30 вересня в Україні пройшла масштабна зоозахисна акція — Всеукраїнський марш за права тварин , який зібрав тисячі активістів у більшості міст нашої країни. Організатори маршу, гуманістичний рух UAnimals, виокремив 8 пунктів-вимог цієї акції, які стали таким собі маніфестом зоозахисників. Серед них — заборона використання тварин у сфері розваг, заборона масової евтаназії, відмова від тестування косметики і парфумерії на тваринах.
Через 2 місяці після акції ми зустрілись із засновником UAnimals Олександром Тодорчуком і поговорили з ним про те, що станеться, коли меморандум буде втілено в життя, чому зоозахисні закони в Україні не працюють і що треба робити, аби жити в гуманному суспільстві.
Давай почнемо з екскурсу в історію захисту тварин в Україні. Як давно наша країна почала розвиток у цьому напрямку?
Насправді, в ті чи іншій формі зоозахисний рух існував досить давно. Якщо говорити про структуровані об’єднання, то ще в Російській імперії функціонували товариства, які допомагали безпритульним тваринам. Власне, так було і в Радянському союзі, і навіть на початку 90-х років. Зрозуміло, що залежно від форми правління в країні було більше то державних, то громадських ініціатив.
А зараз Україна переживає те, що європейські країни, за моєю оцінкою, пережили десь у 70-х роках — ми нарешті починаємо усвідомлювати, чиї права, власне, захищаємо. Ще років 5 тому абсолютна більшість тих, хто називав себе зоозахисниками, цікавились інтересами виключно безпритульних собак та котів. Чому це проблема? Тому що на деяких акціях цілком можуть стояти люди, які щиро опікуються проблемами вуличних собак, але які при цьому одягнені в хутро з ніг до голови. І це, звісно, абсурд. Сьогодні ми нарешті починаємо розуміти, що тварини — це не тільки коти й собаки, допомога потрібна всім.
Коли 2 роки тому UAnimals запускалися, наскільки часто ви стикались із скепсисом та позицією «нащо захищати тварин, коли в країні війна і є ще кого захищати»? Як ви впоралися з цим?
Особисто для себе я швидко знайшов відповідь: глобальна гуманність починається саме з зоозахисту. Не можна говорити про доброту та допомогу на рівні країни, у якій люди посеред міста можуть просто викинути кошеня з 10 поверху. З самого початку до активних дій нашого руху долучалося дуже багато ветеранів і волонтерів АТО; визначною точкою для мене стала акція «За цирк без тварин», яку ми проводили в 2016 році. Тоді прийшло дуже багато активістів, а серед спікерів, що брали слово, були й ті, хто щойно повернувся з зони бойових дій. Всі вони розповідали, що в АТО є люди, які, ризикуючи власним життям, рятували тварин і виводили їх із зони обстрілу, і всі вони дивувалися тому, що хтось і під час війни залишається людиною і готовий рятувати інших, а хтось, живучи в центрі мирного міста, продовжує підтримувати жорстоке ставлення до тварин.
Що на даному етапі історії UAnimals видається тобі вашим найбільшим досягненням?
Я завжди дуже критично ставлюся до таких речей, якщо чесно. Але глобально, думаю, велика заслуга UAnimals у тому, що ця тема вийшла в публічний дискурс. Сьогодні — незалежно від того, хто підтримує наш рух, а хто ні — тема знаходиться в полі зору абсолютно різних прошарків населення, враховуючи і депутатів, і парламентарів, що дуже важливо.
Тактично — добре, що ми добилися декількох десятків локальних заборон цирків. Те, що в Києві пересувні цирки з тваринами не можуть виступати — це дійсно перемога. І, певно, ми досягли певних успіхів із відмовою від використання хутра — цього року ми стали учасниками всесвітньої платформи Fur Free Alliance , і до неї долучилися з десяток українських брендів. Окремою перемогою, звісно, я вважаю відмову від хутра Oh My Look! і «Кураж Базар». На зустрічі з Альоною Гудковою я казав їй, що вони самі не розуміють, наскільки сильно формують образ прогресивного киянина. Вони вже донесли до людей, що тема інклюзії — це щось, що таку людину не має лякати, і я радий, що тема хутра також буде вписуватися в цей образ.
Ви написали 8 пунктів меморандуму, який підписували учасники Маршу за права тварин. Припустимо, вони всі увійдуть в силу. Що далі? Які цілі будете ставити після цього?
Знаєш, вважається, що метою будь-якої благодійної та громадської організації має бути закриття. Ти маєш вирішити свою задачу і просто припинити існування. Відверто кажучи, я думаю, нам ще довго до фінального вирішення усіх 8 пунктів меморандуму, але, якщо це трапиться, певно, ключовою функцією UAnimals буде популяризаторська. Принаймні, так відбувається в більшості європейських країн. До речі, варто відзначити важливу відмінність: в Європі активісти займаються тим, що актуалізують теми, а в Україні ми змушені підміняти функцію державі.
