Від Альмодовара і до Тарантіно: 10 найкращих фільмів 2019 року

«Оксамитова бензопилка»

Реж. Ден Ґілрой 

Американському режисерові Дену Ґілрою вдалося виконати непросте завдання — зняти одночасно стильний, по-справжньому лякаючий і глибокий трилер. У центрі подій елегантна і зарозуміла арт-тусовка Лос-Анджелеса. Співробітниця однієї з галерей (Цзаве Ештон) випадково знаходить картини нещодавно загиблого художника, який за життя вочевидь страждав від психологічних проблем. Дівчина вирішує заробити на вдалій знахідці, але з полотнами пов’язана якась зловісна сила, яка починає мстити покупцям і всім, хто намагається нажитися на мистецтві.

Навіть якщо вас не сильно інтригують будні музейних кураторів і злопам’ятні духи, картину точно варто подивитися заради гри Джейка Джилленгола. До речі, «Оксамитова бензопилка» стала другим спільним проєктом Джилленгола і Ґілроя — 2014 року в них вийшов відмінний трилер «Стрінгер». В акторському складі стрічки також Джон Малкович, Біллі Магнуссен, Тоні Коллетт, Наталія Дайер, Давид Діггс і Том Старрідж. А ще один плюс фільму — його можна в будь-який момент подивитися на Netflix.

«Одного разу… в Голлівуді»

Реж. Квентін Тарантіно

Два слова: Квентін Тарантіно. Можна по-різному ставитися до жорстоких, динамічних і доволі маскулінних картин режисера, але неможливо заперечувати його вплив на Голлівуд. «Кримінальне чтиво», яке вийшло 1994 року, показало, що для всесвітнього визнання (і Каннської пальмової гілки) не потрібні разючі бюджети, зірковий склад або глибокий філософський підтекст. Потрібно просто знімати те кіно, яке ти сам любиш дивитися. Через 25 років Тарантіно повернувся в Канни і показав свою найщирішу картину — нехарактерно сентиментальну ретро-комедію «Одного разу… в Голлівуді». Якщо ви любите історію американського кіно, жанр true crime або моду 1960-х, то навіть не думайте пропускати цей фільм. 

Але будьте обережними — не варто йти на «Одного разу… в Голлівуді», не вивчивши перед цим події, які надихнули Тарантіно. Інакше ризикуєте вирішити, що Квентін себе вичерпав і зняв якусь незв’язну казку про безтурботний старий Голлівуд.

«Сонцестояння»

Реж. Арі Астер 

«Сонцестояння» — ідеальний антиромком, що розповідає про токсичні стосунки, жахи взаємозалежності та важливість підтримки. Щоправда, його зняв Арі Астер — один із найбільш багатонадійних і незвичайних американських режисерів останніх років. Астер зазвичай працює в жанрі жахів (торішня «Реінкарнація» — його рук діло), тому й «Сонцестояння» зовні схожий на черговий горор. Навіть сюжет спочатку видається цілком передбачуваним: компанія друзів-американців вирушає на літній фестиваль у невелике шведське село, де відразу ж починає коїтись якась чортівня. Але якщо абстрагуватися від вбивств, загадкових культів і дивних ритуалів, якими сповнені кадри, стає зрозуміло, що все це — тонка метафора. 

Можливо, це прозвучить парадоксально, але головний козир «Сонцестояння» — його заворожлива візуальна складова. Попри похмурий підтекст, більша частина подій у фільмі розгортається посеред залитої сонцем шведської комуни, яка розташована на квітучих галявинах. Кожна хатина прикрашена унікальним орнаментом, а всі жителі одягнені в різнобарвні, яскраво вишиті вбрання. Все це створює дурманне та суперечливе відчуття — одночасно хочеться і закрити очі від страху, і вдивлятися в кожну деталь.

«Арахісовий сокіл»

Реж. Тайлер Нілсон, Майкл Шварц

Пам’ятаєте часи, коли ще зовсім юний Шая Лабаф знімався в легковажних бойовиках на кшталт «Ангелів Чарлі» і «Трансформерів»? Зараз він вважається одним із найвибагливіших (виключно в хорошому сенсі!) та найкреативніших акторів у індустрії — іншими словами, якщо бачите його ім’я на афіші, то фільм, найімовірніше, вартий уваги. Позаминулого року Шая знявся у блискучій спортивній драмі «Борг проти Макінроя», а цього — виконав центральну роль у зворушливій комедії «Арахісовий сокіл». 

Цей фільм — сучасна інтерпретація «Гекльберрі Фінна», духопідйомна і в міру філософська історія про дружбу, мандрівки та пошуки себе. І він у черговий раз доводить, що хороше «фестивальне» кіно зовсім не повинно бути складним, похмурим або надміру драматичним.

«Історія іграшок 4»

Реж. Джош Кулі

Так-так, вам не здалося — серед найкращих фільмів року, загадкових авторських стрічок, фестивальних хітів і творінь іменитих постановників затесалась анімаційна стрічка. Але ж Pixar — студія, яка раз-у-раз доводить, що мультики теж можуть цілком заслужено вважатися «великим кіно». Наприклад, третя частина тієї самої «Історії іграшок» стала першою анімаційною картиною, яку номінували на «Оскар» за найкращий фільм. Продовження франшизи було ризикованим ходом — здавалося, ніби все, що можна було розповісти про героїв, уже розповіли. 

