Я зустрілась з Тарасом в його другий вихідний за всю осінь. Я думаю, що якщо б мене попросили описати Тараса одним словом це було б — Чоловік. Саме з великої літери. Чесний , мужній, різносторонній. Почитайте сами.
— Anywell — це про wellness, тож я завжди починаю з питання, що для вас wellness і чи знаєте ви, що таке wellness?
Ні.
— Wellness — це баланс здорового життя, внутрішньої та зовнішньої краси, стан емоційної та фізичної рівноваги. А як щодо корисних звичок: чи є вони у вас, і якщо так, то як ви їх імплементуєте у своє життя?
Про здорові звички — у мене життя ділиться на два періоди: коли в мене інтенсивні зйомки та коли їх немає. Коли в мене інтенсивні зйомки, я мало сплю, у мене може бути багато нічних змін, відбувається якийсь внутрішній стрес, який я можу заїдати чим завгодно, я не займаюсь спортом, бо в мене немає на це часу та сил. Тому про здорові звички я забуваю.
Коли я менш завантажений роботою, наприклад, коли маю декілька знімальних днів на тиждень, я інтенсивно тренуюсь, сиджу на правильному харчувані, намагаюсь лягати спати нормально, у мене з’являється здоровий режим.
— Як часто зараз це виходить?
У мене восени було лише два вихідних, сьогодні один з них. Тому я зараз про це абсолютно не думаю, у мене немає ніякого режиму, балансу. Вистави, нічні переїзди, тому здорового життя зараз немає.
— Я бачила в інстаграмі, що у вас в житті є спорт. То він є, бо треба мати відповідний вигляд для ролі, чи вам подобається займатися?
Колись, у якомусь 2015 році, мені сказали: «Чувак, усе підходить, але треба, щоб ти підкачався, — й ми тебе беремо на роль. У тебе є три місяці». Я почав займатися спортом. Тоді й курив, і вживав алкоголь, ні в чому себе не обмежував. Але мені поставили ультиматум: якщо в мене буде форма, то мене беруть на роль, бо для мого персонажу не вистачає трохи фізичної форми. Я почав тренуватися й відтоді мене це зацікавило. Тобто інтерес до спорту виник через продюсерський ультиматум. Іноді я ходжу на бокс, іноді качаюсь, іноді просто бігаю, буває футбол, але спорт присутній у моєму житті вже років вісім-дев’ять.
— Є найулюбленіший вид спорту?
Мені подобається качалка, яка трішки синтезована з кардіо та боксом, щось змішане.
— Чи є якийсь спорт, який хотілося б спробувати?
А можемо на ти?
— Так! Чи є якийсь спорт, який тобі хотілося б спробувати? Йога, наприклад?
Ні, йога — то для мене нудно. Мене декілька разів кликали на йогу знайомі. Я приходив та помирав. Мені настільки сумно стає. До цього треба прийти внутрішньо. Це глибока філософська річ, її треба спочатку захотіти всередині. Я абсолютно не висміюю цей напрямок. Це крута філософія, але до неї треба дорости і прийти в житті. Бо мені здається, що в кожного свій запит до йоги: хтось заліковує минуле, хтось шукає себе. Певно, моя динаміка зараз цього не потребує.
— А є якась боротьба, наприклад, що хотілося б спробувати, але немає ресурсу або часу?
Я хотів би спробувати щось водне: вейксерфи тощо. Зараз у країні такий стан, що не до цього. Хотілося б у нормальний час після перемоги навчитися кататися на дошці.
— Будемо чекати на фото в інстаграмі та відео, як це відбувається. Давай про кіно. Як ти прийшов в акторство? Хотів завжди бути актором чи так склалася доля?
Усе вийшло, коли пацани покликали мене грати в КВН: сценки на рівні нашої їдальні. Мене ця штука реально прикольнула, я кайфонув. Через те що в нас маленьке місто, де лише три секції боксу та дуже багато публіки, що є фанатами серіалу «Бригада», акторство було щось нетиповим, постійно висміювалося. Тому я не те щоб цього боявся, але розумів, що у нас це не культивується, не модно. Та коли почув, що зал сміється, дівчата підходять і кажуть: «Круто, чуваки!», — зрозумів, що, по-перше, люди це нормально сприймають, а по-друге, що я від цього отримую задоволення.
— Чи були якісь висміювання серед однокласників?
Серед однокласників — ні, ніхто не висміював. А от коли вчився в університеті культури, пам’ятаю, ходив у завужених рожевих штанях, у мене були пробиті вуха, ірокез на голові. Пацани тоді на мене дивилися і думали, що зі мною щось не так. Таке було.
