Я зустрілась з Таянною спекотним серпневим ранком. Уперше тет-а-тет. Про Таянну я не знала нічого. Тільки пісні в плейлісті. Тому це була зустріч з жінкою-тайною. Яка ж Таянна насправді, що розповідатиме?
У вас попереду ще неймовірно відверта розмова, я лише скажу від себе: Таянна — жінка зі сталевим характером і неймовірно відкритим, добрим серцем. Мудра, щира, легка. Дуже соромлива та уважна. До себе та до інших.
Після кожного інтерв’ю я рефлексую, ставлю собі питання. Думаю. Обмірковую. Цього разу я впевнена, що ви до мене доєднаєтесь. Тут справді є над чим замислитись.
— Таянно, дуже дякую, що погодились на інтерв’ю. Так як Anywell про велнес, я б хотіла почати з того, що для вас велнес?
Це спосіб життя. І це не якісь програми догляду за тілом, це має бути просто вкорінений стиль життя, людина має слідкувати за собою, тому що ми прийшли не просто жити на автоматі. Людина прийшла на цю землю, щоб вивчати себе, знати свої можливості, знати структуру тіла, відчувати себе, дійти до того рівня, коли відчуваєш, яких вітамінів тобі бракує, і ти вже розумієш, що тобі потрібно взяти яблуко, бо тобі бракує заліза і треба його поповнити. Тобто настільки вже підняти інтуїцію і самовивчитися, бути чутливим до себе, щоб розуміти і підтримувати своє ментальне та тілесне здоров’я.
— Як давно ви познайомились із велнесом?
Ще з дитинства тато нас привчав до корисного, здорового способу життя. Ми ходили босі по снігу — він нас загартовував. І ми навіть експериментували: не їли сіль, цукор, борошно. Тато був у нас таким провідником у світ здоров’я з дитинства і, напевно, з ним я перепробувала купу дієт у своєму житті, і японських, й інших — на яких тільки дієтах я не сиділа! — і все вивчала себе. Так само з дитинства ми робили різні руханки, ще цигун з татом і мамою. Коли в них був вільний час для саморозвитку і заняттями велнесом, то вони й нам прищеплювали цю звичку.
З дитинства я ще бігала, і в мене у житті не було такого часу, щоб я не думала над здоров’ям. Усе життя я живу і думаю: так, тут треба печінку почистити, тут треба перестати це їсти, а тут це, тут треба бігати, тут йогою займатися.
Я з дитинства так відчуваю тіло, що знаю, наприклад, що цей період у мене для йоги, а ось зараз я стала дуже м’яка і мені треба побігати для того, щоб налаштувати дисципліну. Тобто я настільки вже відчуваю свій організм і структуру, що намагаюся прислуховуватися і займатися всім, що мені подобається.
— Який у вас зараз спосіб життя? Адже зазвичай у співаків та акторів він дуже нестандартний та у шаленому графіку?
Зараз у мене немає жорсткого графіка — не знаю, чи на щастя, чи ні, у мене не так багато концертів. Тому у мене абсолютно нормальний графік, коли я можу деколи лягти о дев’ятій чи десятій годині спати і встати о шостій, тобто все повністю залежить уже від мого денного балансу, якій я собі сама влаштовую, і, чесно кажучи, зараз я більше дозволяю собі вранці спати.
Раніше я була таким аскетом, ставила собі аскези «о 5 прокидатися, о 6 прокидатися» чи на місяць заходити в аскезу. Зараз я дуже флексібл, і якщо відчуваю, що мені хочеться поспати, то я питаю: «Це лінь? Я хочу через лінь ще полежати чи дійсно тіло хоче поспати?». І от таким чином працюю із собою.
А якщо казати про ті графіки, коли ти мало спиш і постійно в турах, то це обов’язково правильне харчування, багато води і дихальні практики. Це те, що 100% допомагає.
— А чи знайомі вам панічні атаки? Поділіться досвідом та власними лайфхаками, як з ними боротись.