А чи є країни, де так добре налагоджена політика у сфері зоозахисту, що місцеві організації вже можуть сміливо самоліквідуватися?
В різних сферах це будуть різні країни, але загалом я не можу сказати, що світ вже досягнув цього рівня. От в Ізраїлі, приміром, заборонені цирки з тваринами та перевезення живих тварин для продажу і значна частина населення — це вегани. В Нідерландах дуже добре працює екологічне регулювання — зараз там заборонили хутряні ферми, і можна наслідувати їх у цьому плані. Але дійсно, певно, жодна країна ще не вирішила цих питань до кінця. Більше того: у спілкуванні з іноземцями я розумію, що ми знаходимось у значно кращій ситуації щодо можливості змін, аніж вони. У нас простір навколо прямо-таки благає, щоб його змінили. А за кордоном громадським активістам іноді потрібно по кілька років на те, щоб домовитися про зустріч із міністерством та щось обговорити. У нас це працює по-іншому: ти можеш домовитися за кілька днів, але ніхто нічого робити не хоче. Та технічно доступу до змін у нас більше.
Яке з питань, що ви підіймаєте, сьогодні для України є найбільш нагальним?
Оскільки UAnimals в принципі починались із цирку без тварин, цей напрямок залишається актуальним — ми продовжимо працювати над локальними заборонами. До того ж незрозуміло, що буде із робочою групою в Міністерстві культури, яку вони створили, бо, судячи з усього, це просто профанація, щоб затягувати час. Відповідно, ми створюємо свою групу в цьому напрямі та будемо працювати над цим у правовому полі.
Другий напрям, який знаходяться у найактивнішій фазі — це хутро. Але це не тільки боротьба за заборону хутряних ферм, це й робота над зменшенням попиту. Саме над цим ми працюємо, залучаючи публічних персон і запрошуючи дизайнерів публічно заявити про відмову від хутра. Мене часто питають, мовляв, але ж цей дизайнер декілька років не використовує хутро — то від чого він тепер відмовляється? Зізнаюся чесно, тут є кілька моментів. По-перше, публічна заява сама собою впливає на великий загал. По-друге, деякі дизайнери можуть не використовувати хутро просто через те, що це дорогий матеріал. Тому одна справа, коли в тебе немає грошей, а інша — заявити, що це є принципова позиція, та публічно підписати документ. Ми колись сформулювали словосполучення «криваве жлобство», що ілюструє наше ставлення до хутра, і я хочу, щоб хутряна шуба стала чимось на кшталт килима на стіні — ознакою несмаку та, власне, жлобства.
Нарешті, третій напрямок, на якому ми зараз робимо перші кроки — це заборона тестування косметики на тваринах в Україні. Ми обговорюємо це питання із МОЗ, і є одразу 2 документи, що можуть його врегулювати: технічний регламент і державні санітарні норми, одні з яких можуть заборонити тестування, а інші — продаж протестованої косметики. Звісно, є своя протидія з боку косметичних компаній, але в Україні ця проблема має переважно законодавчо-бюрократичний характер. А от в Росії, приміром, вся косметика, що завозиться з-за кордону, має бути перетестована. І суть проблеми в тому, що бренди типу Lush, які позиціонують себе як еко, не можуть гарантувати екологічність своїм клієнтам в Росії, бо на в’їзді в країну косметику перетестовують, і ніхто не може перевірити, як — у пробірці чи на тваринах. В Україні ж тут проблема у недолугому законодавстві. Але завдяки депутатам ми з’ясували, що як мінімум 2 інститути в Україні проводять тестування на тваринах — це Львівський і Харківський медичні університети.
Колись в інтерв’ю ти говорив про те, що, хоча ввели закони, які забороняють жорстоке ставлення до тварин, вони все одно не працюють, як треба, бо незрозуміло, хто має їх виконувати. Ця проблема досі актуальна?
Так, але насправді ще більша проблема полягає в тому, що в Україні цей закон по факту не працює. Я часто наводжу цей приклад, але для мене це неймовірний парадокс: в Україні заборонені дельфінарії без доступу до морської води, але в той же час вони спокійно продовжують працювати в Харкові та Трускавці, де морем і не пахне. Відповідно, це просто порушення закону. Законом України заборонені пересувні цирки та гастролі стаціонарних цирків, але вони продовжують працювати. І на це мені в Міністерстві культури кажуть: «Ну, ви ж розумієте, що це непрацюючий закон із самого початку».
Чому однією з найважливіших наших задач є запуск дієвої системи покарання за жорстоке ставлення до тварин? Бо зараз поліція в маленьких містах іноді просто не виїжджає на такі виклики. І навіть в Києві, де вони зрештою приїжджають, привести когось до покарання практично неможливо. За законом, за жорстоке ставлення до тварин передбачається до 8 років позбавлення волі, а в той же час до реального покарання доходило в одиничних випадках, і в середньому це десь півроку-рік ув’язнення. І відбувалося це при максимальному тиску з боку суспільства.