— Як ти це пережив? Було важко? Чи тобі було байдуже?
Я приїхав до Києва й був у шоці: як круто, що тут так багато вільних людей! Кожен самовиражається, хто як хоче: хтось ось так одягається, хтось грає на гітарі, хтось фарбує волосся, хтось зустрічає сонце. Проживши пів року тут, я зрозумів, чого так не вистачає в маленьких містах, — свободи.
*почалася повітряна тривога*
Київ дав мені волю, я зрозумів, що свобода — це дуже важливий внутрішній стрижень для кожної людини. І дуже погано, коли люди керуються, скажімо так, не найкращими прикладами. Коли думають: «Це ок. Це той самий рівень, і треба так прожити все життя». Певно, це ще тягнеться із совка, коли, наприклад, чують слово «секс» і забігають у шафу. Десь так.
— А ця свобода — вона від батьків чи з’явилася, коли ти приїхав до Києва? Побачив багато людей, які по-різному себе проявляють, і зʼявилася думка: «Я теж так хочу»?
У мене тато — історик та літературознавець. Він дуже добре знає світову літературу. І про подорожі, про класний lifestyle, про наркотики, про все на світі він дізнався з літератури. У принципі, він мені давав книги, які показують, що замість горілки треба іноді пити віскі, щоб відчути смак життя. Що класно читати літературу. Він мені це прищеплював з 9, 10, 11 класу. І показував: усе, що ти тут бачиш, — це не рівень для нормальної людини. Це повинна бути стартова точка. Ти маєш розуміти, як не треба. А я не розумів цього — це ж мої друзі. Я ж це бачу щодня. Це ж круто. У мене з ними є енергообмін. Що ти мені, тато, таке розказуєш?! А коли я приїхав до столиці, зрозумів, що тато має на увазі. Він вчився в університеті Шевченка і тут прожив свої студентські роки. Тоді зустрів маму, вони переїхали до маленького містечка. Однак батько намагався дати мені зрозуміти, що я маю їхати до великого міста.
— Як батьки відреагували на акторство? Не було такого, що сказали: спочатку отримай нормальну професію, а потім…?
Мене тато спочатку засунув в університет Драгоманова. Я обрав тоді щось типу «менеджмент по туризму». Я туди вступив, але в якийсь момент прийшов до батьків, це було вже десь у серпні, коли всі роз’їжджалися по гуртожитках селитися. Я прийшов до них і сказав: «Я не хочу там навчатися, взагалі не хочу». Батьки відповіли: «Тоді вступай, куди хочеш. Це не кінець світу. Зможеш перепоступити, раптом що». Вони мене підтримали.
— Це дуже важливо, коли тебе підтримують, бо в нас є чимало прикладів, коли батьки не пустили на акторство або в якусь творчу професію.
Я на першому курсі провчився пару місяців, приїжджаю додому — а у нас велика родина — і тітка каже: «Ну, Тарасе, розповідай, що ти робиш в університеті?»
Я відповідаю: «Ми зараз в університеті робимо етюди та імітуємо тварин. У мене був етюд, я був півнем». І всі такі: «Тобто він зараз їздить до Києва навчатись, щоб бігати по сцені кукурікати?» Мої батьки: «Ну, мабуть, так треба. Поки так». Їм незрозуміло взагалі, на які етапи це все ділиться. Щоб виходити на сцену і робити повнометражні вистави, має пройти час. Але цікаво. Я пам’ятаю, ми ставили виставу, щось було про морг. Нас педагог повів у морг, ми дивилися, як там роблять усе це. Я був дуже здивований фактом, що все волосся для перук — воно з бомжів. Це продають в круті салони та ніхто не знає, що в нього нарощене волосся з бомжихи, яка померла під «Сільпо» від переохолодження. Змушували нас також спостерігати за людьми в місті, щоб побачити якусь незвичайну поведінку. Мені було дуже цікаво.
— Професія актора дозволяє побувати в різних амплуа та дізнатися про все на світі. Як вважаєш, акторству можна навчитися чи це вроджений талант?