У кожного може бути своя історія з такими атаками, тому я поділюсь власним досвідом та моєю суб’єктивною думкою. Якщо аналізувати та дослуховуватись до вчителів, то, наприклад, той самий Олександр Палієнко каже, що панічні атаки — це коли старі закони помирають всередині, коли старого багато подавлено і приходить щось нове, а йому немає куди зайти. Тому через панічні атаки тіло вивільняється. Це дзвіночок, що тіло супернапружене, і людина не розбирається із собою, не питає, що з нею коїться, вона просто задавлює такі атаки і каже: «Мені вже нічого не допоможе». І саме це перший дзвіночок, коли треба звернутися до спеціаліста з ментального здоров’я, який зможе роз’яснити та розібрати, що тебе турбує, тому що ми самі деколи закриваємо очі на проблему, не надаючи їй значення. Тобто нас може турбувати, наприклад, біль в правому мізинці, ми його будемо постійно ігнорувати, поки тіло не вирішить через панічну атаку показати, що це насправді невроз, який вже пів року існує і ти його постійно перекриваєш їжею або спілкуванням з кимось.
Як на мене, перше, що показує на такі ментальні розлади, то це коли людина не може сама із собою знаходитись, їй потрібно постійно бути з кимось, контактувати, спілкуватися, вона не спить цілу ніч, постійно дивиться якісь відео, вона з телефоном, з комп’ютером. Коли ти сам із собою, активно виходять страхи, якісь тривоги, з якими людина не готова зустрітися, бо це настільки неприємно, що вона не може прийняти цю тривожність, цю відповідь, яка їй приходить, що вона робить щось не так, або не може собі дозволити, або загнала себе вже в такі рамки, що не може вийти звідти. Вона як в’язень якихось обставин, які сама ж і створила.
Тому коли панічна атака починається, то це перша ознака, що потрібно перш за все «йти в тіло», займатися саме ним, поміняти повністю харчування, перейти на рослинне і пити багато води. І дійсно йти до спеціаліста з ментального здоров’я, який допоможе розібратися, у чому причина, у чому суть.
Я раджу багато бігати, тому що біг — це краща динамічна медитація, де людина вивільняє енергію і всі негативні емоції, які піднялися. Коли людина не знає, що з ними робити, треба одразу йти в спорт — активний, жорсткий, може, навіть у зал йти бити грушу, вибивати із себе цей зайвий потенціал, надлишкову енергію.
У мене раніше було таке хобі: мені подобалось вивчати акупунктуру і в мене була структура акупунктурних точок, які треба натискати для того, щоб пройшла панічна атака, і я так себе лікувала. Тобто я кожен день по два рази натискала певну кількість точок на тілі в певній послідовності, і мені ставало краще.
Я знаю, що це дієвий спосіб. Одного разу в мене була дуже сильна панічна атака. А поруч була мама. І я, глибоко дихаючи, кажу їй: «Мамо, неси зошит!» Вона мені: «Який зошит?» — «З практиками». Мама несе мені зошит, відкриває, шукає, де там пишуть «від панічних атак», шукає послідовність. Мама каже, так, це три. Я шукаю там по меридіану перикарда (все, що із серцем пов’язано, бо панічна атака). Я п’ять хвилин просто понатискала свої точки, і в мене все пройшло, і я кажу: «Ну все, лягаємо спати». Вона: «Що це таке? Що це було?» — «Меджік».
У принципі, є дуже багато і дихальних технік, коли ти диханням переводиш свій мозок з голови в тіло. Адже коли панічна атака, людина опиняється ніби замкненою у своїй голові й перестає відчувати власне тіло, втрачає контроль над ним. Обов’язково треба повертатися в тіло, простуковувати себе, таким чином повертаєш контроль і заспокоюєш цей вогонь, вгамовуєш його. І ще треба із собою говорити, питати себе: «Що я відчуваю зараз?», «А чому я це відчуваю?»
Повертати себе максимально в реальність, а не жити ілюзорними страхами і тривогами.
— Ви дуже гарно знаєтеся на велнесі, на різних напрямках. Як ви до цього прийшли? Як ви почали, де ви знаходили інформацію, вчителів, спеціалістів? Адже їх дуже багато зараз, як ви відрізняєте, кого треба слухати, а кого не треба?
У дитинстві я хотіла бути лікарем-цілителем. І до всіх прикладала руки: хтось хворіє — я прикладу руку, все, вилікувала. Тобто в мене з дитинства були здібності до лікування, тому що мій дідусь був хірургом. Зараз я вже не відмовляюсь від своїх здібностей, бо раніше казала: «Та який я лікар!» Мені дуже подобалося досліджувати всі теми щодо здоров’я, мене навіть в родині називали домашнім гуру-психологом. Завжди, як щось не те, — мені відразу дзвонить вся сім’я.
