Написати цю книжку Скотта Гершовіца надихнули власні сини. Автор доводить, що діти є носіями філософських думок, і їхні запитання — це не дивні, дурні чи пусті балачки, а справжнє мистецтво мислити. На прикладі спілкування із синами він розбирає практичні філософські теми: від правопорушень і використання матюків до феномену зубної феї та Бога. А коли щодня намагаєшся знаходити істину й відкривати світ по-новому, життя перестає здаватися «паскудним, тупим і коротким», яким його нарікає Томас Гоббс. 

Скотт Гершовіц — професор права та філософії у Мічиганському університеті. Здобув ступінь доктора права в Єльській школі права, ступінь доктора філософії в Оксфорді. 

Уривок

В елітний спорт не допускають багатьох. Безліч талановитих баскетболістів надто низенькі для НБА. Купа чудових гравців у американський футбол недостатньо кремезні для НФЛ. А скільки першокласних футболістів надто повільні для Англійської Прем’єр-ліги. 

У деяких видах спорту є способи розв’язати цю проблему. Наприклад, наймолодший брат моєї бабці у 1930-ті боксував. Звали його Бенні Коен, але більш відомий він за прізвиськом Ірландець. Щоправда, ірландцем був не він сам, а його тренер. Так-от, Ірландець Коен належав до зірок боксу. 

Бенні, першокласний боксер, на піку кар’єри посідав третє місце у світовому рейтингу. Щоправда, лише у своїй ваговій категорії. 

Бачте, Бенні виступав у найлегшій вазі. Зросту мав неповні метр шістдесят і важив п’ятдесят кілограмів із хвостиком. Я висився б над ним хмарочосом — а такої фрази, до речі, ще зроду не міг сказати нікому. (Висловлюючись по-боксерському, у мене перша напівсередня вага, і з нею живеться дуже комфортно.) Якби Бенні вийшов на ринг проти важковаговика, то для нього це був би однозначно смертний вирок. Проте бійців за ваговими категоріями ділять саме для того, щоб такі, як Бенні, мали шанс на успіх. 

Виграє від цього й сам спорт. Бої дрищів дивитися куди веселіше, адже вони швидші від здорованів і нерідко технічніші. Уболівальники полюбляють ставити під сумнів боксерський рейтинг Pound for pound, за яким визначають найкращого бійця незалежно від категорії. Звісно, це ще зовсім не означає, що такий боксер обов’язково переможе в бою з кимось важчим. Багато хто вважає Шуґара Рея Робінсона найкращим боксером усіх часів. Він виступав у напівсередній (до 66,7 кг) і середній (до 72,6 кг) категоріях. Звісно, топовий важковаговик на кшталт Мухаммеда Алі знищив би його однією лівою, проте саме розподіл на вагові категорії дав змогу Робінсонові встановити стандарт у професійному боксі. 

Схожі закиди можна почути й щодо поділу спортивних дисциплін між чоловіками та жінками. Однак якби вімблдонський турнір не проводили окремо для чоловіків та жінок, навряд ми мали б змогу насолодитися неймовірною грою сестер Вільямс. 

І це не моя думка. Так вважає сама Серена. Коли в неї запитали, чи погодилася б вона зіграти товариську гру проти Енді Маррі, старша Вільямс відповіла: 

— Для мене чоловічий і жіночий теніс — це майже різні види спорту. Якщо вийду проти Енді Маррі, то програю 6-0, 6-0 за п’ять-шість, щонайбільше десять хвилин… Чоловіки набагато швидші, подають сильніше, б’ють потужніше — грають зовсім по-іншому.

Авжеж, інший не означає гірший. Насправді жіночі версії деяких видів спорту бувають навіть кращі за чоловічі. Скажімо, чимало баскетбольних уболівальників віддають перевагу жіночій лізі НБА, бо жінки демонструють зовсім іншу гру. Вони покладаються не так на індивідуальні якості, як на командну роботу і в напад та захист ідуть усі разом. Дехто навіть каже, що жіноча ліга повернула в баскетбол старий стиль гри, який багатьом подобається більше, ніж сучасна перевантажена суперзірками НБА. (Примітка: нещодавно Рекс запитав, чому НБА не називають чоловічою лігою НБА, і цілком мав рацію.) 

Розкриття різних спортсменів — і різних стилів гри — безперечно становить головну перевагу розділення дисциплін між статями. Однак це ще не вся історія, навіть не більша її частина. Такого можна досягнути й без статевої сегрегації. Приклад тому — бокс. Застосовний там підхід можна використати, якщо запровадити розподіл за категоріями зросту в баскетболі, швидкості — у футболі, сили — у тенісі. І в кожній категорії розкриються нові спортсмени й нові стратегії гри. Щоправда, навряд чи багатьом сподобається дивитись, як шпиндики грають у баскетбол, хоча я переконаний, що це буде прикольне видовище. 

І це не єдина проблема з поясненням, чому жінок і чоловіків розділяють у спорті. Хай професійні баскетболісти й баскетболістки і грають по-різному, та в бігу це розділення зовсім не підкреслює такої різниці. Бігти швидко — це просто бігти швидко незалежно від того, хто біжить. Саме цього могла навчити хлопців Сьюзі, якби п’ятикілометрівка була спільна для всіх. 

Зрештою, статева сегрегація у спорті має стосунок до питання рівності. Не випадково ніхто не хоче дивитися на баскетболістів-коротунів, хай навіть їхня гра може більше ґрунтуватися на командній, ніж індивідуальній тактиці. Просто баскетбол для коротунів здається нам менш важливим, ніж баскетбол для жінок.

