Засновники ЕБШ про нові формати, волонтерство та плани на Європу

Ми більш ніж впевнені, що ви хоч раз чули про цей спортивний хаб із незвичною, але дуже влучною назвою — ЕБШ. Тому ми вирішили зазирнути за лаштунки й розпитати Олександра Польового та Юлію Шум, засновників спортивних хабів, як вони організували волонтерський рух, що зараз із командою та які плани в них на майбутнє.

— Чи памʼятаєте, про що подумали передусім, коли вже було зрозуміло, що війна — це надовго? І які перші рішення щодо бізнесу прийняли?

Юлія:

Насправді ми не думали про якийсь період, ми просто старалися швидко адаптуватися під обставини, у яких ми всі опинилися. Звичайно, команда — це перші люди, з якими від самого початку був звʼязок та з якими ми обговорювали варіанти можливої діяльності. По-перше, щоб ніхто не загубився та не впадав у ступор, по-друге, щоби відчували себе дотичними до процесів у команді. Оскільки перший час ми не могли працювати й було незрозуміло, коли ми зможемо відновити роботу, ми думали над будь-якими активностями онлайн та над волонтерською діяльністю, а також старалися всіх залучити до цього. Ну й максимально тримали всіх у тонусі та не давали розкисати, і собі в тому числі.

Олександр:

Дуже важливо вміти не чекати й не думати, це на короткий період чи на довгий — треба повноцінно жити і працювати в нових умовах, хоч і без будь-якого планування, на жаль. Найперше ми подумали про команду: щоб усі були в безпеці, щоб ніхто не загубився, не пропав, щоб у кожного був дах над головою, світло, тепло й хоч трохи грошей. Тому всі гроші, які були на рахунках в ЕБШ, ми по-чесному розділили між усією командою незалежно від того, хто на якій позиції працював. Також активно підтримували звʼязок із кожним протягом перших 3–4 місяців гострої фази вторгнення. Зараз довгострокового планування немає, проте кожен день ми намагаємося шукати наше місце під сонцем. Але щодня половину часу ми приділяємо соціальним питанням — бо це правильно, адже в нас воюють близькі друзі, товариші, ті, хто раніше тренувалися в нас, наші рідні й ті, хто стали близькими та рідними. Загалом шукаємо нові формати, у тому числі й онлайн. Бо, на жаль, роз’їхалася велика частина тренерів і гостей, тож нам було важливо їх не загубити, адже наші тренування не стільки про тіло, скільки про голову — про те, щоб впорядковувати все в голові, а все інше далі прийде автоматично. Ми хотіли дати людям хоч якусь частину звичного життя, яку всі загубили. І на основі цього фундаменту можна цеглинка за цеглинкою наново вибудовувати себе.

Юлія:

Я довго намагалася зрозуміти, як нам поєднати ЕБШ і волонтерство. Від самого початку Саша розгорнув активну волонтерську діяльність, і ми почали думати, як йому в цьому допомагати й одночасно підтримувати команду. Почали з того, що розподілили між усіма тренерами прямі ефіри в інстаграмі. Ми вели тренування з двох хабів: у Києві та Одесі. І хоч команда працювала з дому, але був стимул прокинутися, привести себе до ладу, увімкнути камеру і проводити тренування разом із людьми, які підключались. Потім паралельно, зважаючи на інфоприводи, ми робили групові онлайн-тренування, наприклад, за Маріуполь: збирали людей з усіх клубів, тренерів, яких ми знали, писали всім, хто хоч якось працює (взагалі з фітнес-спільноти в Україні) для того, щоб об’єднатися і попрацювати разом заради гарної мети.