Моя кума почала навчатися в одного вчителя з духовних практик, і я приєдналася до неї. Коли ми їздили в ашрам, ми багато різних технік вивчили, і даосизму було багато, філософії, вивчали, який орган за яку емоцію відповідає, коли її забагато, коли замало.
Потім я проходила курс із психосоматики, який кинула: ми почали вивчати гіпноз, і мені було дуже важко, коли я усвідомила, що замість того, щоб спілкуватися з людиною, я її аналізую. Уявіть артиста, який кожен день працює з купою людей і завжди бачить їхні програми.
Повертаючись до ашраму. Це була моя перша школа, де я багато чого навчилася, я потім ще й веганила, вегетаріанила, і сухе голодування, і мокре голодування, багато чого робила у своєму житті. І це дуже допомагає пізнавати свій організм, вивчати його. Найважче, я вважаю, у нашому житті — це бути чесним самим із собою і не ігнорувати правду. Ти 100% сама знаєш, що тобі треба, просто ми часто закриваємо очі на наші потреби або верх беруть програми, і вони не дають зосередитись, щоб зрозуміти, що з тобою відбувається і які рухи потрібні в сторону того, щоб покращитися.
— Коли так багато знаєш, дуже легко в якийсь момент себе зупинити, знайти до себе ключик і допомогти.
Я зрозуміла одну річ: коли ти себе знаєш, то вже себе не надуриш. Бо потім, коли себе обманеш, то до тебе прилітає дуже швидко, адже знання — це відповідальність. Ти вже не можеш сказати, що не знав, і думати, що прокатить. Ні, так вже не буде.
— Що вас надихає?
Мене багато що надихає. Мене надихають люди. А взагалі джерело мого натхнення — це природа.
Я з дитинства любила бути одна. Я коли заходила в ліс, відчувала просто єднання з природою, мурашки по шкірі, мені максимально комфортно, я люблю стихійні такі місця.
Саме тому я полюбила Балі і була там довго, бо там все так поєднується — і соціум, і природа, і стихія, і джунглі, і вулкани, і гори, і все підряд.
Тобто це острів, де є всі стихії, всі елементи, які тебе наповнюють.
Я обожнюю гори, для мене наші Карпати — це місце сили. Там я можу знайти внутрішню гармонію і спокій, долати висоти і пізнавати красу природи. У мене навіть є пісня «Гори», в якій відчувається справжня любов до наших гір, до наших річок, полів, міст та сіл, до наших українських краєвидів, які зараз руйнують та які намагаються у нас відібрати…
— Як часто посеред дня ви знаходите час на себе, щоб помедитувати, подихати, побути одній? Чи є така можливість зараз?
Зараз така можливість є. Якщо я хочу поспати вдень, то я йду додому і сплю. Я себе не картаю, що в мене не прибрано вдома. Я собі зайшла і пішла спати, поспала, встала і пішла далі. Тому що раніше я себе картала, була сама собі великим критиком.
Для мене медитація — це, швидше за все, слухання музики, читання. Я так медитую. Мої види медитації такі: можу писати, щось робити, дихальні практики. Інколи для мене медитація, коли я просто можу сісти в машину і посидіти 5 хвилин, ні про що не думати і дивитись у вікно. Або я просто ставлю питання і отримую якісь відповіді. По-різному.
— Що для вас жіночність?
Жіночність — це те, чому я вчусь зараз.
Це дуже цікаве запитання. У нас в Україні апріорі так склалося історично, що це поняття було загублене, і не всі жінки є жіночними. Для мене жіночність — це повне відчуття себе, відчуття внутрішньої гармонії і вміння комунікувати з усім світом, відчувати в собі всі стихії і правильно вибудовувати стосунки з чоловіком. Оце жіночність.
Коли жінка не боїться, що вона завтра залишиться без грошей. Бо вона від цього страху йде і фігачить, а вона не має боятися.
Жіночність — це такий стан тотального внутрішнього спокою, довіри, любові, прийняття, відчуття світу, відчуття природи і відчуття такої міці, що ти можеш керувати стихіями.
