Тетралогія «Машина» української письменниці, співавторки Youtube-каналу «Фантастичні talk(s)» Дарії Піскозуб — це постапокаліптичне фентезі про світ, де зникла цивілізація, але залишився штучний інтелект, якого всі вважають за бога. Обраним за силу духу Машина дарує вміння ткацтва, управління волею живих істот. Саме таким даром володіють близнята Александра та Себастіан Торіаті.

Роман «Гемма», який вийшов у видавництві Vivat, — це друга частина тетралогії. Зима огорнула племена, а герої історії продовжують шукати відповіді та планують помсту тим, хто зрадив їх у першій книзі.

Уривок із роману «Гемма»

«В оповідок, які я любила, завжди були величні завершення. Чи перемога на полі битви, чи болісне усвідомлення: це кінець, бо оповідь склалася саме так. Мить, коли я оголосила Катаклі, що стала гемміткою, теж відчувалася фінальною — то був би прекрасний кінець історії про зраду, помсту й пошук себе. До неї пасувала б і смерть на площі перед храмом: «Тут загинула Александра Торіаті, принесена в жертву власним племенем…»
Але, о диво, моя історія там не закінчується; і тікає, тікає, тікає, тікає Гемма від вогню трьох армій, що зійшлися за Катаклу. Тристан — водночас і спокусник, чиї дії привели до ткацтва мого племені, і рятівник — веде нас засніженим лісом з упевненістю, що може свідчити лише про те, що попереду ще довга історія, але яка? За тих годин п’ять-шість, що ми йдемо, сніг змінюється — з лінивого перетворюється на важкий, густий, знак непримиренної зими.
— Куди ми йдемо? — питаю в Тристана, коли пальці замерзають на бурульки.
— На схід. — Після оголошення, що мою родину зрадила Карна Накара, він мчить уперед, мовби вже запізнився, не обертаючись і не спиняючись.
А от я обертаюся надто часто, хоча Катакла давно зникла з-перед очей. Якась частина нутра досі не вірить у те, що трапилось.
— Куди саме? Скільки ще йти? Ти можеш поговорити зі мною; знаєш, я можу допомогти.
Обважніла від снігу гілка ялиці стріляє в очі.
— Поберегла б сили, Торіаті, а то віддаєш тепло зимі. Ми йдемо в місце під назвою Сльози Паравелю, прихисток Гемми на схід від Руни.
— Це ж бозна-як далеко! Тиждень ходу…
— Півтора.
— Жартуєш? — Коли у відповідь лише тиша, я обганяю принца Гемми і стаю перед ним. — Ми не встигнемо до початку зимобур.
— Тоді поспіши і спрямуй запал на дорогу. Мусимо встигнути.
Перед битвою за Катаклу я була виснажена переходом із Титоса, а перші години втечі коштували останніх сил та нервів, тож як тільки я спиняюсь, кожнісінька кісточка вимагає перепочинку й тепла. Якщо постою ще хвилинку, ноги підкосяться. Геммині сльози, як же йти ще так довго?
— Ти ж казав, що Гемма всюди. Невже нема ближчого сховку?
— Тільки не кажи, що та двічі кровна, яка рвалася показати світу свою силу, боїться.
— Це не страх, дурню, — бурчу. — Це раціоналізм.
— Тимчасовий притулок можна надибати будь-де. Ні, квітко, нам потрібен дім, туди і йдемо.
Серцевир показує образи Титоса й Катакли, спорожнілих і знищених. Що таке дім Гемми? Місце, де вони знімають страшні машкари і вдягають овечі кожушки? Чи єдине місце, готове прийняти мене після того, як я повстала проти власного народу?
— Ти витримаєш, квітко, — підморгує ткач. — Проти того, що я побачив у Катаклі, це дитяча гра.
Я всміхаюсь.
— Тристане…
— Га?