Олександр:

Кожен має бути максимально корисним своїй країні в тому, що він може та вміє. Потрібно бути чесним із собою, поставити собі питання: «Що я можу», без зайвого показного героїзму та без красивих і гучних слів. Тому ми оцінили свої можливості та зрозуміли, що в нас є багато закордонних партнерів, які залучені водночас і у сфері військово-промислового співробітництва. Ми підняли старі звʼязки й почали активно їх використовувати. Налагодили «контрабандні» канали на кордоні, адже офіційно ввозити все це було практично неможливо — довго й важко. Ми чесно спершу намагалися робити все за правилами, зробили дві спроби офіційно завезти амуніцію, але потім зрозуміли, що ні, це так не працює. Спочатку ми привезли те, що було найпотрібніше: броніки та каски. Якісних касок у перші три місяці війни практично не було, були лише китайські. Але ми змогли привезти найкращі, які є у світі, хорватські. Те ж стосується і бронежилетів. Але це були не збори, ми туди вклали всі гроші, які були в нас, бо вважали це чесним. Потім були друзі, потім друзі друзів, потім це були партнери, і лише тоді, коли у всіх закінчилися гроші, ми підключили волонтерські збори.

Складнощів було до біса багато: усе потрібно було правильно вибрати, оплатити й перевезти через кордон. Було багато проблем із перевізниками: вони губилися, машини пропадали, хтось намагався красти товар, деякі українські ГО, на які завозили товар, теж намагалися його вкрасти. Але ми давали зрозуміти, що так не варто робити і треба все повернути. Було багато проблем із якістю, адже багато хто почав спекулювати на ній. Ми з нашими партнерами із заходу України один раз потрапили в халепу, купивши близько 300 касок і 500 жилетів, які після перевірки виявилися китайськими, страйкбольними, недійсними і взагалі неробочими. Ми довго повертали гроші, але найгірше в цьому, що потім люди, які завезли сюди ті жахливі каски, усе ж розпродали їх, і вони зараз десь на полі бою. Ще ми везли тепловізори, прилади нічного бачення, приціли, дрони перехідники тощо. Але, чорт забирай, так приємно, коли посеред ночі тобі телефонують хлопці десь з-під Бахмута, і такі:

І коли такого багато, реально розумієш, що це все недарма і, звичайно, потрібно продовжувати. Потім, коли більшість базових потреб закрили, зрозуміли, що потрібно розширюватися і інтегрувати фітнес у збори, бо військовим потрібні машини. І поїхали: благодійні тренування, фестивалі, «іменні» снаряди — що ми тільки не робили.

Юлія:

Так, можна було за донат купити напис на снаряді, а хлопці потім писали його маркером, знімали відео й запускали. Взагалі за допомогою соцмереж знайшлося багато військових, які нам писали, що їм потрібно, а ми для них різними шляхами доставляли все це в найгарячіші точки. Я була така собі подруга за листуванням, бо нашим військовим не вистачало людського спілкування, тож ми ще морально намагалися їх підтримувати. І раз у декілька днів обов’язково питали, як у них справи, чи всі живі, коли відпочинете тощо. А ще в нас був мерч із виробництва в Словʼянську, яке розбомбили, і тому ми його продали за донати на ЗСУ.

Олександр:

У якийсь момент ми почали просто робити збори, але так, як у Притули, у нас не спрацювало. І ми подумали, що, певно, потрібно давати щось на заміну, якусь емоцію або відчуття причетності. Тому ми почали робити різні івенти. Наприклад, ми завжди хотіли поєднати фітнес і техно, тож зробили колабу з клубом «Арсенал XXII» і почали робити ранкові благодійні технотренування.

Загалом завдяки колабам ми підтримували український бізнес, давали змогу працювати нашим тренерам і підтримували наших гостей. Такі заходи робили благодійними, збираючи кошти для хлопців, наприклад, азовців, коли їм був потрібен черговий дрон або ще щось.

Юлія:

Також ми шукали роботу для наших тренерів за кордоном — списувалися зі всіма клубами, з якими були знайомі, або де мали контакти власників, та навіть просто знаходили і зв’язувалися з менеджерами та надсилали їм резюме дівчат, щоб була можливість їх влаштувати.