А що для мене керувати стихіями? Це керувати собою, внутрішнім світом, своїми станами. Коли хочеш стати вогнем — вибухнув, коли хочеш стати водою — десь схитрив, хочеш землею — приготував їсти, залізом — досягнув успіху.
Оці всі елементи відчувати і правильно включати їх у своє життя. Жіночність — це не є «мур-мур-мур», що ти вся така рожевенька щодня, як зефірка. Зараз дуже часто почали оцим користатися, що жіночність — це зефірка. Але ж куди діти тоді інші проявлення жінки: пристрасть, сексуальність, те, що в неї може бути якийсь праведний гнів.
— Чи дозволяєте ви собі відчувати будь-які емоції?
Я зараз над цим працюю з коучем, з наставником, і ми вчимося працювати з емоціями. Вона мені пояснює, звідки ця емоція береться. Це ціла наука, емоційний інтелект. Чесно кажучи, мені здається, дуже важливо розуміти, звідки емоція береться, що з неї можна взяти, як її можна використати, але так, щоб вона тебе не з’їла і не забрала в тебе всю енергію. Це дуже велика робота.
— Повертаючись до жіночності, чи є жінки, яких ви могли б назвати своїми музами?
Я завжди кажу, що, наприклад, це Катя Сільченко — я її обожнюю. Ми з нею знайомі й дружимо років п’ятнадцять. Коли я вперше її побачила, вона вже була жіночна, ти на неї дивишся — і ти бачиш, що це жінка, змальовуй цей образ й хоч до себе чіпляй. Вона завжди була в рухах, в спілкуванні, в магнетизмі, ти з нею спілкуєшся, і вона просто зачаровує. У мене ще є подружка Аня, ювелірний дизайнер. На неї дивишся — і вона жіночна і цікава, дуже різноманітна. Тобто це жінки, які вміють проживати всі свої стани, всі свої емоції, відчувають себе і вміють будувати класні відносини.
— Чи є у вас або, може, з’явились під час війни якісь принципи?
Принципи? Знаєте, я взагалі до цього слова якось так ставлюсь….
— Давайте назвемо їх правилами.
Так, давайте.
Тому що принципіальна людина — це людина, яка не флексибл, яка живе по принципах, а вони незмінні. А правила інколи можна змінювати.
Цього року мої правила — прислухатися до себе. Якщо є можливість, вранці прокидаєшся і собі нагадуєш, що це може бути останній день твого життя. Як би ти його прожив?
— Це завжди було чи це тільки зараз, під час війни?
Це зараз з’явилося.
І ще одне правило — відстоювати свої кордони.
— Давайте про кохання. Що для вас кохання?
Кохання для мене — це дуже цікава тема, бо, напевно, я досі ще не зрозуміла, що таке дійсно доросле зріле кохання. От такого в мене ще не було, тому що все, що я бачила в коханні до цього, що було з мого боку проявлено, — це було дуже емоційне дитяче кохання. Я цілковито закохувалась в людину, повністю розчинялась в людині, забувала, що навколо ще є життя і люди, з якими я спілкуюсь.
Мені постійно потрібно було емоційне підтвердження почуттів, що вони дійсно є, і я вважаю, що це незріле кохання. Не те справжнє божественне кохання, якого всі прагнуть і як до нього прийти — ніхто не знає. Поки що я думаю, що на мене цей досвід ще чекає. Коли в мене будуть стосунки, де в нас буде зріле справжнє кохання двох дорослих людей.
— А що таке зріле кохання?
Зріле кохання для мене — це коли людина знає себе, знає, як поводитись з жінкою, якщо про чоловіка говорити. Тобто це дві дорослі людини, які знають себе, розуміють жіночу і чоловічу психологію, принаймні прочитали книжку «Чоловіки з Марса, жінки з Венери». Це про повагу до почуттів одне одного і без маніпуляцій. Щоб не було оцих гойдалок, коли сьогодні люблю, а завтра не люблю, і не знаю чому. Бо це така дитяча гра на гойдалках. А зріле — це про взаєморозуміння, про повагу, про дружбу, про секс, коли повна довіра одне до одного. Коли люди спілкуються і вирішують усі питання, не лягають спати ображеними, коли посварилися, а зразу вирішують проблему — оце зріле кохання.
