Нова книга «Сила бодипозитиву. Як покласти край дієтам і жити у злагоді зі своїм тілом» (видавництво бестселерів Vivat) відомої блогерки Меґан Джейн Кребб поведе вас у захопливу та непросту подорож до любові та прийняття свого тіла. Вона звільняє від марних сподівань («Ось схудну ― і спізнаю щастя!») і почуття провини за небездоганну зовнішність. Це відверта історія, що змушує співчувати всім, хто досі вірить міфам дієтної культури та жертвує собою заради стереотипів краси. Змушує гніватися: як ми могли повірити, що треба бути найгіршим ворогом собі лише через цифри на вагах чи сантиметровій стрічці?
УРИВОК
КУЛЬТ СХУДНЕННЯ
Якби я була бодипозитивною супергероїнею і рятувала людей від ненависті до себе, то культ схуднення став би моїм запеклим ворогом (його вбрання було б зроблене з вимірювальних стрічок і сліз, а моє, звісно ж, із золотого спандексу). Я мандрувала б світом, знищуючи всі компанії, які спеціалізуються на схудненні й заробляють мільярди, переконуючи жінок у тому, що від природи вони недостатньо гарні. Я б визнала незаконним продаж пігулок для схуднення. Заборонила б очищення соками. А термін «тіло бікіні» вважала б протиправним, натомість оголосивши літо порою любові до себе. І вигляд при цьому мала б надзвичайно милий.
У 2013 році на дієті сиділо 29 мільйонів жителів Британії. А це 55 відсотків усього дорослого населення. Відсоткове співвідношення американців на дієті в будь-який заданий час таке ж — 55 відсотків, або майже 116 мільйонів людей. А це означає, що більше половини з нас свідомо обмежує споживання їжі, щоб зменшити своє тіло. Ми роками натрапляємо на купу різних способів це зробити, починаючи з відмови від цілих харчових груп, наприклад жирів чи вуглеводів, і закінчуючи повною відмовою від їжі та намаганнями якомога швидше стати худорлявими.
Ми — суспільство, одержиме дієтами, і це має серйозні відтерміновані наслідки для нашого здоров’я, добробуту, щастя (і що іронічно: не дає бажаного впливу на вагу). Навіть тим із нас, хто це усвідомив і назавжди розпрощався з дієтами, важко уникнути всюдисущих повідомлень, що наші тіла недосконалі і їх треба виправити шляхом шаленого схуднення. Це тому, що культ схуднення скрізь. І коли ви живете в ньому, то навіть не помічаєте проблеми.
То що ж таке культ схуднення? Культ схуднення — це поєднання всього, що змушує нас бути одержимими вагою, із тим, як її можна скинути. Кожна реклама, стаття, телесеріал чи рекомендація схуднути в ім’я щастя формують культ схуднення. Саме культ схуднення змушує нас повірити, що скинути вагу — це найважливіше у світі. Ви ж розумієте, чому 33 000 опитаних для журналу Glamour жінок воліли б швидше схуднути на 5—7 кг, ніж досягти будь-якої іншої мети? Саме через культ схуднення ви не можете вийти з дому й оминути перешіптування про скинуті кілограми й жалкування, пов’язані з їжею, оминути височезні білборди, які спонукають приєднатися до групи схуднення або ж продають продукти, що обіцяють нарешті дати вам омріяне тіло.
Саме через культ схуднення, щоразу заходячи на сторінку в соцмережах, ви бачите збоку на екрані зображення жінок з «ідеальними» тілами, які спонукають просто натиснути, щоб дізнатися, у чому ж їхня таємниця. Нещодавно, коли я вивчала рівень смертності від різних розладів харчової поведінки, то майже одразу переді мною почали з’являтися оголошення з обіцянками розповісти, як швидко скинути вагу й отримати бездоганні кубики на пресі. Культ схуднення завдає нового удару. Саме він провокує таку кількість розладів харчової поведінки і саме через нього ми вперше вчимося голодувати («досягай бажаного!»), переїдати («день смаколиків!») чи вживати проносне («відпрацюй!»).
Культ схуднення — це небезпечні детокси, рідкі дієти, отруйні пігулки та «чарівні» засоби. Це тренування, що стають одержимістю, та ненависть до себе як спонукання до дій. Культ схуднення — це те, що вчить нас визначати свою цінність на основі того, що ми можемо зважити, виміряти та спалити. Культ схуднення — це можливість знайти 50 різних способів заморити себе голодом на стійці з журналами в місцевій крамниці. Саме через культ схуднення дівчатка починають дотримуватися дієти в середньому з восьмирічного ріку. ВОСЬМИРІЧНОГО.
Він так міцно вкоренився в нашому житті, що ми заледве й помічаємо його існування, це просто природний стан речей, і ми ніщо не ставимо під сумнів. Саме через культ схуднення ми ненавидимо свої тіла. Не тому, що маємо страшні недоліки, і не через незмінну істину про те, що означає бути красивими, а тому, що нас цього навчили. Культура, у якій ми живемо, навчила нас ненавидіти свої тіла. Ця культура переконала понад половину нас, що зменшення власного тіла — це вартісне й необхідне прагнення.