Ще є історія з одним художником, який живе в Іспанії, у Мадриді — Габріель Морено. Ми дуже любимо його картини й купуємо їх додому. Габріель жартома каже, що в Україні є великий музей його робіт — і він знаходиться в нас вдома. Й ось цей художник влаштував аукціон, де виставив свої картини, продав їх і всі кошти відправив нам як допомогу.

— Які нові правила та інсайти ви для себе вивели для ведення бізнесу в таких непростих умовах?

Юлія:

Насправді в нас змінилось усе. На людей сильно впливає стрес, це було видно й по роботі в тому числі. Ми просто вирішили, що треба починати все спочатку. І я вела всі тренування, які ми придумали. Добре, що я тренер і можу це зробити. Паралельно ми заново збирали й навчали всю команду, і продовжуємо це робити дотепер. Було цікаво з Одесою. У нас там є хаб, і десь на початку квітня команда звідти знімала для мене відео: як вони гуляли парком, у них світило сонце, і вони казали, що в них усе спокійно, погода класна і взагалі — давайте відкриватися. Ми відкрились, а за кілька днів стався приліт: раз! — і місто пусте. Ми й закрилися.

Зараз динаміка хороша, але зрозуміло, що фітнес і спортзал — не першочергова потреба. І хоч ми не виходимо на те завантаження, яке було, наприклад, минулого року, але люди стараються повертатись до звичних речей. У команді є багато новеньких, які переїхали з Харкова, Маріуполя, Херсона. Нам приємно, що ми можемо дати їм роботу й допомогти освоїтись тут, у Києві. Зі свого боку вони дуже стараються, тож ми отримуємо гарну віддачу.

Олександр:

Ми втратили близько 85 % гостей, тому довелося починати заново й шукати нових людей. Ми домовились, що відкотимось на сім років назад. А це означає, що ми різко помолодшали, з’явилося багато сил і можливостей почати заново. Кожен день зараз у ручному режимі, майже немає нічого, що працює автоматично, такий своєрідний жорсткий кризовий менеджмент. Але якщо ти в якийсь момент встановив планку якості, то опускати її не маєш права незалежно від того, є світло чи ні, є воєнний стан чи ні. І ми робимо все, щоб її підтримувати. Ми не про фітнес, ЕБШ — це про ком’юніті, атмосферу, про перемогу самого себе.

А щоб вміти справлятися із ситуаціями, коли щось серйозне відбувається, а ти нічого не можеш зробити й відчуваєш себе безпорадним, ми створили практичний курс з інструктором, чиє ім’я не можна називати, і сформували маленьку групу для підготовки до міських боїв. І на її базі ми зрозуміли, що ще потрібен комплексний курс. Так в ЕБШ з’явився курс із тактичної підготовки для цивільних. Що туди входить: функціональна підготовка — те, що ми любимо і вміємо робити, тактична медицина й підготовка — у нас вдосталь макетів «калашів», арок тощо. Ми відпрацьовуємо поводження зі зброєю, роботу в групах, перекриття, штурм і ще багато інших нюансів. Наразі попит на подібні курси великий. Мені навіть скидали новину з інтернету, де пропонують одноденний курс молодого бійця і обіцяють там навчити стріляти, надавати першу медичну допомогу, а найголовніше — увечері партизанська вечеря і футболку ще дають (сміється). Наш курс триває три тижні по п’ять тренувань на тиждень — це досить інтенсивна історія, де люди отримують базу. В ідеалі й цього все одно недостатньо, але в якійсь нестандартній ситуації людина не буде просто стояти, а приблизно розумітиме, як поводитися. Водночас ми плавно стараємося розширювати наші можливості: виходити зі спортзалів на полігони, діставати справжнє спорядження. Наша ідеологія — ми фактично будемо таким другим Ізраїлем, коли кожен у країні має бути готовим і знати, як опановувати зброю, як надати швидку медичну допомогу й мати сили та витривалість, щоб це все робити. І в ідеалі ми б хотіли, щоби була така державна програма з підготовки, як, наприклад, у Швейцарії чи Ізраїлі.