Я думаю, що це синтез. Якщо брати у відсотковому співвідношенні, то таланту — це відсотків 20, а інше — це робота над собою і величезне бажання десь зачепитись. Коли закінчувалось навчання, я думав: «Так, зараз будуть усі дзвонити, звати». А потім — де всі? Ніхто не дзвонить. Де мої головні ролі?! Тоді ще інтернет не мав такої сили, тобі на пошту просто присилали якусь розсилку, що йде кастинг. Не уточняли навіть, який вигляд має бути в героя. І ти всліпу ходиш на проби. Я ходив скрізь. Я подав навіть на проби на порнуху — не з власної волі. Мені кажуть: будуть проби в театрі «Київська Русь». Я приходжу, сидить якась іноземна команда і наша жінка, яка перекладає. «Тарасе, а можете роздягнутися, тому що в нас будуть сцени, де головний чувак біля басейну». Я роздягнувся. Запитали, чи в мене є закордонний паспорт, а в мене тоді не було. Через деякий час я зустрів пацана, який там був у черзі, — у нього був і паспорт, і все на світі. Він поїхав та виявилось, що це був еротичний фільм, де немає контакту, але вони одне над одним там водили геніталіями, типу займалися сексом. Ось на такі проби я потрапив, хоча не хотів з таких козирів стартувати.
— А щоб опинитися там, де ти зараз, треба ходити на всі проби, зніматися в кіно, яке тобі не дуже цікаве, але «мене там побачать»? Чи це доля?
Зрозуміло, що це все складалося з маленьких кроків. Зараз я вже на проби не ходжу. Мені просто пропонують, кажуть: є такий матеріал, такий термін, такий гонорар, хочеш — не хочеш. Насправді це кіно, яке ми запустили днями, це мій якийсь 90-й проект, багато чого за спиною. Якщо згадувати, то максимальний поштовх дало те, що я постійно шукав нові знайомства. Це реально «сарафан». Найкращий продюсер той, хто обріс великою кількістю зв’язків-контактів, і він може зараз, сидячи за столом, зібрати команду і зняти кіно. Про актора так само. Якщо його більше людей знають, то більше людей його будуть розглядати. Також мені потрібен був деякий час на усвідомлення свого типажу. Я був як те гидке каченя! У мене була зачіска «дикий вовк». Я пам’ятаю: якась гривка, пробиті сережки, худий, у завужених штанях. Я приходив на проби, а на мене подивилися — і все. Зараз я добре усвідомлюю, що мені грати. Реально, коли я почав ходити в зал та зрозумів, що мені подобається коротка зачіска, почало з’являтися більше ролей.
— Тобі більше подобається грати в кіно чи в театрі?
Коли ми вчилися в інституті, ми всі мріяли бути акторами театру. Як зараз пам’ятаю, я прийшов в Молодий театр, я там мріяв працювати. Мене взяли, у мене радості були повні штани, поки я не прийшов у бухгалтерію та мені не сказали, що в мене зарплата буде 4000 грн. А я тоді знімав квартиру за 3000. Плюс у мене постійно було якесь особисте життя. А тут я закінчую вуз і мені кажуть, що зарплата буде 4000. Тоді мені ще художній керівник сказав: ну, це не завжди буде, а перші роки. Спускаюсь вниз, дивлюсь на розклад на місяць, і там прізвище «Цимбалюк» написане разів 20. Я розумію, що в мене 20 робочих днів за 4000 грн. Це нереально. Я собі дав місяць на якийсь аналіз та зрозумів, що я зараз втрачу це все, але я не хочу працювати в театрі. Це якась дуже бідна історія, і врешті-решт, дипломований спеціаліст не повинен отримувати таку зарплату. 4000 грн на той час було 150, чи 100, чи 200 доларів — якось так. З театром у мене відтоді не зав’язалось, але зараз, коли в мене є знайомі, зв’язки, ми зробили театральну групу. Ми встановили свої правила, які продюсери чи майданчики зазвичай приймають. Ми граємо вистави, які ми хочемо, коли ми хочемо, за гроші, які ми хочемо. І це все зараз дуже комфортно і класно.
— Ти кажеш, що в університеті ви всі хотіли грати в театрі. Це тому, що це більш статусно для актора чи тоді не було такого масштабного кіно?
Та й не було такого масштабного кіно в Україні, й ми знали й звиклися з думкою, що всі актори проходять через театр. Та ми й вчилися на акторів театру, яке кіно. Кіно — це вже як такий придаток. Ми до пуття не вчилися на акторів кіно в інституті. Нам нічого не пояснювали. Нас постійно водили на практику в театр, ми бачили там акторів — Ступку, Роговцеву. Це так круто, коли вони тільки виходять на сцену, а зал уже аплодує. Це така мрія була, щоб я виходив так на сцену — і мені всі аплодували. Юнацькі амбіції.
— Для акторів це ж нормально — мати такі амбіції, щоб всі аплодували, вставали? У тебе це є?
Мені не хотілось, щоб мені просто аплодували. Мені хотілось глядача наповнювати. Коли актор з’являється на сцені та йому вже аплодують — це, вважайте, топ. Людину знають. Достатньо, щоб вона просто вийшла. Мені завжди було цікаво бачити гру на сцені — чи то Ступка, чи то просто студент, який вчиться. Якщо воно тебе чіпає, то це клас.
