З початку повномасштабного вторгнення кожен із нас ніби затамував подих: ми вчилися пристосовуватися до нової реальності, окреслювати нові суспільні норми й визначати нові пріоритети. Та час йшов, і як би страшно це не було, але ми пристосувалися до війни. І ось тут почали зʼявлятися ситуації, про які варто говорити, щоб стрес та тиск обставин не загнали нас у глибоку емоційну яму. І допоможе нам із ними розібратися психологиня Віра Романова.
Як змінювалися наші емоції упродовж останніх місяців й чому найрезонанснішими подіями серед цивільних стають святкування, за які засуджують?
Розумієте, загалом в нашому суспільстві взагалі історично і культурно заведено страждати. І от війна стала приводом, щоб легалізувати в собі це почуття. А тут раптом хтось відбивається від умовного «суспільного договору» і показує своє культурне щастя. І це звісно викликає бажання затягнути тебе назад, от і зʼявляються усі ці історії із засудженням весіль чи вечірок у клубах. З іншого боку, зараз життя надзвичайно динамічне і зміни в психіці відбуваються так само динамічно. Тож логічно, що з кожним новим етапом зʼявляються нові особливості. Наприклад, коли тільки почалася війна, дуже багато дорослих і дітей потрапили в інший вік: десятирічні діти стали поводитися як п’ятирічки, а наші мами і тата — як підлітки. І ми всі такі: «Ну, напевне, це стрес». Пройшов місяць, другий, третій — і тут всі ці дорослі та діти в умовах невизначеності, постійного страху і бомбардувань, раптом почали видавати: «А ви мені всі винні, а я на вас всіх образився» тощо. Таке явище в психологічній літературі описується як егоцентризм — а це вже прояв більш дорослих станів (психологічних, — прим. редактора). І ці стани наразі можна поділити на дві частини:
1. Це життя в ситуації повної невизначеності і несподіваності будь-якого наступного моменту. А коли така ситуація є — неможливо приймати рішення, яким буде твій образ життя. Тож коли ти змушений був відмовитися від свого омріяного способу життя, а хтось його реалізує, то, звісно, це викликає негатив. І виходить така соціальна взаємодія: з одного боку, це моя ситуація невизначеності й моє рішення, а з іншого — цей, вибачте, вуаєризм (коли ми підглядаємо за тим, а що там в інших відбувається, — прим. редактора), через який ми накладаємо ситуації інших на свою, порівнюючи.
2. Якщо ж брати екзистенційні моменти — то такі історії говорять, як правило, про страх. Який у більшості випадків не усвідомлюється повною мірою, а проявляється у негативних висловлюваннях чи критиці. І цей страх теж може даватися взнаки двома способами. Перший: оскільки я змінив свою поведінку та свій образ життя — все, що для мене цінне, може мене не витримати, наприклад, друзі мене покинуть і я нікому не буду потрібен. Або: моє життя кардинально змінилося, отже, і в інших має. І другий: я сам себе таким не витримаю і розвалюсь.
І це все дуже важкі внутрішні емоційні переживання, тому, звісно, вони мають якось виходити. А тут соцмережі, які спеціально побудовані, аби хтось висловив нарешті свою думку. І всі ці негативні прояви, хай які їхні причини, ллються у мережу й доходять не завжди до тих адресатів. Чому так? От про це і говоримо далі.
«Не на часі» — особливо часто звучить про святкування та розважальні події, проте чи є це здоровою позицією? Як бути, коли ти опинився на роздоріжжі: піддатися тиску суспільства й не дозволяти собі того, що хочеш, чи робити так, як відчуваєш всередині себе?
(сміється) Мені восьмий раз з початку повномасштабної війни ставлять це питання, і я вам зараз дам дивну відповідь, яку нікому не давала: обрати. Ти з тими, хто дозволяє собі забаганки, чи з тими, хто страждає і забороняє.
А посередині не вийде?:)
Коли ти висиш десь поміж, то це викликає такий вир почуттів, в яких ти не можеш ні заземлитися, ні усвідомити себе — йде втрата особистості в принципі. Хоча ж зрештою можна буде й передумати та змінити свою попередню позицію — це ніхто не забороняє.
Проте в цьому є і глибші онтологічні питання. Якщо когось бісить, що хтось організовує святкування, то потрібно поставити собі питання: «А ви дійсно не хочете того весілля і того самого дня народження?», «А ти чесно бісишся не через те, що просто в тебе немає можливості для цього?». Бо коли ситуація чужа для тебе, нейтральна і не торкає, то тобі так: ну є і є — супер. Але коли це тебе злить, то це ж питання не до них (не до тих людей, які влаштовують свята, — прим. редактора), це питання до себе: «Чому ти до них виявляєш агресію через їхню подію, через той спосіб який вони живуть?». Бо насправді це твоє.
Звісно, в багатьох є родичі в ЗСУ або ж вони самі в лавах захисників та захисниць, які можуть дивитися на це з іншого боку. Але якщо говорити з погляду практики, то військові захищають саме наш буденний спосіб життя і кожен ЗСУшник приходить і говорить: «Будь ласка, людоньки, ми там це робимо для того, щоб ви тут зберегли життя повноцінне і нам було куди повертатися і було кому нас з війни витягати емоційно. А якщо ви всі тут будете жити, як на війні, то куди ми повернемось? У війну між тими, хто воював, і тими, хто не воював?» І саме вони просять зберегти цей довоєнний спосіб життя, щоб їм було куди повертатися.
Звісно, для всього є рамки та межі, бо все-таки ми живемо у воєнний час, та це не означає, що ми маємо себе всього позбавляти.
Якщо підсумовувати, то ми зараз живемо в ситуації, де тут і зараз винаходяться нові способи і умови роботи з психологічними особливостями, психікою та й з особистістю загалом. А часті зміни й різкі повороти новин лише додають роботи як психологам, так і суспільству, адже зʼявляються нові кути зору, нові форми сприйняття, нові приводи та реакції. Та головне — тримати себе у руках: ставити собі питання й чесно відповідати на них; проявляти емоції, якими б вони не були; звертатися по допомогу, якщо відчуваєте, що можете себе не втримати. Адже саме нам потім відновлювати й розвивати це суспільство, тож і починати працювати зі своїми особливостями потрібно вже сьогодні.