— У нас в країні є така думка, що якщо жінка одна, не в стосунках, то вона неповноцінна, не дуже щаслива, не дуже кохана. Ви зараз не в стосунках. Що ви можете сказати жінкам, які не в стосунках і які через це переживають?
А я не можу нічого сказати, тому що зараз я це переживаю і я над цим працюю, бо я сама потрапила в історію з такими пересудами. Можливо навіть, що мені ніхто і не казав нічого, і я сама собі все вигадала, але ці програми, вони є в просторі. Тому що я дуже страждала раніше, у мене є відлуння цього, що я одна з дитиною і в мене немає чоловіка. Але це програма, це просто упередження, які були засіяні в дитинстві, їх треба знайти, прибрати і це місце засіяти чимось корисним. Треба зрозуміти: якщо жінка страждає від того, що вона одна з дитиною, вона звикає до цих страждань, потім вона знаходить взаємини, які у 80% закінчаться, але вона їх обирає. Бо вона звикла страждати і підсвідомо шукає саме таких стосунків. А коли ти перестанеш думати про те, що ти одна з дитиною, ти зрозумієш, що ти не одна.
У тебе є мама, тато, купа друзів, брати, родичі, і ти не одна насправді.
Треба пояснювати це як факт. Ти не якась там страшна чи психологічно неадекватна. Ні. Це ярлики, які навішує оточення: «О, вона одна, бо не може побудувати стосунків».
Ні. Можливо, у неї щось є всередині таке, вона поставила блок на стосунки з дитинства. Треба розуміти, що кожна жінка — це цілий Всесвіт. Треба просто, щоб зірки так розташувались, а може, комусь не судилось вийти заміж. Цього ніхто не знає. Треба йти від внутрішнього бажання. Якщо жінка дійсно хоче вийти заміж і хоче побудувати стосунки, вона працюватиме в цьому напрямку.
Це не вирок, не якась проблема, що жінка одна з дитиною. Можливо, їй цей період потрібен. Хто знає? Тут треба тільки йти від своїх бажань. Хочеш вийти заміж — вийдеш, не хочеш — не вийдеш. От і все. Треба розібратися, чого не хочеш.
— Який найромантичніший вчинок для вас робили?
У моїх минулих стосунках я думала, що це мій чоловік на все життя. І це була і є прекрасна людина, мені дуже подобалось у ньому, що він непомітно записував усі мої бажання. От ми розмовляємо, і він записував собі в нотатки. А потім протягом року втілював ці бажання в життя, дарував подарунки, про які я мріяла.
Найромантичніше? У нас була річниця, і ми вдвох із сином поїхали в Чорногорію. Річниця 15 серпня. А 14-го чоловік телефонує і каже: слухай, я не зможу прилетіти, у мене купа справ. Ну ти вийди надвір, там тобі квіти кур’єр принесе (зараз буду плакати!). І я виходжу і бачу: він іде, він прилетів! А потім він питає мене, що я люблю більше, скрипку чи фортепіано. А мені навіть на думку не спадало, що він мені готує якийсь сюрприз. Я кажу, що мені подобається фортепіано. На другий день ми їдемо з ним гуляти високо в гори, зупиняємося, відкривається нереально красивий краєвид, і там… грає піаніст. Це був єдиний, напевно, такий дуже романтичний сюрприз взагалі за все життя, який мені зробив чоловік. Бо до цього такого ніхто не робив. Максимум: ось, візьми гроші, купи собі щось. А він вмів дарувати емоції, і це було дуже романтично, це було круто.
— Це дуже романтично, більше б таких чоловіків.
Деякі психологи кажуть, що треба казати чоловікові, чого ти хочеш. Але ж тут ніхто нічого не казав, чоловік сам здогадався, бо в нього є клепка зайти в інтернет подивитись, які можуть бути найромантичніші побачення, які є ідеї — це ж усе залежить від бажання. Наскільки ти любиш і цінуєш жінку, що ти готовий зробити для неї, яку подарувати емоцію. От він був не про подарунки, не про те, щоб закидати тебе грошима, а саме про те, щоб цей подарунок відповідав емоції і залишився у пам’яті з тобою на все життя. А я це почала цінувати, аж коли ми з ним розлучились, бо досі такого в мене не було, і тоді я це не так сприймала і не так цінувала. Я думала, що він взагалі якийсь маніпулятор, який хоче прив’язати мене на емоцію. Бо коли у твоєму житті були не дуже класні чоловіки, то ти закриваєшся і боїшся оцих справжніх проявлень. Було дуже незвично, дивно, але я можу сказати, що це дійсно такі вчинки, які чоловіки мають робити для своїх жінок. Справжні чоловічі вчинки.