Але чому це так важливо? Щоб відповісти, спершу потрібно подумати, чому важливий сам спорт. Джейн Інґліш була філософинею і, крім того, видатною шанувальницею спорту. Загинула вона трагічно й рано (у тридцять один рік), підіймаючись на гору Матергорн. Однак перед загибеллю Інґліш устигла опублікувати статтю «Статева рівність у спорті». 

Згідно з Інґліш, спорт дає людям дві групи вигод. Перша — базові вигоди. Це, зокрема, здоров’я, самоповага та розвага. Інґліш стверджує, що всі люди мають право на базові вигоди від спорту, й подає такий приклад. Волтер вправніший борець, ніж Матильда, але його перевага в цьому виді спорту «не становить підстави забороняти Матильді займатися боротьбою заради власних здоров’я, самоповаги й розваги». Було б навіть несправедливо відмовляти Матильду від боротьби лише тому, що з Волтера сильніший борець. 

Інґліш стверджувала, що рекреаційні заняття спортом «варто зробити доступними всім людям незалежно від віку, статі, рівнів доходу та вмінь», щоб кожен міг насолоджуватися базовими вигодами спорту. Вона й сама сповідувала те, про що говорила, тож активно займалася плаванням, бігом і тенісом, а за кілька місяців до загибелі встановила на місцевих змаганнях рекорд у забігу на десять кілометрів у своїй віковій групі. 

А поставивши рекорд, Інґліш показала одну з особливих вигод спорту. До цієї категорії належать слава, багатство й перше місце. За її словами, овації уболівальників, не кажучи вже про перше місце у змаганнях, гарантовані далеко не всім. Бо в особливих вигодах важить передовсім уміння. 

Як і рівність. Інґліш вважала, що чоловіки та жінки заслуговують на однаковий шанс здобути славу й багатство через спорт. А втім, вона стверджувала, що право на славу та багатство мають не окремі жінки — навіть у змаганнях, у яких вони можуть перемогти. Право на рівну частку особливих вигод спорту належить жінкам колективно, адже важливо, щоб у спорті вони відігравали визначну роль. 

Чому? Гадаю, найкращу відповідь на це запитання дала інша філософиня, теж першокласна спортсменка. На Олімпійських іграх 1984 року Анджела Шнайдер представляла Канаду в змаганнях з веслування та здобула срібну медаль у четвірках. Завершивши спортивну кар’єру, вона заходилася вивчати філософію спорту, а це найкраща робота, що тільки може бути в людини. Шнайдер пише на такі теми, як допінг, аматорський спорт і взаємозв’язок між спортом та розвагою. 

Шнайдер зауважує, що ми живемо в напрочуд нерівноправному світі, у якому жінок «систематично не допускають до владних і суспільно значущих посад». Їхні «уміння й досягнення» теж нерідко «залишають без належної уваги та визнання». 

Не останню роль у цій проблемі відіграє і спорт. У нашому суспільстві спортсмени отримують більше визнання, ніж решта. Однак і увага наша прикута до зовсім малої кількості видів спорту, перевагу в яких віддаємо головним чином чоловікам. Отже, проблема має два виміри.

Перший — репрезентація. Дівчаткам потрібно бачити спортивні досягнення жінок. В іншому разі виникне враження, що спорт — не для них, і дівчатка втратять можливість насолоджуватися його базовими вигодами. 

Другий — ми наділяємо спортсменів неймовірними владою та впливом. Майкл Джордан заробив небачені статки, на які придбав команду НБА. А нещодавно він пожертвував сто мільйонів доларів на боротьбу з расовою нерівністю. Долучився до цієї боротьби й гравець НФЛ Колін Капернік. Він дав поштовх кампанії проти поліційного свавілля, просто ставши на коліно під час виконання гімну США і привернувши увагу до цієї проблеми так, як цього не зробив би ніхто інший, адже Капернік щонеділі з’являвся перед телекамерами. І Капернік та Джордан — далеко не єдині спортсмени, що несуть зміни. Мухаммед Алі, Меджік Джонсон, Ґреґ Луґаніс, Джессі Овенс, Джекі Робінсон — ось неповний перелік спортсменів, які радикально вплинули на погляди мас.

Завдяки статевій сегрегації в цьому списку чимало жінок. У наші часи такими стали Серена Вільямс, Меґан Рапіноу та Мая Мур. До того такими спортсменками були Бейб Дідріксон Захаріас, Мартіна Навратілова та Біллі Джин Кінг. 

Уже сам цей список становить потужний аргумент на користь статевої сегрегації у спорті. Світ був би набагато гіршим місцем, якби нас не надихали ці та багато інших жінок. Як мінімум для дівчаток. Та й для решти нас теж. 

Ми дивимося спортивні змагання не лише для того, щоб знати, хто бігає швидше чи стрибає вище. Шнайдер зауважує, що спорт «формує й визначає наше уявлення про себе та людські можливості». Спортсмени, яких ми звеличуємо, у відповідь звеличують нас. Вони дають нам приклад цілеспрямованості, наполегливості й завзяття. Вони борються попри негаразди. Часом тріумфують, часом зазнають невдачі — гідно й не дуже. Спостерігаючи за ними, ми вчимося, тому й важливо бачити у спорті не лише чоловіків, а й жінок.

І хоч Шнайдер захищає гендерну сегрегацію, вона вважає, що потреби в цьому явищі не було б, якби світ був по-справжньому рівноправний. Чоловіки й жінки можуть змагатися одне з одним у всіх видах спорту та спільно досягати великих успіхів. Це спрацює, коли хлопчиків і дівчаток заохочуватимуть до занять спортом однаковою мірою. І однаково підтримуватимуть упродовж кар’єри.