А чи знаходив ти дослідження, що пов’язують жорстокість до тварин із потенційною жорстокістю до людей?
Э цілий ряд досліджень, що проводять паралелі між цим. Одним із перших стало визначення «тріади Макдональда» у 60-х роках минулого століття. Макдональд — це американський психотерапевт, що назвав 3 характеристики, пов’язані зі схильністю до особливо тяжких злочинів. Одна з них — це зоосадизм. Я навіть нещодавно пост писав з цього приводу — коли відбулася стрілянина в коледжі в Керчі, і почали з’являтись якісь відомості про цього хлопця, його сусіди згадали, що він у дитинстві вішав кошенят. Саме тому я не можу зрозуміти людей, що якось виправдовують догхантерів. Ну, це ж людина, що насолоджується від виду конвульсій тварин, якій подобається їх вбивати.
Розкажи ще ось що. Є хутро, проти якого ми боремося, але є й інші матеріали тваринного походження — приміром, шерсть, шкіра. Чому війна з ними не йде так активно?
Тут справа не в тому, що хутро — наш головний ворог. Справа у тому, що зменшити кількість жорстокості, відмовившись від хутра, можливо просто зараз: хутряна промисловість — замкнений сам на собі процес, тварин вбивають виключно заради їхнього хутра . Отже, для того, аби хутряні ферми припинили існування, потрібно просто відмовитись від хутра. Крапка, це все.
А у випадку шкіри цей процес дуже ускладнює те, що вона є похідною м’ясної індустрії. Відповідно, треба робити суттєво більше кроків. Тому питання не в тому, що принциповіше, а в тому, що на даному етапі реалістичніше. І я завжди кажу про те, що давайте відмовлятися вже хоча б від чогось, давайте просто починати.
Один з пунктів меморандуму — відмова від евтаназії як методу контролю розмноження безпритульних тварин. А які існують гуманні альтернативи?
В першу чергу треба зрозуміти один простий факт: тварини не стають безпритульними зі своєї волі.
хньої вини в цьому немає — зате є провина власників та влади, яка не вчиняє заходів з регулювання. Тож треба вирішувати не наслідки, а причини. Я вважаю так: беручи до себе тварину, ти несеш за неї таку саму відповідальність, як і народжуючи дитину.
Також необхідно стерилізувати безпритульних тварин. Але є величезна проблема: в Україні звикли красти. От, наприклад, у Львові є програма Animal ID, що ідентифікує бездомних тварин. Це майже як соціальна мережа — через онлайн-базу можна подивитись і перевірити, де був впійманий собака, де його стерилізували, де чіпували, вакцинували, хто саме це робив. У Києві від цієї програми просто відморозились, знайшовши сотню аргументів. Чому? Тому що, коли в тебе є кількість тварин та ціна однієї стерилізації, дуже легко порахувати, скільки грошей мало б бути на це витрачено. На жаль, це нікому не подобається, особливо тому, що у нас звикли на стерилізацію одного й того ж собаки чомусь витрачати гроші двічі.
Як сказав чиновник в одному з українських міст: «Ми стерилізували всіх безпритульних тварин, але це не спрацювало, і вони досі розмножуються». Вочевидь, людина не дуже розуміє суть стерилізації.
Нещодавно в медіапросторі прошуміла новина про те, що ми вже успішно знищили 60% тварин. Молодці. А що робити тепер для того, щоб не заважати спокійно жити решті 40%?
Ключове — зрозуміти, що тварини — це не ресурс, а наші сусіди по планеті. Не купувати сувенірів, вироблених із рідкісних тварин, не брати участі в розвагах із тваринами, як катання на слонах і тому подібне. Мене завжди дивує, коли люди кажуть щось типу: «А де ж моя дитина ще побачить лева, як не у цирку?» І я завжди задумуюся — ну, ти ж не розраховуєш побачити посеред Хрещатика кита, то чому очікуєш побачити лева? До того ж в українців є всі шанси, що діти не побачать вже навіть тих тварин, що живуть у нашій країні. От я, насправді, дуже мрію, щоб Олег Винник долучився до кампанії зі збереження українських вовків. Ну, смішно, але це факт: на найменшому корпоративі, де виступає Винник, збирається більше вовчиць, аніж залишилося в Україні – їх зараз лічені сотні.
Декілька місяців тому я був у Чорнобилі, і там водиться дуже багато диких тварин — без всіх цих міфів про мутацію. А чому їх там багато? Бо там немає людей. То яка відповідь на питання, що робити? Не чіпати. Просто не чіпати. І це буде найкраще, що люди можуть зробити для тварин.