— А зараз у тебе є таке бажання, щоб ти вийшов на сцену театру і тобі вже аплодували?
У нас таке вже є. Мабуть, якийсь гештальт внутрішній закритий. Тоді це було для мене щось масштабне. А зараз я навіть пропустив, коли це сталося вперше, коли люди сфоткатися стали просити. Але через якусь десяту чи тридцяту виставу усвідомив, що це колись була моя мрія.
— Круто, коли мрії здійснюються, навіть якщо це через якийсь час. Ми вже обговорювали, що актор може приміряти на себе багато ролей і бути різною людиною. З усіх твоїх ролей яка найкрутіша для тебе?
Зараз, мабуть, найважливіша роль — це у фільмі «Чорний Ворон». Події відбуваються приблизно 100 років назад, коли в України не було армії і на нас напала росія. Повстанські загони в лісах захищали Україну, вони заманювали ворога в ліс. Українці проявили себе як якісь самураї. Такий час був. Я про це все дізнався ще в школі. Я класі в третьому грався дома в Бетмена, в Супермена. Татусь підходить до мене і каже: «Ти знаєш, що це все вигадані персонажі?» Ну, так, це комікси. «А в Україні є наші реальні герої, просто іграшок таких немає, але я хочу, щоб ти знав на майбутнє, що є чувак, якого звати Чорний Ворон. Він свого часу міг у лісі сам розкласти 10 російських окупантів». Я слухав, коли тато мені це розповідав, і думав: як круто. Проходить час, і у 2017 чи 2018 році оголошують проби на фільм «Чорний Ворон». Я думаю, супер, що взагалі ця історія оживе. Важливо знати історію. Аж тут мені зателефонували, позвали на проби в кілька етапів. Мене затвердили. Ми зняли цей фільм. Чому мені важлива ця роль? Тому що це — уособлення української долі й того, що в нас є ось такий сусід, який постійно так на нас впливає, на жаль. Чорний Ворон — це герой, який уособлює соборність українську, і мені випала честь зіграти його.
— А кого б ти ще хотів зіграти?
Дуже багато, що хотів би зіграти. Оскільки в нас кіноіндустрія ще тільки підіймається з колін, у нас ще жоден жанр добре не розвинений. Хотілось би зіграти якийсь нуар, якийсь детектив, якогось маньяка, кого завгодно. Але щоб це був якісний матеріал. Якось мене запитували, чи поцілував би я хлопця в кадрі взасос. Якщо б це було якесь дороге європейське кіно, якщо б це було сюжетно виправдано, не поцілунок заради поцілунку, а щоб це було грамотно побудовано… Як ДіКапріо там грав якогось художника, не пам’ятаю, і ця історія побудована, це було реально круто… Тому да, звичайно. Усе залежить від якості, масштабу і бюджету.
— У тебе є вже певне амплуа? Наприклад, ти хотів би рухатись далі в ролі Девіда Стетхема чи як романтичний актор?
Ну, вже, мабуть, є певні кліше. Мене сприймають як здорового героя-коханця. На такі ролі я найчастіше пробуюсь. Я радий, що іноді мені дають ролі, полярні від цієї. Наприклад, зараз ми знімаємо комедію, і там я граю такого дурка, як Містер Бін, який думає що він спецагент. Він у цій комедії дійсно кумедний і прикольно, що це виходить за рамки шаблонного сприйняття, що Цимбалюк — це високий накачаний чувак «як Стетхем». Що він ходить у кадрі — й цього достатньо. Прикольно, що все-таки дають зіграти щось комедійне.
— Ти сказав, що українське кіно тільки встає з колін. У тебе є можливість зіграти багато ролей, бо не так багато акторів, з яких можна вибирати?
І ще класно, що відлипли москалі, бо ми ж знімали ще для росії. На пробах спочатку мені казали: «Мальчик, ось тут є груповка без слів, це твої перші ролі». Наприклад, Стасу Баклану давали ролі-епізодники, Ольга Сумська також була. Головні ролі грали пацани з пітера. Так тривало років десять, поки я дорослішав і ріс. Таких ситуацій відсотків 80, певно. Вони звикли, що тут дешевше оренда групи, масовка, дешевше спродюсувати, ніж у москві, усе тут дешевше в чотири рази, щось таке. Я пам’ятаю, ми знімали тут кліп для гурту «Ленінград» і був продюсер, чувак з москви. Він сказав, що вони порахували кошторис тут і там. «У вас у три рази дешевше зняти в «Хілтоні», ніж у нас в тризірковому готелі». Тому в нас так осіло реальне виробництво російське. Про більшість моїх колег тільки зараз дізнаються. Мені якось пощастило ще з 2015 року працювати. Мені дуже шкода талановитих чуваків, яких тут не бачили. Ці російські казали, наприклад, «Плюсам»: «Ми знімаємо за свої гроші, тільки ми самі обираємо акторів». Звісно, ті погоджувалися. З усіх боків була така дискримінація.
