Інколи потрібні роки, щоб зрозуміти, що починати потрібно з любові до себе, а не з лікарів. Адже немає такої пігулки, яка здатна одразу розв’язати усі проблеми, і кожній з нас доводиться проходити чимало випробувань, щоб нарешті прийти до простих істин і справитися з усіма перепонами. З таких й зіткана історія Вероніки — неймовірний приклад того, наскільки сильними й терплячими можуть бути жінки, коли справа стосується найдорожчого — здоровʼя.
Побачивши на тесті заповітні дві смужки, я готова була повірити у мільйони інших причин, аніж власним очам. Бо страх, що я не зможу мати дітей, та залякування лікарів ледь не переконали мене відмовитися від своєї мрії.
Моя історія почалася у 15 років, одразу після переїзду до Англії. Чому саме тоді хвороба вирішила себе проявити, я не знаю, але як факт: після того, як я приїхала в boarding school, у мене не було жодної менструації і на додачу на мене звалилися проблеми зі шкірою. Дивитися на себе було неможливо, тож у хід пішли всі тональні на світі, але вони лише сильніше підкреслювали нерівності. Переживання, звісно ж, заїдалися, тому мене — без місячних і з плюс десятьма кілограмами — із головою накрив стрес.
Тож вже за кілька місяців я стала повною протилежністю тієї дівчини, яка з нетерпінням чекала на новий етап у житті.
Та попри це в мене ще примудрялися закохуватися хлопчики. Правда, той самий, у кого закохалася я, жартував на найболючішу тему — про шкіру. Приїхавши додому на канікули, я вперше пішла до гінеколога:
– Ну, у тебе що, хлопчиків-друзів зовсім немає? — запитала гінекологиня.
– Є. Не зрозуміла, до чого це питання?
– Так що, нема з ким піти переспати, чи що?
Мені — на секундочку! — було пʼятнадцять, я ще цілуватися толком не навчилася. Розумію, хтось рано починає вести статеве життя, але я була переляканою дитиною з убитою до біса самооцінкою, яка мріяла про ліки, що повернуть мені менструацію, заберуть зайву вагу і всі ці плями та гулі зі шкіри. У відповідь на мої виправдовування гінекологиня пафосно додала, що я повинна почати вести статеве життя і всі мої проблеми відразу зникнуть, а цикл налагодиться. До того ж призначила мені купу препаратів: деякі на травах, інші — у таблетках. Проте після кожної невдалої спроби «викликати» місячні, додавалася лише чергова порція висипів і стресу. Приблизно у той період я познайомилася зі СПКЯ, тобто синдромом полікістозних яєчників. І відтоді нормальний сон мене покинув остаточно: я стала тривожною, що не день — кошмари чи безсоння.
Далі почався довгий і складний період пошуку того самого гарного лікаря. Я почала із ендокринолога, який призначив мені прогестерон. І тут вже були перемінні успіхи: уколи зробили — менструація пішла, не зробили — знову ні, тому я продовжила пошуки. За рік ходіння по лікарях вони не змогли не те що пояснити мені бодай щось, вони навіть не спромоглися знайти причину. Проте всі нескінченно ахали і охали на мою проблему.
Тож їхній вердикт був такий: тримай пачку протизаплідних пігулок і тепер довічно пий гормони, якщо хочеш мати місячні.
Я плакала від розпачу, але нічого не могла вдіяти. «Сидіти на гормонах» звучало на той момент дуже страшно, але особливо страшно було, коли жоден лікар не міг відповісти на питання, чи зможу я мати дітей…»
Тож навчання в Англії я кинула через півтора року і повернулася до України. Місяцями, а іноді роками, я пила пігулки, але, як і раніше, не знаходила собі місця. Я щиро вірила, що десь є лікарі, які вилікують мене від полікістозу. Тоді я вирушила до Ізраїлю, одразу у начебто одну з найкращих приватних клінік. Здала всі аналізи, і… мені знову почесно вручили нові протизаплідні, без пояснень. Мовляв, захочеш вагітніти — приходь знову, там і розберемося.
Через рік знайшла інших лікарів в Ізраїлі, але все те саме… За винятком того, що мені ще додали консультацію у психолога. Там я опинилася на крок ближче до істини, проте наші дитячі травми і розчарування можуть зіграти з нами дуже злий жарт. Та перш ніж це усвідомити повною мірою, я закопувала себе глибше і глибше.
На якийсь час я змирилася з вживанням гормонів, і тоді ж вступила в нещасливі стосунки, які тягла за собою ще багато років, ще не розуміючи, що вони лише сукупність всіх моїх травм. А оскільки депресія та СПКЯ йдуть рука об руку, то моє право приймати обдумані адекватні рішення було надзвичайно пригнічене. Так, у 19 років попри усі травми я вирішила, що все начебто більш-менш, а отже час знову пірнути в освіту і побудову майбутнього. Я поїхала вчитися у Відень, та вже за кілька місяців депресія накрила мене новою хвилею самотності та пригніченості. Тож я знову кинула все та повернулася додому.