— За ці місяці — яке було найперше велике розчарування і, навпаки, що стало приводом усміхатися?

Олександр:

Розчаровували люди. Ми звикли, що багато віддаємо й не чекаємо нічого у відповідь, але коли відверто підводять або обманюють, то, звісно, це засмучує на деякий час. З іншого боку, настільки ж люди надихають. Коли ми починаємо тренування, це завжди шум, гам, двіжуха, так кайфово. Своєрідний табір для дорослих, усім знову по 18–20 років, усі радісні, є кураж. Атмосфера така, що повітря можна різати ножем — і звідти витікатиме позитивна енергія. Звісно, це змушує усміхатися. В основному ми не засмучуємося, а ставимося до ситуацій як до нових викликів. Світла немає, то ми купили прожектори зі світлофільтрами, і в нас тепер є дискотека. Також нам роблять динамо-машину, і коли люди будуть крутити байк, він світитиметься, і це буде просто екшн-екшн. Також вже встановлюємо генератори та старлінки в обидва хаби.

Юлія:

Усе йде від людей — як радість, так і сум. І правильно Саша сказав: коли заходиш у зал і там дуже багато людей, і музика гучно грає, ти просто отримуєш ці емоції, бачиш, що люди дуже захоплені процесом, і що твоя справа так розвилася, порівнюючи з тим, що було колись… І в цю секунду ти отримуєш неймовірний прилив радості.

— Що вам допомагає зараз тримати себе в тонусі й ритмі?

Олександр:

Так сталося, що в нас усередині є якийсь дикий криптоніт, який постійно пушить щось робити, і ми раді, що це нікуди не дівається. Він кудись відволікся 24 лютого, а це, до слова, був мій день народження — не найкращий досвід. Треба щось робити і створювати, адже ми приходимо в цей світ, щоб себе реалізувати, ми це робимо через створення чогось, щоб у кінці дня було що згадати, щоби була якась емоція, якесь досягнення, щоб день був прожитий не дарма. Зараз ритуал такий: рано зранку нас будить наш собака, ми живемо на 14 поверсі, світла немає, і ми всі весело біжимо вниз, гуляємо, а потім весело забігаємо нагору 🙂 Те ж відбувається ввечері, якою б не була погода, ми завжди бігаємо вниз-вгору. Ми маємо бути енергійними протягом тижня: там побігали, там у тирі постріляли, там на полігон, там ще щось… І як би не було пусто всередині, треба знаходити сили бути в русі. Приємно знаходитися в Києві, виходити на вулиці, вітати сонячний день, приємно сходити в парк, у якесь «смачне» місце.

Юлія:

Ну й розуміння того, що ми хочемо жити у своїй країні, у своєму місті, займатися своєю справою… Тому кожен має бути в тонусі і продовжувати свою боротьбу.

Олександр:

Нам подобається розвивати бізнес тут, створювати робочі місця саме тут, такий ось розумний патріотизм.

— Розуміємо, що планувати зараз дуже непросто, і все ж які плани?

Олександр:

Ми до цього давно йшли, і війна струсонула нормально цю ідею. Якість фітнес-послуг у Європі загалом достатньо сильно відстає від того, що робимо ми, тому ми хочемо запустити франшизу й активно розвиватися на Заході, чому б ні — це раз. Два — ми хочемо брати окремі фітнес-клуби Європи в управління, такий свого роду фітнес-консалтинг. Третє — запуск школи тренерів, як в Україні, так і поза її межами. Хочемо готувати професійних спеціалістів, тому що цього дуже не вистачає. Далі думаємо, як нам монетизувати це онлайн і як воно має правильно працювати. Адже в сучасному світі ми маємо достукатися до кожного, у тому числі через телефон або через комп’ютер. Так що окрім офлайну, нам час виходити й в онлайн.