Ритм життя: Альона Гудкова

«Ритм життя» — одна з наших улюблених постійних рубрик. У ній ми говоримо з людьми не про їхні професійні досягнення та взяті кар’єрні вершини, а про їхні звички, улюблені ритуали, важливі одкровення і щоденні битви.

Під час карантину в мене з’явилися нові звички — і, якщо чесно, вони мені дуже подобаються. Наприклад, ми почали їсти всі разом, усією родиною — раніше у нас ніколи не вистачало на це часу. А тепер ми разом і снідаємо, і вечеряємо — за великим столом під деревом. Зараз ми перейшли на харчування 16/8 і намагаємося вечеряти рано: перша частина карантину показала, що колишній раціон нам вже не зовсім підходить. Особливо враховуючи життя на природі й кількість вина, яку ми випиваємо.

Ще одна моя класна звичка — регулярні сеанси з психологом. Раз на тиждень я можу дозволити собі довго, доладно попрацювати з терапевтом, подумавши напередодні, що саме я хочу обговорити. А ще завдяки карантину я стала постійно займатися спортом — я почала бігати. Прямо бігати-бігати!

Дивлячись на мене і мою реакцію на карантин можна писати енциклопедію прийняття катастрофи. Спочатку в мене була ейфорія — клас, незапланована відпустка! Починається весна, я живу за містом, у мене є сад, син, вино і все інше — ну, чудово ж. Потім настала фаза заперечення, в дусі «Всі помруть, а я залишусь». А потім настало усвідомлення — і це було найскладніше. Я зрозуміла, що все, насправді, жахливо. Моя команда — у страху, і я, по ідеї, як лідер, мала б їх мотивувати, але я мінімум тиждень жила з відчуттям, що я несусь у прірву. Щоранку я прокидалася, і мені було гірше, ніж учора. У мене був катарсис, повноцінний нервовий зрив. Цілих два дні я просто провела у сльозах й істериці. У мене було таке вперше в житті. Звісно, мені дуже допоміг психолог під час карантину. Вона сказала: «Це буде тривати кілька днів, але потім буде легше». І стало легше — я прийняла ситуацію. Я подумала — добре, ось воно, дно, і перестала думати, що мені всі зобов’язані. Що мій чоловік повинен мене заспокоювати, що син повинен сидіти мовчки й не виносити мені мозок тим, що він хоче з’їсти черв’яка або ще щось. І тоді мені стало легше.

У 26 років у мене стався досить серйозний драматичний період у житті, після якого я і стала вперше на цей шлях прийняття себе й любові до себе. Але це дійсно довгий і непростий шлях. Тобі здається, ти йдеш у правильний бік, а потім розумієш — ні, мабуть, мені не туди; розгортається і йдеш в інший. Мабуть, активно над упевненістю в собі я працюю останні кілька років. Над швидким прощанням із непотрібними людьми, над навичкою говорити прямо, чого я хочу. Звісно, це не всім подобається і мені часто кажуть, що я можу бути різкою і занадто правдорубом.

Мій психолог каже: «Альона, ти за час карантину зробила величезний прогрес». Річ у тім, що раніше я приходила і казала, що всі дурні, ці мене задовбали, ці — не розуміють, ці — не цінують. А тут, у якийсь момент, коли мені було особливо погано, я подзвонила і сказала: «Слухай, яка ж я дурна. Я так сама себе задовбала, я так сама від себе втомилася, і від своїх вимог до життя і до людей страшенно втомилася. Від очікувань, від вічного планування. Будь ласка, полікуй мене». І ось тоді правда почалася класна робота.

Є така крута фраза: «Має рацію той, хто щасливий». Той, хто діє згідно з власними законами щастя, якщо вони не суперечать комфорту інших, моралі чи закону. Дуже важко дозволяти собі бути будь-яким — та й іншим теж. Це слушна думка, це наш слоган, але я розумію, що це важко. Це дуже складний шлях — зрозуміти, що радує тебе, і робити це, не чекаючи на чуже заохочення. Якщо кожен буде думати про себе і робити себе щасливим, то в середньому по палаті все буде класно. А ще, мені здається, кожен має брати відповідальність за свої стани. За свій страх, за свою невпевненість. Ти повинен нести відповідальність за свій вибір. Відповідно, щастя кожної людини — це ще й відповідальність за власний стан.

