, що ти не можеш дозволяти собі опускати руки за жодних умов. Вони надихають мене і дають зрозуміти, як це здорово — перемогти обставини і стати ще сильніше.
Я познайомилася на зйомці з параолімпійкою-чемпіонкою, яка перемагає на світових змаганнях, з одностатевими парами, які в Україні досі не можуть створювати сім’ї та всиновлювати дітей. Їм точно є, що сказати. Я хочу, щоб історії цих людей, їхні голоси, почула вся країна. Цей кліп, ця пісня — це про них.
Про переїзд
У моєму житті історія прийняття себе почалася в 13 років, коли ми з сім’єю переїхали з Болівії в Україну. Це був непростий для мене період: тоді я вперше зіткнулася з булінгом, над моїм акцентом і помилками сміялися однокласники. Я приїхала в Україну, не знаючи мови. Для мене було дуже дивно і болісно те, що однокласники висміювали мене — я була впевнена, що вони зрозуміють, як мені складно, зрозуміють, що я вчу дві абсолютно незнайомі мови одразу — російську і українську. Але пізніше мені вдалося прийняти це як свою особливість, як родзинку. І полюбити.
Як наша сім’я взагалі прийняла рішення переїхати в Україну? Тут все просто: моя мама — українка, а тато вже деякий час тут працював. Та й взагалі, це ж Європа, тут більше перспектив. Звичайно, в юному віці мені було складно зрозуміти це рішення, я була трохи ображена на батьків — ну, як це, мені доведеться залишити своїх кращих подруг, танці, хлопчика, який мені подобається? Все ж ідеально, навіщо нам переїжджати! Але пізніше я зрозуміла, що це було зроблено заради нас, заради всієї родини. Я почала більш відповідально ставитися до життя.
Про складності
Бути людиною двох культур — не завжди просто. Я помічаю, що українці часом дивуються якимось моїм звичкам і думкам, і розумію, що і справді в мені є щось, що нетипово для України. Болівійці дійсно інші: вони дуже енергійні, у нас завжди грає музика, завжди літо, для нас танці — це життя і повітря, яким ми дихаємо. Люди в Болівії життєрадісні і відкриті. Я теж така, але при цьому я і наполовину українка. Це як у пісні — «я всюди іноземець». Ось так я себе відчуваю.
Коли ми переїхали, найскладнішим було звикнути до менталітета і людей, до того, що вони мене не розуміють — і я теж їх не розумію. Я вивчила за півроку обидві мови. В школу мене відправили через 3 місяці після того, як я приїхала, але спершу не на повний день — щоб я звикла і подивилася, яка там система, як це працює, що там за діти. Я провчилася так місяць, і потім, ще через три, пішла в школу вже як повноцінна учениця.
Тоді я вперше зіткнулася з булінгом.
Моєю першою емоцією було нерозуміння — невже їм неясно, що я приїхала з іншої країни? Звичайно, я говорю з помилками, але це ж природно — і я так стараюся! Чому вони сміються, чому не можуть дивитися на мене по-іншому? Я приходила додому і плакала, обговорювала це з батьками, ділилася з мамою і старшим братом — вони були моєю головною підтримкою. При цьому багато старшокласників знайомилися зі мною, їм було цікаво дізнатися, звідки я — і мене це підтримало. Так я зрозуміла: моя зовнішність і акцент — не проблема, а особливість. Все це тривало близько двох років, а потім припинилося. Ми досі спілкуємося з деякими хлопцями та дівчатами зі школи, вони стали моїми близькими друзями.
Кажуть, на булінг потрібно відповідати тим же. Але це важко. Звичайно, якщо вам вже сильно дошкуляють, можна набратися сил і поставити кривдників на місце. Але, з іншого боку, хоч відсутність реакції і може здатися слабкістю, мені здається, краще просто ігнорувати і пропускати повз себе. Роботу з булінгом важливо починати зсередини, з себе: зрозуміти свою цінність, зрозуміти, який ти. І тоді не звертати увагу на образи буде простіше. Мені, напевно, пощастило: у мене є така особливість характеру, я дуже швидко все забуваю і пробачаю. Все погане, що зі мною трапляється, я не тримаю в пам’яті, просто не хочу на цьому зациклюватися.
Про прийняття
Полюбити себе мені допоміг себе момент, коли я зрозуміла, що просто не можу більше бачити себе сумною і скривдженою. Звичайно, у кожної людини є свої сумніви. Але я розуміла, що вони заважають мені. І ще для мене дуже важливо, щоб моя сім’я бачила, що я щаслива, що у мене все добре. Мені не хотілося, щоб вони дивилися на те, як я сумую, і я зрозуміла: не можу так більше, не хочу. Хочу бути сильною і полюбити себе. І такий меседж я вирішила нести людям.
Мені іноді кажуть, що я занадто відкрита і наївна. Я, дійсно, чутлива, комунікабельна людина, мені подобається, коли людям комфортно і приємно знаходитися поруч зі мною. Тому, напевно, я можу бути надто відкритою. Думаю, це теж йде зі шкільних часів: тоді мені хотілося мати поруч людину, яка була б комфортною для мене. А зараз я намагаюся бути цією людиною для інших.
