Світлана Ройз,
дитячий і сімейний психолог
Минуле — теперішнє — майбутнє. Моїм дітям дісталася непроста генетична пам’ять — з боку тат вони пов’язані з історією Голодомору, з мого боку — з історією єврейських погромів, Бабиного Яру, Голокосту. Коли син був маленьким, ми з ним про це не говорили, але зараз у мене самої більше сил. І було багато, дуже багато внутрішньої роботи. Тепер я можу розповідати доньці й сину те, що вважаю важливим, спокійно, зі скорботою, але не поєднуючись із болем. Пам’ятати, називати, не ховати в тінь, поважати долі інших, залишаючись у контакті зі своєю долею — це допомагає не потрапляти у воронку травми. Травми поколінь. Яка є у багатьох народів.
Минуле, сьогодення і майбутнє пов’язані. Є такий тест (професора Тома Коттла) — потрібно намалювати кола, що символізують минуле, сьогодення і майбутнє. Малювати в будь-якій послідовності. Підписати їх. Розташувати так, як вважаєте за потрібне, можна малювати їх різного діаметру, пересічними, віддалено розташованими. У «здоровому» стані ці кола можуть бути приблизно рівних діаметрів, трохи переплетені — минуле, сьогодення і майбутнє однаковою мірою важливі, ми спираємося на минуле і розуміємо, що наше сьогодення впливає на майбутнє. Люди, у яких всі або декілька кіл відокремлені одне від одного — не відчувають зв’язку та відповідальності за минулі вчинки і події, не роблять висновків і важко уявляють своє майбутнє. Почитайте про цей тест, якщо не зустрічалися з ним, він дуже цікавий і може дати несподіваний напрям для думок.
Я думаю про те, що травми можуть нас знеструмлювати, заморожувати, можуть вимагати компенсації і тримати нас у стані жертви, або створювати фон тривоги і зупиненого збудження. Можуть вимагати від нас бути непомітними, можуть змушувати мстити.
Але коли жертви оплакані, коли пам’ять віддано, коли ті, кому важливо взяти відповідальність за те, що сталося, її беруть, коли ми перестаємо утримувати інформацію, виводимо її з тіні, можемо про неї говорити — вона перестає нами «володіти». І тоді рани можуть загоїтись. І хоч шрами не зникнуть, з’являється можливість нас зробити більш життєвими, емпатичними, і ми, спираючись на пам’ять — досвід минулого — можемо в нашому сьогоденні бути живішими, чутливішими, співчутливішими, такими, що відчувають свою цінність, межі, гідність, силу. І зможемо дивитися в майбутнє. Непрожите, неоплакане; таємне — змушує дивитися тільки в минуле.
Я уважна до того, як починається «ролюднення». Для того, щоб у нас вимкнулася емпатія, щоб ми дозволили собі дію, яку неможливо допустити до себе подібної живої істоти, потрібно узагальнити, прибрати особистісне ставлення. Викликати відчуття, що ця істота зовсім і не подібна до мене. І налякати — «кимось». Євреями, гомосексуальними стосунками, українцями, що з’їдають дітей.
Потрібно створити контекст, де були б «ми і вони». Адже ми емпатуємо своїм. Про це є багато досліджень, як ми готові виправдати помилки «своїх» і менш толерантні до «інших». Коли ми узагальнюємо все до розмірів країни, кажучи, що «всі» українці, росіяни, англійці, ізраїльтяни, вірмени погані, йде з фокуса те, що в кожній країні, у кожного народу є окремі погані люди. І окремі прекрасні люди.
Коли я приходжу в школи, я прошу вчителів не говорити «цей клас найгірший, цей клас найкращий» — це протиставлення створює тло «ми» і «вони». Я прошу бути уважними до появи прізвиськ — прізвисько розлюднює. Я розмовляю з дітьми про те, як важливо, щоб вони повертали імена замість прізвиськ. Я прошу бути уважними до почуттів дітей і не маніпулювати страхом і почуттям провини. Я прошу бути уважними до того, кого починають вважати «своїм» і за якими ознаками хтось стає «іншим». Та чи не провокують це самі дорослі. І прошу розповідати дітям про те, що відбувалося в минулому. Зрозумілою і безпечною для них мовою.
Наші бабусі і дідусі щадили нас з братом. Вони не вчили нас мови, хоч самі говорили на ідиш, не з’єднували з єврейською культурою, максимально захищали від будь-якої інформації про трагедії і репресії нашої сім’ї — напевно, їм здавалося, що чим менше в нас буде фону єврейства, то в більшій безпеці ми будемо. Бабусі довелося з Туби Айзиківни перетворитися на Тетяну Антонівну, щоб продовжувати працювати завідувачкою аптеки. Це страшний досвід єврейського, українського, багатьох народів — відмовлятися від ідентифікації, щоб вижити. І за інерцією багато людей так і продовжують виживати.
З порожнечі не може рости сила. Для зростання і життя потрібна опора. І правда. І, мені здається, це стосується всіх народів.
Я думаю, нам зараз вистачить сил, щоб вкоренитися в сьогоденні настільки, щоб дивитися в наше різне минуле. І йти в майбутнє.
Anywell публікує текст з дозволу автора