— Я вам зачитаю цитату, а ви скажете, як вона вам відкликається? Оскар Уайльд казав: «Кохання, а не німецька філософія, і є поясненням цього світу». Чи згодні ви з цим?
Кохання — так, я з ним згодна. Якщо людина діятиме завжди від серця (а я не думаю, що Боженька робив щось в цьому світі через філософію, я думаю, що він робив це через любов, створював природу, людей створив просто ідеальними створіннями). І дійсно, вже доведено, що енергія любові є найсильнішою творчою енергією, і найкращим є те, що ти робиш через любов, а не через те, що так треба. Тому, звісно, треба відкривати серце і вести через серце. Але зараз, у наш час, це важко, бо відбуваються військові дії і люди закриваються.
— Чи є у вас якісь способи, як не закриватися?
Немає, і я вам скажу чесно, я чітко відчуваю, коли закриваюся. І мені дуже не подобається цей стан, коли я живу «від голови». Але я вже розрізняю, коли живу «від серця», «від любові». В основному «в голову» нас вганяють наші програми, страхи, болі. А коли ти відключаєшся від цього, йдеш в розуміння, в любов — тоді легше жити. На природі я завжди з відкритим серцем, бо там точно тіло знає, що ніхто не ранить.
— Давайте про музику. Що для вас музика? Як ви прийшли до музики?
Не можу сказати, чому музика, не знаю навіть. Я співала з дитинства, вона просто йде через мене. Я не можу сказати, що марила стати артистом з дитинства, але я ціную дуже цей дар, який мені дав Бог, — написання пісень, голос, я ціную його. Не завжди цінувала, правда, здавалося, що це просто. А зараз я намагаюсь постійно себе включати в моменті й розуміти, що все це вартісне.
Музика — це структуратор та цілитель.
— Для мене дуже важка річ — не боротися, а приймати все, як воно є. Це дуже мудро, але дуже важко.
Так, це уроки кожної людини, і кожна людина має це пройти, мені здається. Це один з уроків для всієї планети, що все має цикли. Навіть у тих країнах, де завжди тепло, літо не цілий рік. У них також є різні періоди — є циклони, дощі, цунамі. Усе змінюється. Зараз зима, потім літо, потім весна. Що посієш, те й пожнеш.
Але ми звикли, що все має швидко проходити. От знаєте, може бути таке, що сім років нічого не виходить, а потом — раз! — ти написав пісню, і вона вистрілила. А ти за ці сім років такого не чекав.
Воно ж все карма, що ти там собі посієш, те й пожнеш. І треба не забувати, що ти міг щось посіяти ще й у минулому житті.
Треба навчитися все приймати, бо прийняття і любов — це дві великі штуки, яким маємо навчитися. І вдячності, звісно.
Приймати, дякувати і любити.
Це важко. Звичайно, звучить наче легко, а зробити насправді важко. Декому навіть життя не вистачає, і в наступному житті це відпрацьовується. Якби була це легка така структура, то всі б уже навчилися. Але ж ні, тому і йдуть війни.
— Ви самі пишете музику, тексти? Звідки це береться? Це просто Муза прийшла чи вам потрібно сісти і налаштуватись?
Є різна структура написання пісні. Інколи, коли ти сідаєш, вводиш себе в стан, якийсь регрес — просто згадав щось з минулого, увійшов в цей стан і написав. А інколи ти страждаєш, і від страждання зразу пишеш, бо тобі це болить і тобі треба кудись це вилити. А ще інколи тебе розпирає від щастя і ти не можеш не написати, і пісня приходить сама. Є пісня, коли йде потоком і ти не можеш не написати, бо вона тобі приходить зразу з мелодією, з текстом — з усім. Є різні види, у кожного вони по-різному приходять. Хтось пише текст, потім музику, у когось музика приходить, потім текст.