— Ми багато говорили про твого тата. яка з твоїх ролей у нього улюблена?
Мабуть, теж «Чорний Ворон». Я думаю, що так. «Кайдаші» і «Чорний Ворон». Татові ще дуже подобається «Кава з кардамоном». Там красива така історія, костюмована драма. Це прототип серіалу «Абатство Даунтон». Таке все красиве, дороге. Класно, що нам вдалось цей серіал зняти свого часу.
— Чи є якась роль, за яку тобі трішки соромно?
Я взагалі не кажу, що в мене всі ролі довершені, але перші ролі — це так, це максимальний п**** просто. Якісь там сімейні мелодрами. Зараз, якщо це дивитися, це максимальний треш, але я не можу сказати, що мені соромно, бо з чогось треба починати. Немає таких людей, які з першого дубля, з першої ролі в 15 років стають ДіКапріо в «Титаніку». Мені здається, таких випадків немає. Я зараз розумію, що це — шлак, але, з іншого боку, на той момент треба було набивати шишки. Мабуть, так вони й набиваються.
— Чи є якийсь актор — всесвітній або український, — з яким ти дуже хотів би зіграти в одному фільмі чи на одній сцені?
В Україні мені найбільш подобається Сергій Стрельников, той, що Довбуша зіграв. Ми з ним перетиналися в «Кріпосній». Взагалі, це для мене такий ідеальний зовні чувак, в якого ідеальні акторські скіли. Він «живе» в будь-якому фільмі. Ти на нього дивишся — і здається, що ніхто інший зіграти не може. Стрельников в Україні — це для мене глиба.
— А якщо світова зірка?
— Бейл мені дуже подобається. Мій улюблений його фільм називається «З пекла». Такий пацанський, трушний. Він там настільки легкий, кльовий, не вилизаний. Це якась нетипова американщина. Якось вдалося зберегти баланс в багатьох речах: історія з братом, якісь перестрілки, все так лаконічно. Таке кіно люблю.
— В Америці «Оскар» вважається найпрестижнішою премією для акторів. Чи є в тебе амбіції її отримати?
— Звісно є.
— Є в тебе така ціль?
— Я так відповідаю: якщо мені запропонували б там за океан, навіть в Європі, навіть в Польщі — дуже круто. У поляків просто вже є офіси HBO та Netflix. Вони зараз піднялися — капець. Якщо максимально бути відвертим, я хочу побачити в Україні нормальний розквіт кіно і стати свідком тут якогось левела. Щоб ми знімали хоча б так, як в росії, в найближчі років 20–30. Якщо максимально чесно, щоб я був тут затребуваним і щоб я тут робив якість. Я не хочу бути в Америці придатком і 700 000-м актором, яких там уже ну просто дуже багато. Я розумію, що український актор найорганічніше буде зніматися в Україні. Люди розуміють тут нашу психофізику, ми близькі одне до одного. Там, звичайно, найкращий рівень кіно, найвищий, роками там все робиться, це супер. Але, якщо чесно, це не є моєю мрією. Я ж усвідомлюю, про що я мрію. Я хочу побачити супер рівень кіноіндустрії в Україні.
— Що значить супер крутий рівень кіноіндустрії в Україні?
Це, передусім, щоб відійшло продюсерське кіно, яке заточене лише на те, щоб заробити гроші. Це круті креативні групи, які хочуть зняти якесь автентичне кіно. Круті історії, не серіали. Щоб у нас з’явилась кількість платформ. Щоб ми могли собі дозволити знімати будь-які сцени: еротичні або сцени вбивства, щоб вони знімались якісно. Щоб ми відійшли від усіх мильних історій і банальних персонажів, що герой-коханець — це високий накачаний чувак. Герой-коханець — це може бути Даніель Дефов у 60 років, і він закохає жінок у себе, розумієш? Щоб це все в нас з’явилося. У нас просто була ідеальна схема. На жаль, вона прижилась. Знімаються якісь 16 серій, так як воно знімалося російською мовою, можна продати на 15 російськомовних країн. Усі заробляють гроші. Зняли г**** — продюсерська група, у складі чотирьох людей, вони всі молодці, давайте писати нове. 10 років знімалося тільки отаке. Хочеться всього цього позбутися і знімати щось хороше.
