Тетяна Подольська,
психологиня
Усі хочуть плакати, але не можуть
⠀
Сльози приносять полегшення, з ними виходять наші емоції, які накопичуються усередині та не отримують розрядки. Сльози приносять розслаблення і допомагають оплакувати жах, що відбувається.
⠀
Чому ж багато хто не може заплакати?
Ні, справа не в черствості чи емоційній тупості. Ми не стаємо менш людьми, коли ми дивимося на фото загиблих дітей та зруйнованих міст. Ми дуже переживаємо і помираємо всередині, бачачи те, що відбувається, я так точно. Але ще паралельно ми вчимося тримати напругу. Витримувати її. Саме витримувати, тому раніше наш рівень напруги складався з питань: Зараз цей рівень напруги набагато вищий і часто вміщується в одне питання: Як жити? Як жити прямо зараз, як жити далі, як жити, якщо когось із рідних не стане, якщо я втрачу роботу чи житло тощо. І витримувати такий рівень дуже важко.
⠀
Не всі не плачуть, мені пише багато людей, які хворіють. Хворіють уже кілька разів за страшні 26 днів. Ми пристосовуємося до того, що відбувається, по-різному, важливо залишатися в контакті з реальністю, а почуття є, вони знайдуть механізм проявитися. Чи можна їм допомогти? Так можна. Пожалійте себе! Хоч би де ви були, кожному з нас непросто. Не вимагайте від себе те, що не можете. Не плачете, не вимагайте. Занадто зібрані, не звинувачуйте, розклеїлися – підтримайте. Усередині кожного з нас триває безперервна робота, нехай вона невидима, але йде. Психіка як може намагається допомогти нам. Як уміє, на скільки вистачає сили.
⠀
А сльози ще будуть. Час прийде. У кожного свій час, коли новий рівень напруги стане трохи звичнішим і ми зможемо повертатися до щоденних справ та турбот.
⠀
Чи будуть потім виходити всі емоції і відразу, та так, що ви втратите себе? Я не знаю про кожного конкретно, але скоріше ні. Важливо розуміти, що ми не повернемося на той рівень чутливості до того, що відбувалося, який був у нас 23 лютого. Ми стаємо іншими, хоч і не обирали цього самі.
Текст публікується з дозволу автора.