Це все дуже індивідуальний процес, у кожного він різний.
У мене стиль — любовна лірика, і в мене всі пісні за хронологією мого життя, всі пісні були виписані в музику як психотерапія.
— Яку музику ви слухаєте?
Я дуже мало музики слухаю зараз. А от раніше була просто меломанкою. Можливо, вона мені набридла або в мене депресія, або ще щось, якийсь зараз стан меланхолійний, коли немає ресурсу послухати музику. Бо для мене музика — це аналіз. Я завжди слухаю музику і аналізую, яка гра, яка мелодія. Єдина музика, яку я не аналізую, це просто інструментал для медитації, якісь там чаші зі дзвіночками, де ти просто розслабляєшся. А взагалі слухаємо, коли їдемо з малим десь далеко, «Скофку» і «Калуш». Це єдине, що ми зараз слухаємо і знаємо всі слова.
— Чи є якийсь співак чи співачка, які вас надихають, на яких ви дивитесь?
Джамалу дуже люблю, вона мене надихає і я обожнюю всі її пісні. А з американських співачок Beyonce. Beyonce більше техніка і голос. І Селін Діон ще.
— У багатьох співаків є мрія: хочу зібрати стадіон чи там у якійсь країні заспівати… Є у вас щось таке?
Деколи я сиджу і так от питаю: серце, чого ти хочеш? І воно мені відповідає: я хочу в ліс, хочу до водоспаду, хочу в океан, хочу поплавати з китами. — Чого ще хочеш, серце? — Хочу на лижі. — А ще? — Хочу в Ісландію, хочу подорожувати рік. А коли побуваю на концерті десь в якогось артиста, тоді зразу: о, хочу стадіон, хочу альбом, хочу мільйон доларів, золоту платівку. А серце таке: чекай, ти ж хотіла з китами поплавати. І йде внутрішня боротьба серця з розумом — хто переможе. То треба ловити баланс. Ну, серце каже: давай, може, напишемо пісню, заробимо гроші і поїдемо, і будемо плавати з китами. Якось так і живемо.
— Про ваші виступи на фронті для військових — як це психологічно, фізично безпечно?
Щодо безпеки я не хвилююсь. Психологічно дуже важко було на початку. Потім психіка звикає, і ти вже не реагуєш так боляче, як було раніше, ти просто розумієш, що хлопцям потрібна допомога, і ти маєш тримати себе в руках.
Ну уявляєте, приїжджає артист до них, сидить і плаче. Ну чим ти допоможеш? Звісно, їм хочеться перемикатися, і я вважаю, що це дійсно так треба — приїжджати, допомагати в цьому, тому що інакше вони будуть тонути в тому болі. А так розряджається обстановка, вони трошки перемикаються. Бо вони нічого не бачать, крім війни.
І я не кажу, що артисти — то святі люди, що вони там їздять і щось таке велике роблять. Ні. Просто їм треба бачити цивільних людей, інше життя, спілкуватись з іншим життям. Наше завдання — дзвонити телефоном, донатити, допомагати і слухати. Щоб вони знали, що вони не одні.
Ясно, що коли я приїжджаю, то мені самій цікаво розпитати про зброю, я ставлю їм питання, а їм цікаво розповідати: який калібр, куди прилетить.
Це потрібно, щоб вони згадували і повертали себе в той світ, в ті моменти, які повертають їх в емоцію радості, а не в біль, щоб вони балансували все всередині.
Бліц-питання
Ранній підйом чи довго спати?
Ранній підйом.
Йога чи функціональне тренування?
Йога.
Улюблена пісня, коли сумно?
Джамала «Заплуталась».
А коли весело?
Because I’m happy.
Яка фраза чи думка завжди вас мотивує?
«Якби це був останній день твого життя…»
Ідеальний сніданок?
Нема в мене ідеального сніданку, вони в мене всі різні.
Guilty pleasure, від якого ви не можете відмовитись?
Горішок зі згущеним молоком.
Ваша найграндіозніша перемога над собою?
Піти до психотерапевта.
Я щаслива, коли…
Коли мене обіймають. Я дуже тактильна людина — якщо мене обіймають, я щаслива, і все — я можу йти досягати успіху!