У мене є тільки один най-най-найбільший страх — смерть дитини. Я боюся, що можу не запобігати якійсь катастрофі. Для мене це єдиний страх. Я чітко розумію, що він пов’язаний і з тим, чим я займаюся, тому що я стикалася з цим у житті і, якщо чесно, гадки не маю, як це пережити. Психолог каже мені, це прояв страху смерті — я ніби боюся піти зі свого щасливого, прекрасного життя. Але взагалі, страх — не зовсім моя емоція. З іншого боку, іноді я думаю: можливо, мої дії — це якраз протиотруту від страху. Наче я вирішую: так, я зараз швиденько побіжу в цей вогонь, всі подумають, що я нічого не боюся, і я навіть не встигну злякатися, поки не опинюся за цим вогнем. Таке зі мною часто траплялося. Але підприємці, як на мене, в основному так і живуть.

Я — життєлюб, я люблю придумувати пригоди. Наприклад, сьогодні ми йдемо грати в козаків-розбійників, а завтра я придумала, що ми їдемо купувати морозиво. Мені дуже подобається радіти й розважатися. Але при цьому я досить неспокійна і тривожна людина: мені важливо, щоб усе йшло за моїм планом, і якщо виходить не так, я можу нервувати. Але я з цим працюю. Я не люблю це почуття нервозності, я намагаюся його відловлювати й зупиняти, тому що, за моїми відчуттями, воно робить мене хворою людиною. А мені подобається насолоджуватися життям.

Коли в тебе є дитина, тобі ніколи не завадить удома ящик вина. Він має бути обов’язково — де-небудь поруч із «Гідазепамом». Але взагалі мій Матвій навчив мене того, що у кожного своє щастя. Наприклад, я можу сказати йому: «Матвій, не грайся так цією іграшкою, можеш її зламати». А він мені відповідає: «Мам, ну це ж моя іграшка. Я буду грати нею так, як хочу». І це сильна позиція, яка стане у пригоді йому в майбутньому. Коли я намагаюся його налякати, як роблять усі мами іноді, і кажу щось у дусі: «Якщо ти будеш так поводитися на майданчику і кривлятися, тебе не будуть поважати», він мені каже: «Та й не треба, я сам себе буду поважати». Тобто у дитини ще абсолютно не забита свідомість, він відстоює свої границі, це ж чудово.

І, звісно, Матвій вчить мене терпимості й терплячості. Це взагалі не мої сильні сторони: я розумію, що люди часто можуть постраждати від моїх швидких реакцій. А ось моя дитина — копуха. І я розумію, що він був посланий мені з неба як головний урок. Плюс, саме коли у мене з’явилася дитина з темпераментом, який так сильно відрізняється від мого, я почала захоплюватися дитячою психологією — а це ж, по суті, психологія людини.

Ми живемо в найкращому місці на світі. Ми зняли зруб на старій базі, де всього 10 будиночків. І тут же поруч ми зводимо дім: ми закохалися в цю природу і це ком’юніті. Я відпочиваю вдома, я дивлюся на дерева, насолоджуюся дощем і природою. Хоча можу заприсягтися, що раніше вдома у мене ніколи не було такого відчуття. Мабуть, річ все-таки саме в цьому місці — виявилося, я природолюб. Я ще й захопилася садівництвом, висаджую квіти, поливаю газон — це для мене особливий тип медитації.

Я доглядаю за собою добре і досить відповідально. Я переважно круто харчуюся, я — відданий адепт дієтологів Наталії Самойленко і Насті Голобородько, для мене важливо їсти якісні продукти та просту їжу. Я п’ю багато різних вітамінів і добавок для шкіри. Регулярно раз на 3 місяці я здаю аналізи крові й перевіряю щитоподібну залозу — в мене гіпотиреоз, і це означає, що в будь-який момент можуть полетіти гормони. А раз на рік я роблю загальний чек-ап — торік, наприклад, повністю пройшла перевірку з гінекології. Річ у тім, що я справді дуже хочу прожити багато років, тому намагаюся стежити за здоров’ям. У мене є косметолог, періодично я роблю ін’єкції ботоксу в лоб, тому що у мене дуже рухлива міміка. Але з найголовнішого догляду за собою — я дуже балансую робочий і особистий простори. Я не дозволяю роботі займати більш ніж половину свого вільного часу. Мені важливо провести час із чоловіком, з мамою, зі свекрухою, побути самій, сходити на йогу або у спа. І в цьому плані я егоїст, адже думаю, що здоровий егоїзм — краще, що жінка може для себе зробити.