Певний час мій стан був начебто стабільним. Тож відбулася третя спроба знайти себе у навчанні — я знову вирушила до Лондона. Та цього разу все обернулося набагато гірше: я перестала спати та їсти, стала схожа на типового невротика з першою стадією анорексії та зовсім розучилася радіти життю. Тому я — що? — правильно, вчергове повернулась додому. Проте цього разу упорядкувати нервову систему і весь свій організм не вдалося.
Це був найгірший рік у моєму житті. Депресія — справді жахлива хвороба, до якої не доторкнешся і яку не побачиш, але вона вражає все добре, що є в тобі й у тебе».
У той період усі лікарі одноголосно кричали, щоб я кинула пити гормональні таблетки, бо вони мене ледь не вбивають та отруюють. І хоч ті лікарі не мали прямого стосунку до гінекології, їхній ефект залякування був дуже потужний. Тому таблетки пішли з мого життя і на додачу забрали із собою менструацію. Та ненадовго — два місяці життя в нових висипаннях, і я побігла назад до аптеки за гормонами.
Наступного року на мене чекало багато крапельниць, інших лікарняних процедур, різних таблеток, антидепресанти, сеанси у психолога та інших лікарів. З ями, в яку десь сама себе і закопала, я, звісно, почала вилазити. Але мушу зізнатися, що без ваших власних бажань і зусиль нічого в житті не змінюється.
Головне, що я тоді зрозуміла: немає таблетки, яка змусить тебе полюбити життя. Любов живе всередині нас і щодня це наш вибір: бачити все прекрасне чи все жахливе».
Незабаром подружка порадила клініку у Відні, де сама проходила обстеження. Тож я почала їздити туди раз на пів року протягом майже двох років, і там мені, крім протизаплідних, вручили також пігулки для шкіри. Побочки від них були не найприємніші, але висипання практично покинули мене. Здавалося б, самооцінка мала повернутися в норму, але моя любов до себе дорівнювала приблизно нулю. Бо я так наполегливо та довго лікувала шкіру, а треба було душу. Тож навколо мене зібралася компанія, у якій кожен вніс свій внесок у «як полюбити себе». Мій добрий друг дуже наполегливо порадив моєму тодішньому молодому чоловікові знайти собі нормальну дівчину, яка зможе мати дітей, і взагалі, «навіщо вона потрібна тобі безплідна?» (до слова, висновок про мою безплідність поставили саме ці два «експерти»). Та й «кращих подружок», які обговорювали за спиною болючі для мене теми, теж вистачало.
Це була дуже довга дорога, іноді я знову в’янула, але потім з новими силами брала себе в руки і робила великий ривок уперед. Зрештою знайшла собі гінеколога в Одесі. І спочатку я була дуже задоволена своєю «новою знахідкою», але раз на пів року вона видавала якісь нові епопеї. Так тривало кілька років, то одне, то інше… І я вже так втомилася, що просто змирилася з тим, що розв’язання моєї проблеми — це протизаплідні. Тому просто раз на пів року ходила перевіряти загальні аналізи.
Паралельно з перевірками я багато і старанно працювала над своїм духовним здоров’ям. Тому саме тоді, почуваючись максимально добре і вперше в житті не обманюючи себе ні в чому, я зустріла своє кохання: чисте, справжнє, світле, про яке завжди мріяла. Зараз я вже розумію, чому це не могло статися раніше — я була не готова.
Вітя, звичайно ж, знав про мою проблему, але ні на мить не дав мені засумніватися, що все вийде, щоразу розсіюючи будь-яку мою паніку. Тоді я знайшла онлайн-курс Ольги Білоконь про «СПКЯ» і вирішила сама в усьому розібратися, якщо жоден лікар не може мені нічого пояснити.
І далі було найстрашніше: кинути пігулки, кинути їх зовсім і розпочати планувати вагітність. Я не знала, скільки часу це забере і що на мене чекає, але в мене була підтримка коханого, а це, як виявилося, найважливіше. Я собі пообіцяла нізащо не здаватися, як би довго і тяжко нам це не давалося.
Після ще однієї «професійної» лікарки з приватної клініки, яка порекомендувала мені полікуватися від паразитів токсичними крапельками, щоб вилікуватися від моєї болячки (і це в момент, коли я прийшла до неї із запитом на планування вагітності!), мені нарешті дали хорошого і тямущого лікаря, з яким я перестала пити пігулки. І почався новий розділ. У мене трапилася своя овуляція. Так, вона була із затримкою, але не з такою великою, і, головне, що була. Навіть уявити собі не могла, що колись у житті так радітиму цьому. Потім вона трапилася ще раз і ще раз. І вже за кілька місяців ми побачили дві заповітні смужки і просто не могли повірити своєму щастю.
Такою була моя дорога, і я дуже сподіваюся, що комусь допомогла своєю історією. Головне, що я хочу донести: СПКЯ не є таким страшним, як про нього розповідають, і точно не визначає ваше життя за вас.