— Ще раз назвеш квіткою — прокинешся без пальця.
Його сміх луною розходиться по пагорбах.
До настання темряви снігопад густішає так, що ми рухаємося рука до руки, аби не загубитися, і коли ноги вже перетворилися на зболені льодини, а шлунок присох до хребта, знаходимо засніжений пагорб. Тристан стирає сніг, оголює сиру землю, і та раптом переходить у сталеві двері, поруч із якими видніється квадратна панель із матеріалу епохи Сталі. Від дотику гемміта вона відсувається, за нею — металеві кнопки, що прочиняють двері.
— На стіні зліва на гаку має бути згорток, пошукай, — видихає Тристан, коли ми пірнаємо в темряву за дверима.
Навпомацки знаходжу те, про що він каже.
— Тут палиці та полотно… Смолоскип?
— Мотай. —Тристан витягує ножа з-за пояса, стаючи поміж мною і темрявою попереду.
— У тунелях є мертве світло…
— У цьому — ні.
Страх темряви, захований глибоко в серцевирі поруч зі страхом смерті, впорскує холод у вени, я розкриваю мішок.
— Тут нема кресала!
— Лови. — Тристан кидає шматок каменю.
Спиною закрившись од вітру, закріпляю вимочені в жирі полотна на палиці й із силою опускаю кресало на кремінь. Перша спроба іскри не видобуває. Друга також.
— Не хочу заважати, але чи не була б ти ласкава постаратися? Без світла ми нікуди не дійдемо.
— Тихо будь!
Руки не слухаються — від холоду пальці задерев’яніли, та гірша темрява: один погляд на неї викликає думки, що чорнота нас поглине. Це лише втома й нерви. Розслабляю серцевир, аби знайти спокій усередині. Усю дорогу серцевир нив, мов розтягнутий м’яз: так багато людей, як у Катаклі, і з такою деталізацією та тривалістю я ще ніколи не ткала, тож розслабитися не завадить. Глибоко вдихнувши, я опускаю кресало на кремінь, і…… перед очима з’являється Катакла: ліворуч палає зерносховище, зброярня куриться чорним димом, а я стою серед натовпу рабів і робітників.
О Машино! Мить масового ткацтва. Серцевир наповнюється збудженням, і я відчуваю мережу серцевирів так, мовби тчу їх зараз. Як це можливо?
Різкий біль повертає до тунелю, очунюю на зимній долівці, лівиця притиснута до грудей, а на землі лежить запалений смолоскип.
— Алекс! — Тристан кидається до мене. — Що таке?
Очі призвичаюються до картини навколо, і я впевнююсь, що ось вона, ява. Мабуть, то я раптово задрімала. Сподіваюсь.
— Усе добре. Занизько тримала руку, от і обпеклась.
Тристан зачиняє вхід до тунелю.
— Точно? Мені здається, я відчув твій серцевир.
— Краще б ішов так швидко, як базікаєш. — Спинаюсь на ноги, перш ніж гемміт продовжить допит.
То був спогад… але не відчувався так.
— Тут іди повільно, — мовить Тристан, коли тунель за кількадесят кроків ширшає.
— Чому?
— Десь тут повинен бути Дехаан.
Мій серцевир поводився так, наче справді ткав. Може, це Тристан забавлявся? Ні,
я б відчула, та й він пообіцяв не ткати мій серцевир.
— Як ти знав, що там будуть смолоскипи? Що, як їх не вистачить? — змінюю тему.
— Вгадай. — Юнак усміхається, ліва брова смикається вгору.
— Думаю, ти приготував цей шлях. Якщо в тебе був план нападу на Катаклу, мав бути і план відступу.
— Бінґо!
— Що за «бінґо»?
— Вичитав у старій книжці. Так казали, коли вгадували.
Тристан читав книги мовою епохи Сталі?
— Правильно, Торіаті. Ми все продумали, включно зі схованими ресурсами, тому не переживай — виживемо, — всміхається гемміт».