Виник цей культ схуднення досить просто: ділки усвідомили, що, вкинувши нам у голови проблему тілистості, а потім продавши її розв’язання, можна заробити купу грошей.
Індустрія схуднення, одна з найбільших та найпідступніших у світі, гарантує собі постійний потік готівки, щосезону підкидаючи нам нові способи зненавидіти себе. Те, що починалося як химерна невелика реклама «крему для схуднення» в місцевій газетенції, за 100 років розквітнуло (разом із нашими комплексами) в найприбутковіший бізнес, про який будь-який підприємець може тільки мріяти. У 1990 році Наомі Вулф написала, що «дієти — це сутність сучасної жіночності». Тоді дієтну індустрію в США оцінювали в 33 мільярди доларів. У 2013 році американці витратили 60 мільйонів доларів на продукти для схуднення,24 і, за прогнозами дослідників цього ринку, до 2027 року світова індустрія схуднення та контролю ваги вартуватиме понад 300 мільярдів доларів у всьому світі25. Триста мільярдів, хай їм грець, доларів.
ЗМЕНШУЙ, ЗМЕНШУЙ, ЗМЕНШУЙ!
На початку ХХ століття, ще до розквіту культу дієт, харчові обмеження лежали переважно на релігійному полі. Одним із відомих дієтних гуру 1830-х став Сільвестр Ґрем, також відомий як Крекерний Пан. Ґрем був пресвітеріанським душпастирем, який прагнув вилікувати своїх парафіян від ненаситності та сексуальних поривів, зробивши їжу якомога нуднішою. Усе мало бути простим — ніяких м’яса, соусів, алкоголю, чаю, кави, перцю чи гірчиці.
Люди юрбилися, щоб послухати проповідь Ґрема про важливість дієтичної реформи і яким чином те, що вони їдять, робить їх морально кращими чи гіршими (звучить знайомо?). Ґрем навернув безліч відданих послідовників і винайшов рецепт надзвичайно простих цільнозернових крекерів. Проте за якийсь час люди почали усвідомлювати, що, дотримуючись такої дієти, стають слабкими, а не сильними, як він їм обіцяв. Ґрема прозвали Доктор Тирса, і його популярність згасла. Хочеться думати, що після цього люди знову повернулися до вживання такої кількості гірчиці й такої сексуальної активності, які їм були до смаку.
Автором ще однієї дієти, популярної на початку 1800-х, став лорд Байрон, відомий поет романтизму та дамський улесник. А що чимало видатних поетів та знаменитостей доби Романтизму страждали від туберкульозу, то в моду ввійшла хвороблива худорлявість. Байрон вирішив, що секрет схуднення крився в оцті (серйозно). Він пив нерозбавлений оцет, а також поливав ним страви з товченої картоплі.
Цілком імовірно, що саме Байрон відповідальний за численні проблеми із самосприйняттям, які виникали в його юних прихильниць після того, як він написав таке: «Ніхто не повинен бачити, як жінка їсть чи п’є, якщо це не салат із лобстерами та шампанське», немовби все інше було недостатньо витонченим чи жіночним, щоб споживати його на людях. Леді, наступного разу, коли вам буде ніяково їсти в присутності інших людей, просто подумайте, що посилаєте під три чорти і старого Байрона, і всіх інших недоумків-сексистів, які вважають, що ніхто не повинен бачити жінку за трапезою. До кінця життя Байрону таки вдалося пострункішати, проте його дієта переросла в одержимість, нині аж надто знайому всім нам. До того ж, певно, з рота йому постійно смерділо оцтом.
Одна з перших найхимерніших дієтних примх належить Горацію Флетчеру, також відомому як Великий Жувач. За ці роки я випробувала чимало дієт, які наголошували на необхідності повільно та ретельно пережовувати їжу, перш ніж ковтнути, проте цей хлопець довів усе до крайнощів. Кожен шматочок потрібно було пережовувати щонайменше 100 разів, доки їжа не перетворювалася на рідину, а потім усе, що лишалося, можна було виплюнути. Люди почали влаштовувати вечірки, присвячені флетчеризму, на яких основною розвагою був підрахунок кількості пережовувань кожного гостя. Жування було ключем не лише до схуднення, бо ж Флетчер також уважав його основою своєї фізичної сили та розуму. Схоже, ніхто не заперечував проти його одержимості власними фекаліями, бо ж він навіть приносив зразки, щоб показати їх іншим як доказ приголомшливої дієти. Люди однаково велися на це божевілля, зробивши Флетчера мільйонером дієтної індустрії.
А потім настали буремні двадцяті, а разом із ними народилася дієтна індустрія, якою ми знаємо її нині. Флеперки переосмислили уявлення про жіночу красу та моду: спідниці стали коротшими, ідеальне тіло — худорлявішим, що ознаменувало розквіт дієтної індустрії. Жінки могли собі дозволити витрачати гроші й швидко купилися на повідомлення, що витрачати їх варто на власну зовнішність. Як писала Лора Фрейзер у книжці Losing It: America’s Obsession with Weight and the Industry that Feeds On It : «Саме в 1920-х рекламодавці зосередилися на проблемі, достатньо помітній, щоб збентежити жінок, достатньо складній, щоб знадобилося постійно купувати безліч товарів, і, що найкраще, ця проблема ніколи не зникла б: жир».