— Ти кажеш — автентичне кіно. Це яке? Наведи приклад якогось найкрутішого для тебе.
Простий приклад. Дивись, є російський серіал «Бригада», є «Гострі картузи». Дві ідентичні історії. Ти відчуваєш різницю?
— Так.
— Але це абсолютно один шаблон. Це бандити. Ціль однакова — стати найкрутішою бандою. Але бюджет, вайб, країна, ідеологія — вона робить з «Гострих картузів» серіал номер один. А серіал «Бригада», ми зараз розуміємо, що це просто очко. А нам здавалося, що це геніальне кіно. Я ходив як Саша Білий, купив собі цей ланцюжок.
— Я думаю, усі хлопці хотіли бути як Саша Білий А всі жінки мріяли про Сашу Білого.
Хоча зараз, думаю, цим нікого не здивуєш, і така поведінка здається вже аморальною.
— Це вже дуже дивно для нас тут, в Україні, а колись це було модно.
Це такий був вайб. Мене колись покликали на день народження і мужики почали стріляти з вогнепальної зброї. І мені стало страшно, я не знав, чим це все закінчиться. Я згадав ось ці всі серіали «Бригада» та що колись це було настільки круто.
— Популярність. Вона вже в тебе є, ти її відчуваєш: до тебе підходять на вулицях, щось пишуть в інстаграмі. Як ти з нею живеш, чи заважає вона тобі, чи це просто частина твоєї професії?
Я тримаю певну дистанцію і рафінацію в директі, бо є неадекватні люди, які пишуть тобі фігню якусь.
— Я бачила в інтерв’ю Маші Єфросиніної, що ти на початку війни прямо відписував та відповідав людям, які намагалися тобі щось доказати. Зараз в тебе є таке, що ти хочеш відповісти?
Буває. Якщо я заходжу на профайл і бачу, що там доросла людина, і щось в цьому житті вона важить, то буває, що хочеться вступити в полеміку і щось пояснити нормальною людською мовою. Але тоді був такий жорсткий період, бо всі російські актори тут знімалися без кінця, і ми всі контактували, дружили, хрестили дітей і бухали. Все це було. І все це перейшло в повний кенселінг один одного.
— Коли я готувалася до інтерв’ю з тобою, подивилася всі інтерв’ю, що є. Ти дуже чесний та відкритий, ти кажеш, що думаєш. Це в тебе завжди було чи з війною таке зробилося?
Мабуть, не з війною. Я можу на деякі теми не розмовляти, але насправді — так, я чесний.
— Ти не намагаєшся якось приховати, відкрито кажеш: так, так є, так було, так, знімався в російському кіно. Це від сім’ї, від мами, від тата чи так само сталося?
Мені дуже подобається така думка: найбільша розкіш — це бути собою. Бо ми копіюємо, в інстаграмі все на долоні. Американська культура, європейська, ми все бачимо і все копіюємо. І це класно, що ми можемо переймати те, що нам подобається. Але прикольно, коли це все в тобі уживається і є здоровий синтез цього із собою особисто. І я в якийсь момент відчув, що мені не прикольно, коли я не є собою. Я можу пристосовуватися до ситуації. Наприклад, коли сидиш за столом і люди намагаються тобі щось розповісти, розповісти «як треба». Іноді я заходжу в цю гру, а потім думаю: мені від самого себе трошки гидко, — і я намагаюсь відповідати так, як в мене на душі.
— Як думаєш, може, це пов’язано з акторством? Бо ти часто граєш когось і в інший час хочеш бути самим собою?
Не знаю. Єдине, що акторство нормально так розхитало мою нервову систему. Свєта, певно, найбільше від цього страждає. Та моя мама.
— У чому це проявляється?
Наприклад, сім днів поспіль я знімався, і просто дуже інтенсивні були дні. Я приходжу додому і реально як вижатий лимон. Свєта мене зустрічає, вона цілий день працювала мовчки, їй хочеться поговорити. А я як видавлений лимон. Я кажу: «Просто хочу помовчати годину, потім я з тобою поговорю». Вона така: «В смислі?» Я прекрасно усвідомлюю, що вона не повинна це розуміти, бо вона так не працює. У неї своя історія. Я їй це пояснюю. Вона це розуміє з якогось третього разу.