Але стрічка Джоша Кулі моментально розтопила серця скептиків — це несподівано доросла, вдумлива історія з блискучим гумором, мудрим (але не підкреслено повчальним) сюжетом і героями, до яких захочеться повертатися знову та знову.

«Ірландець»

Реж. Мартін Скорсезе

Цього року не тільки Квентін Тарантіно зробив довгоочікуваний камбек — легендарний Мартін Скорсезе теж потішив фанатів епічною, несподівано інтимною та зворушливою драмою. Як і Тарантіно, Скорсезе знову звернувся до тем, які досліджував протягом усієї своєї кар’єри — але при цьому фільм не виглядає так, ніби режисер просто повторює улюблені трюки.

Звісно, в ідеалі «Ірландця» варто дивитися на великому екрані — сам Скорсезе регулярно говорить про те, що враження від повноцінного походу в кіно і перегляду вдома абсолютно різні. До того ж це — наймасштабніший і найдорожчий проєкт режисера, тож бажано його дивитися максимально уважно, без відволікаючих повідомлень або пауз на перекус. Та більшості з нас найближчим часом вдасться подивитися картину хіба що вдома — вона виходить на Netflix вже наприкінці листопада.

«До зірок»

Реж. Джеймс Грей

Незважаючи на симпатичну науково-фантастичну обгортку і Бреда Пітта у стильному костюмі космонавта, «До зірок» — не пригодницький фільм про польоти в космос, а драма про взаємини між батьками та дітьми. Можливо, картина не сподобається глядачам, яким хочеться динаміки й адреналіну — вона набагато ближча до загадкового «Солярісу» Тарковського, ніж до умовного «Марсіанина». Це медитативна історія, повна візуального символізму, емоційної напруги та недомовленості — дивовижний проєкт, особливо як для сучасного масового кіно. При цьому всі ці підтексти не здаються надуманими — врешті-решт, наукова фантастика завжди розповідала про пошуки себе, а Джеймс Грей просто продовжує цю традицію. 

Бред Пітт, у свою чергу, видає одну з найкращих ролей за всю кар’єру — якщо ви звикли, що на екрані він завжди виглядає самовпевненим веселуном, то готуйтеся приємно дивуватися. Виявляється, він дуже переконливо вживається в образ розгубленої, відповідальної людини, яка буквально намагається розгадати загадку свого творця.

«Аутсайдери»

Реж. Джеймс Менголд

Спортивні драми — жанр, який часто страждає від удаваного драматизму, нереалістичних діалогів, покликаних мотивувати глядача, і шаблонних персонажів, які нагадують ожилі карикатури. При цьому постановнику Джеймсу Менголду (відомому за фільмом «Логан») вдалося екранізувати одну з найемоційніших історій у світі автоперегонів, зберігши гумор, легкість і реалізм. У центрі подій — боротьба між командами «Форд» і «Феррарі» за перемогу на престижних і небезпечних перегонах «24 години Ле-Мана». Роль талановитого, але запального британського пілота Кена Майлза зіграв (знову драматично схудлий) Крістіан Бейл, а його колегу-інженера — Метт Деймон.

Насправді, один із головних козирів стрічки Менголда — те, що фільм приділяє найбільше уваги зовсім не самим спортивним подіям, а дивовижній дружбі між головними героями. Завдяки цьому картина не втрачає своєї людяності, а персонажі здаються по-справжньому живими.

«Біль та слава»

Реж. Педро Альмодовар

Слова «пізній Альмодовар», «автобіографічна медитація» і «драма про старіючого режисера» зустрічаються майже в усіх описах картини — і відразу викликають відчуття, ніби мова йде про щось нестерпно серйозне і вочевидь невеселе. А коли картину ще й порівнюють із «Солодким життям» Фелліні, то стає дійсно ніяково — здається, ніби до перегляду такого кіно потрібно готуватися, як до заліку.

Насправді, «Біль та слава» — один із найбільш чарівних, теплих і ніжних фільмів цього року. Щоб його зрозуміти, зовсім не потрібно заучувати факти з біографії самого режисера — це універсальна історія про старіючу людину, яка з почуттям гордості згадує минуле.

«Паразити»

Реж. Пон Чжун Хо

Що це — напружена соціальна драма, кумедна абсурдна комедія, трилер або детективна історія? Боюся, це запитання так і залишиться без відповіді, бо південнокорейський режисер Пон Чжун Хо рішуче відмовляється обмежуватись якимись жанровими рамками чи умовностями. Якщо ви пам’ятаєте його зворушливу «Окчу» або філософську наукову фантастику «Крізь сніг», то напевне розумієте, про що ми. 

До речі, чим менше ви будете знати про сюжет «Паразитів», тим краще, адже непередбачуваність подій — один із головних козирів фільму. Досить лише сказати, що в центрі історії — винахідлива бідна сім’я, яка намагається будь-якою ціною проникнути у світ розпещених багатіїв. За такого опису може здатися, ніби вас чекає жаліслива притча про соціальну нерівність, але не забувайте — «Паразити» створені для того, щоб сміятися над глядацькими очікуваннями. І якраз ця сміливість і зробила картину головним фестивальним хітом цього року.