Я пам’ятаю, колись у мене був дикий день. Чотири абсолютно різні сцени в «Кріпосній». Перша — це ми просто сміємося з Олесею Жураковською, їмо сирники, вона готує щось. Друга — це стоїть труна, ховають дружину, ми стоїмо, усі плачемо. Третя сцена — ми бухаємо з чуваками. І наступна сцена — як я приходжу з похорон. Бувають такі дні, коли здається, ти не спав декілька ночей і реально фізично працював. Це круто і це невід’ємна частина акторства. Мене не потрібно жаліти в жодному разі, я звик до цього. Але я розумію, що Свєтусі мені треба пояснити, що відбувається.
— Ти за день проживаєш стільки емоцій, скільки звичайна людина не може прожити…
Наприклад, у сцені поховання я згадував, як ховав свою бабусю. Я годину про це думав і вийшло дуже правдоподобно. Але в кінці дня я усвідомлюю, що я трохи підзаїбався.
— Наскільки важко переключатися: тут ти згадуєш, як ховаєш свою бабусю, а тут ти смієшся і бухаєш з чуваками?
Якщо чесно, не важко. Якщо немає ніяких токсичних ситуацій, немає криків поруч, немає токсичних людей на майданчику. Якщо створені умови, щоб актор налаштувався, то все взагалі легко. Я розумію, хоч я це все і пропускаю через себе, я все одне граю, це кіно. Постільна сцена з акторкою — вона для мене як меблі. Я не закохуюсь у кожну акторку, яку мені треба взяти за талію. Я розмежовую всі ці речі, але оскільки це все на ногах, хоч там що, а емоції якісь все одно є, то воно трішки витрачує.
— Ти емоційна людина?
Так. Це мало хто розуміє, тому що я з чужими людьми дуже закритий, я не розпилююсь на емоції. Мої близькі люди знають, що я можу прямо «ісполнять».
— Якщо не актор, то хто б?
Зараз навіть не уявляю.
— Ким ти мріяв бути в дитинстві?
Футболістом. Перехотів на першому курсі. Мабуть, коли поспілкувався з деякими друзями-футболістами. Деякі друзі потрапили в «Динамо» (Київ) і грали там. Мене дуже вибило, що в них одна фізуха, що з людьми, яким по 25 років, немає про що поговорити. Вони просто бігають — і все. Вони нічого не читають. Просто пацани, які бігають у футбол. Мені цікаво було з ними спілкуватися, коли нам було по 12 років. У нас було безліч спільних тем, але в 25-ть зрозумів, що ми просто полярні. Тоді зʼявилося в мене розмежування: футбол в Європі та футбол у нас. Тому бажання бути футболістом відпало.
— Ти якось сказав у інтерв’ю, що ти актор і не знаєш, чим ще можеш займатися, що ти не підеш в біткойни і ще щось.
Коли почалася війна, були знайомі, які казали: «Давай щось будемо робити». Я провів три зума з криптою, та я нічого не записав у той блокнот, який купив. Я не кажу, що я — супергуманітарій, але це настільки нецікаво… Я розумію, що скільки б мені не платили, але я все це через силу роблю. Мені все це не треба, хоч який капець в країні, але це перебір. Я краще возитиму пацанам якусь гуманітарку, ніж займатимуся цією хернею. Сидіти за ноутом і рахувати ці цифри?
— Як ти думаєш, що чекає на українське кіно?
Його чекає розквіт, бо в нас нарешті таким чином з’являється наша ідентичність. Українське кіно знімають все українською мовою, знімається все для українських каналів, знімається самостійно. Ми можемо продавати це тепер самі. Ми не купуємо що попало в сусідньої країни. Ми можемо зняти щось прикольне і продавати це. Краще трошки менше знімати, але так буде покращуватись якість.
— Один із фільмів, у якому ти граєш, зараз на Netflix. Чи отримував ти якісь пропозиції від Netflix?
Фільм, який ми зараз знімаємо, він також буде на Netflix, на європейському просторі.
— Це дає якийсь поштовх?
— Netflix купує тут лише готові проекти. Це платформа, яка живе за рахунок підписок. Якщо їхні модератори розуміють, що цей проект може зайти і підняти їм рейтинги, то вони втягнуться. Це не вони обирають акторів. В Америці є проекти, які Netflix веде як продюсерська група, а ми тільки поки заходимо туди і знайомимось.
— Сподіваюсь, що буде більше українських фільмів і ми будемо бачити тебе в головних ролях.
Дай бог.
— Давай про жінок, чоловіків та про кохання.
Давай.
— Почнемо з чоловіків! Я знаю вашу історію зі Свєтою вже напам’ять! Зараз у світі є боротьба за місце жінок, вона така дуже яскрава та дійшла до України. Вона про те, що жінка має такі самі права, що і чоловік. Як це для тебе?
Я думаю, що це все дуже індивідуально. Кожні стосунки — це просто свій ліс. У мене є друзі, які кажуть: «Ми — чайлдфрі, свінгери». А ти на них дивишся і думаєш, що це якийсь капець. Але, якщо люди від цього кайфують, яке ти маєш право це засуджувати? Для мене стосунки — це дві чужі людини, які формувалися в різних сім’ях в індивідуальних умовах. Вони сходяться і будують стосунки з людьми, які ще в інших сім’ях формувалися та створили абсолютне полярне ком’юніті. Та вони хочуть їх засканити і давати свої поради від свого досвіду, який зовсім інший. Кожні стосунки створюють якусь нову категорію.
— Що для тебе найголовніше в чоловіках?
Коли людина є собою.
— Чи є якісь критерії типу: він має бути мужній, сильний, забезпечувати?
Так, звичайно. Повинен забезпечувати, бути мужнім, сильним, тримати баланс, брати на себе відповідальність у критичні моменти. А як інакше.
— А що найголовніше в жінці? Що ти помічаєш у жінках?
У мене є свій список критеріїв, що мені подобається. Попри те, що я емоційний, мені потрібно, щоб поруч зі мною була така сама жінка, щоб вона дивувала мене якоюсь своєю експресією. Щоб це була жінка з яскравим емоційним стрижнем. Мабуть, з досвідом. Почуття гумору, звичайно. Якийсь мій запит сексуальний, звичайно. Мінімальна жага, щоб мені щось приготувати, мінімальна хоча б. Щоб жінка була зацікавлена в цих стосунках не менше, ніж я.
— Що для тебе кохання?
Якщо коротко, це постійне тяжіння до цієї людини. У будь-яких емоційних станах, коли тебе тягне до цієї людини, це означає, що тобі її бракує. Якщо ти з людиною тільки тоді, коли в тебе все ок, ти здоровий, у тебе вдалий контракт, ти «навєсєлє» і думаєш «от би тьолочку рядом» — це не кохання. Це треба тобі, щоб твій успіх і твій класний стан, хтось порадів за тебе, а тоді ця людина хай живе своїм життям. У всіх абсолютно емоційних станах в тебе має бути тяжіння до цієї людини.
— Який твій найромантичніший вчинок?
Я, напевно, не дуже романтик, щось таке банальне.
— А для тебе що найромантичніше робили?
Свєта мене привітала з днем народження дуже прикольно. Я нічого не планував, але прокинувся — і там кульки, торт величезний з хлопавкою. Мене це дуже розчулило. Для мене це було супердушевно. Я сказав, що я не дуже романтик, але Свєта згадувала, що її дуже вразило, коли на її день народження ми поїхали у Львів. Квіти, торт, ресторан, прогулянка — якось усе це склалося, навіть не можу тобі пояснити, чому для нас це був дуже прикольний вікенд. Але цей період був наповнений романтикою, ніжністю, дуже трепетний.
— Про що ти мрієш?
Я мрію про сім’ю, про класну кар’єру, про закінчення війни.
— Чи часто твої мрії збуваються?
Я зараз тільки вчуся мріяти. Чомусь я цьому взагалі не приділяв уваги. В нас у Корсуні була атмосфера типу «де ти, а де всі ці телики», і в мене отакий настрой був.
— Як давно ти мрієш?
З появою Свєти в моєму житті. Вона мені говорить: «У тебе все вийде. Усе буде круто». І реально, навіть під час війни, стає краще. Я не можу це пояснити, я реально не мріяв так раніше.
— Наскільки, ти вважаєш, жінка впливає на чоловіка?
Дуже впливає. Це ж енергія. Вона тебе наповнює всім, чим можна. Ти отримуєш такі емоції, які ти потім трансформуєш і вкладаєш.
— А тепер бліц. Ранній підйом чи довго спати?
Ранній підйом.
— Біг чи робота в залі?
Робота в залі.
— Улюблена пісня, коли сумно.
«Мишка виновен» Іван Дорн.
— А коли гарний настрій?
— Ave Maria.
— Я щасливий, коли…
…коли я прокидаюсь, я щасливий.
— Ідеальний сніданок?
Щось з яйцями.
— Яка фраза чи думка завжди тебе мотивує?
Коли ми з батьком чокаємось й він каже: «Будьмо!»
— Guilty pleasure, від якого ти не можеш відмовитись?
МакДональдз.
— Твоя найграндіозніша перемога над собою?
Те, що я став актором.
— Прокидаючись, я в першу чергу…
…дивлюсь на Світлану!
Читайте ще:
